Пам’ять історична й морально-етична в драмі А. С. Пушкіна “Борис Годунов”


1. Історична пам’ять і її осмислення. 2. Пам’ять царедворця. 3. Пам’ять злочинного правителя. 4. Пам’ять народу в розумінні автора драми Сюжет драми “Борис Годунов” А. С. Пушкін взяв з “Історії держави Російського” Н. М. Карамзина. Цьому видатному російському історикові й письменникові він і присвятив свій добуток Таким способом Пушкін приніс данину поваги не тільки особистості Карамзина, але й праці історика, що прагне непредвзято висвітлювати події, що визначають долю країн і народів.

За допомогою образа літописця Пимона Пушкін розкриває своє розуміння пам’яті як історичної катеГореї. У людській пам’яті події найчастіше зберігаються разом з їхньою морально-етичною оцінкою, розмежовуються на погані й гарні. Але для історика важливі самі події. Він Спокійно зрить на правому й винних, Добру й злу слухаючи равнодушно, Не відаючи ні жалості, не гніву. Пам’ять про значимі для країни подіях історик повинен передати нащадкам При цьому його завдання – неупереджено розповісти про ці події, уникаючи особистих етичних оцінок.

Судити про діяльність того або іншого правителя будуть люди прийдешніх поколінь, але насамперед – Бог: Так відають нащадки православних Землі рідної минулу долю, Своїх царів великих поминають За їхні праці, за славу, за добро – А за гріхи, за темні справи Рятівника смиренно благають. Однак


поряд з питанням про історичну пам’ять, про неупередженість історика встає й питання про те, як впливають на людей збережені в тім або іншому виді свідчення про минуле. Оповідання Пимона про вбивство царевича Димитрия мимоволі спонукає до дії молодого ченця ГриГорея, незадоволеного своїм одноманітним життям. Більше того, ГриГорей не просто має намір скористатися ім’ям убитого царевича в особисті метах Герой сприймає оповідання Пимона й свій сон як знак того, що саме він повинен покарати злочинного царя Бориса: Борис, Борис!

Усе перед тобою тріпотить, Ніхто тобі не сміє й нагадати Про жеребі нещасної дитини, – А тим часом пустельник у темній келії Тут на тебе донос жахливий пише: И не підеш ти від суду мирського, Як не підеш від божого суду. Таким чином, ГриГорей не розцінює літопис як безсторонній виклад фактів. Для нього вона є обвинуваченням злочинному правителеві, викриттям Бориса.

Крім цього, потрібно відзначити й наступне. Пимон, за задумом Пушкіна, пише про події, що відбувалися в його час, про які він чув або яким був свідком. Однак у випадку одержання інформації із третіх рук навіть сучасник не застрахований від неточностей, перекручувань і грубих помилок. Що ж говорити про історика, що пише про події, що відбувалися кілька століть назад?

Авторитет Карамзина як історика в його час був досить значним. Але сучасні вчені беруть під сумнів версію, що царевич Дмитро Иоаннович був убитий за наказом Бориса Годунова. Пушкіна в драмі “Борис Годунов” використовував версію Карамзина. І отут з катеГореєю історичної пам’яті відбувається щось несподіване – навіть при наявності більше аргументованих версій подій тої епохи добуток геніального майстра продовжує впливати на формування подань про історію Русі. Відношення до пам’яті, спогаду як інструменту формування майбутнього в драмі демонструє не тільки ГриГорей, але також і боярин Шуйский.

Поки було неясно, чи стане Борис чи царем ні, чи буде продовжувати відмовлятися від трону або ж погодиться прийняти те, до чого він, властиво, і прагнув, Шуйский пропонував іншому бояринові, Воротинскому, спробувати залучити симпатії народу до князів зі стародавніх пологів, до яких належать і обоє боярина. Але коштувало Борисові стати царем, і Шуйский з легкістю відрікається від своїх колишніх слів: Тепер не час пам’ятати, Раджу часом і забувати. Шуйский, по власному визнанню, міг би викрити Бориса в убивстві царевича. Але Шуйскому, на відміну від ченця ГриГорея, їсти що втрачати, тому йому вигідніше забути, чим пам’ятати про злочин Годунова. І Шуйский, і ГриГорей будують своє майбутнє на фундаменті минулого: однак величезна різниця в положенні цих двох людей, інтереси кожного з них впливають і на те, як вони реагують на події минулого.

У їхньому сприйнятті немає неупередженості літописця Пимона, тому що вони не спостерігачі, а учасники історичних подій. Пам’ять про вбивство царевича Димитрия показана Пушкіним не тільки зовні, тобто з погляду очевидців і тих, хто довідався про нього зі слів інших людей, але й зсередини – у монологах Бориса Годунова. Чи зумів він забути про свій злочин? Адже Борис досяг влади, до якої так жадібно прагнув. Однак він так і не знайшов справжнього щастя й щиросердечного спокою – спогад про свій злочин постійно переслідує царя, йому тринадцять років “снилося вбите дитя”.

Пам’ять для героя стає прокльоном і покаранням. Він не бачить відради у своїй діяльності, багато хто його починання йдуть не так, як він задумував. Народна поголоска винить його у всіх нещастях, які відбуваються в країні, але будь його совість чиста, він би спокійно переніс всі ці випробування: Так, здорова, вона восторжествує Над злобою, над темним наклепом, – Але якщо в ній єдина пляма, Єдине, випадково завелося, Тоді – лихо! як виразкою моровой Душа згорить, наллється серце отрутою, Як молотком стукає у вухах докір, И все нудить, і голова кружляється, И хлопчики криваві в очах…

І радий бігти, так нікуди… жахливо! Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста. У драмі “Борис Годунов” Пушкін звертається й до питання про те, що є значимим у пам’яті народу. Однак ця проблема розкривається досить суперечливо: автор показує її очами персонажів драми.

Князь Воротинский думає, що народу немає справи до історичної пам’яті – він живе сиюминутним, випливаючи за тими, хто зумів залучити його увагу: Не мало нас, спадкоємців варяга, Так важко нам змагатися з Годуновим: Народ отвик у нас бачити древню галузь Войовничих володарів своїх. Годунов же, навпроти, думає, що народ не вміє цінувати корисних починань живого правителя, у той час як до минулого ставиться із благоговінням і повагою: Живаючи влада для черні ненависна, Вони любити вміють тільки мертвих. Однак розвиток драми, а особливо її фінал, спростовують і те, що Годунов завоював міцну популярність у народі, і те, що мертві правителі завжди користуються повагою. Годунов уже при житті стрімко втрачав авторитет у народу. Після його смерті народна ненависть до злочинного царя обрушилася на його сім’ю: “Так гине рід Бориса Годунова!

” – кричить юрба, забувши, як благала (правда, за вказівкою бояр) того ж Бориса прийняти царський вінець. Ім’я царевича Дмитра впливало на розуми росіян – народ не забув, що Дмитро був сином Іоанна Грозного, отже, законним спадкоємцем престолу. І все-таки після вбивства вдови й сина пануючи Бориса “народ мовчить”, хоча сам же й вимагав смерті для Годунових і, здавалося б, від душі повинен кричати: “Так здраствує цар Димитрий Іванович!

” Що це означає? Чи не сколихнулася пам’ять про колишній, не менш фатальній помилці? Прогневали ми бога, згрішили: Владикою собі царевбивцю Ми нареклися



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Пам’ять історична й морально-етична в драмі А. С. Пушкіна “Борис Годунов”

Categories: Твори з української літератури

Links