Пафос життєствердження, десткие образи й гуманізм у творчесве Леоніда Андрєєва


В 1905 році було написане оповідання “Християнові”, у якому нещадно викривається лицемірство царського суду. Оповідання високо оцінив Л. Толстой, а опис суду він назвав чудовим. Лицемірству й святенництву суддів Андрєєв протиставив чесність і порядність повії, що відмовилася прийняти церковну присягу під тим прийменником, що, займаючись ганебним ремеслом, вона не має права називатися християнкою. “Християнові” були сильним ударом по царському суді, а попутно й по церкві. Зрозумілий інтерес автора “Воскресіння” до цього оповіданню

Значне місце у творчості Л. Андрєєва займають добутки, у яких показані долі людей, що задихаються в тісній клітці життя або зайнятих пошуками істини й справедливості. Такий його перше оповідання “Баргамот і Гараська”, захоплено зустрінутий М. Горьким, якому було близько в ньому глибоке співчуття молодого письменника до знедоленого, кинутому на дно життя людині. Однак, будучи тематично близьким до горьковским оповідань про босяків, “Баргамот і Гараська” істотно відрізняються від них концепцією людини: п’яниця й бурлака зображений тут занадто приниженої, нещасної, позбавленої гордої незалежності горьковских героїв

Глибоким гуманізмом перейняті оповідання “Гостинець” і “У підвалі” (1901). Щиро хвилює доля десятилітнього “хлопчика” у перукарні – Петьки (“Петька


на дачі”, 1899), не знаючих навіть самих нехитрих радостей дитинства, як не знали їхні маленькі трудівники в “Плачі дітей” Некрасова, у добутках Г. Успенського, Чехова, Короленко, Горького, Серафімовича, Франко, Тесленко й інших письменників. Важке життя Петьки, над яким щодня “висів той самий уривчастий лемент: “Хлопчик, води!” – зробила його маленьким, зморщеним дідком

З гірким жалем пише Л. Андрєєв про дванадцятирічному Мише, що, по іронії долі, служачи в друкарні, не вмів читати (“Книга”, 1901). Безпросвітне життя бідняків, з одного боку, і лицемірство “культурного суспільства”, з іншої, підкреслені виразною деталлю: Миша, надриваючись від непосильного вантажу, розносив тюки книги, що називалася “У захист знедолених”. Багатозначно в оповіданні й зауваження про те, що в друкарні старих складачів не було, молоді ж кашляли й виплевивали темну слину. Мимоволі пригадуються підрахунки Боброва в “Молохові” Куприна й слова Горького у романі “Мати”: “Поживши таким життям років п’ятдесят – чоловік умирав”.

У зображенні простих людей, мешканців міських нетрів помітна непідроблена симпатія письменника до них, глибока задушевність, нерідко скорбота, тому що долі його героїв, як правило, драматичні

Дуже смутний погляд Андрєєва на життя бідняків в оповіданні “Янголятко” (1899). Тендітне щастя, говорить автор цим оповіданням. Мрія лише на мить може ощасливити людини. Але для того, хто на невловимо короткий час побачив хоча б примара щастя й знову втратив його, життя стає нестерпною. Забувши про гірку частку, любуються двоє – батько і його маленький син – витонченою фігуркою воскового янголятка. Так і заснули вони з посмішками щастя на особах. “Лагідний спокій і безтурботність лягли на стомлену особу людини, що віджив, і сміливе личко людини, що тільки починав жити. А янголятко, повішений у гарячої грубки, початків танути”. І ” чине тому опустив тут автор завіса,- писав Н. Михайлівський,- що пробудження старого й хлопчика повинне виявитися страшнее всякої смерті?” .

Подібні добутки створили Андрєєву репутацію першокласного письменника. Їх, за свідченням Горького, “дуже хвалив” Л. Толстой. “Взагалі в цього письменника,- говорив Толстой,- у його перших речах багато дуже гарного” . В. Боровский писав, що в ряді оповідань Андрєєва помітне бажання “розкрити” почуття добрі “під грубою оболонкою занепалої людини – саме те, що так вдавалося М. Горькому”. У деяких оповіданнях Андрєєва (“На ріці”, 1900; “Навесні”, 1902) звучить пафос життєствердження. Їхні герої живуть думкою про інше життя, у мріях спрямовуються в неясну далечінь (“У темну далечінь”, 1900; “Весняні обіцянки”, 1902).

У грудні 1902 року в журналі “Російське багатство” було надруковане оповідання Андрєєва “Іноземець”, що залучає силоміць, з якої виражена любов до батьківщини. Оповідання було сприйнято як значне явище у творчості письменника, як свідчення його інтересу до суспільних проблем. Знаменний у цьому зв’язку інцидент, що происшли в Києві 23 листопада 1902 року: Андрєєв повинен був читати оповідання на вечорі на користь нужденних студентів Київського університету. Однак за кілька днів до цього на запит київського генерал-губернатора була отримана телеграма московського поліцмейстера Трепова: “Андрєєв неблагонадійний”. І автор був відсторонений від участі у вечорі, його оповідання прочитало актор І. Булатів

До цього часу Л. Андрєєв стає широко відомим письменником. Чи не кожне оповідання його зустрічається негайним відгуком у пресі. Про нього писали не тільки в Москві й Петербурзі – ім’я Андрєєва часто можна було побачити на сторінках газет і журналів України – у Києві, Харкові, Одесі, Житомирі. На Україні з’являються перші книги про письменника: в 1903 році в Одесі виходить книжка Н. Геккера “Л. Андрєєв і його добутки”, у Києві в 1907 році – “Л. Андрєєв як художник, психолог і мислитель” І. Баранова. В 1908 і в наступні роки в Чернівцях, Каменец-Подольске, Коломне виходять збірники оповідань, окремі твори Андрєєва в перекладі на українську мову: “Оповь дання”, “Дзвш на сполох” (“Сполох”), “У льоху” (“У підвалі”), . “Семеро повешених”, “Любов до ближнього”, “Чорт маски”; останній добуток постачений післямовою М. Яцкива.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Пафос життєствердження, десткие образи й гуманізм у творчесве Леоніда Андрєєва

Categories: Шкільні твори

Links