ОСТРІВ СКАРБІВ – Роберт Луїс Стівенсон (1850-1894)

НА ОСТРОВАХ ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАНЬ

Роберт Луїс Стівенсон (1850-1894)

ОСТРІВ СКАРБІВ

Частина І

СТАРИЙ ПІРАТ

Розділ І

Старий морський вовк у заїзді “Адмірал Бенбов”з

Сквайр4 Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17… я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд “Адмірал Бенбов” і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.

Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:

П’ятнадцять хлопців на скриню мерця.

1 Дюйм – одиниця довжини в англ. і амер. системах, що дорівнює 2,54 см.

2 Такими рядками схарактеризував “Острів скарбів” сам Стівенсон у вірші, присвяченому цьому роману.

3 Бенбов Джон (1653-1702) англійський адмірал, здібний флотоводець.

4 Сквайр

– нетитулований дворянин і поміщик в Англії, а також шанобливе звертання, додаване до прізвища.

Чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі й

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана1. Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг2, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.

– Бухта нічогенька, – пробурмотів він нарешті. – Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?

Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.

– То й гаразд! – сказав моряк. – Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! – гукнув він чоловікові, що прикотив візка. – Під’їжджай сюди, допоможеш втягти скриню. Я перебуду тут який час, – провадив він далі. – Чоловік я простий. Ром, шинка, яєшня – і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном… Еге, я бачу, що вас непокоїть… Маєте! – і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. – Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, – промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.

І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова не дуже поштива, він зовсім не скидався на простого матроса: радше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, звиклий командувати, а то й кулаком орудувати. Чоловік з візком розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до “Готелю короля Георга” і став розпитувати, які в цій околиці є заїзди над морем. Почувши, мабуть, добрі відгуки про наш заїзд і довідавшись, що він стоїть на відлюдді, капітан обрав його собі за місце постою. Оце й усе, що ми змогли дізнатись про нашого гостя.

1 Кабестан – механізм для пересування вантажу.

2 Гандшпуг – дерев’яний або залізний важіль для піднімання і пересування речей на кораблі.

То був дуже мовчазний чоловік. Цілі дні він сновигав берегом бухти або вибирався на скелі зі своєю мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у світлиці в кутку біля коминка й попивав міцний ром, змішаний з водою. Здебільша він не озивався, навіть коли до нього зверталися – тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі невдовзі призвичаїлися не турбувати його. Щоразу, повернувшись з прогулянки, він запитував, чи не показувалися біля заїзду які-небудь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, бо йому нудно на самоті. Але зрештою завважили, що він, навпаки, силкується уникати сторонніх. Коли якийсь моряк, пробираючись надбережною дорогою до Бристоля, завертав до “Адмірала Бенбова”, наш капітан наважувався вийти до світлиці, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він звичайно сидів тихенько, наче миша.

Для мене принаймні тут не було ніякої таємниці, бо я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити по чотири срібні пенси першого числа кожного місяця, якщо я “пильнуватиму одноногого моряка” і повідомлю його, себто капітана, відразу, тільки-но цей моряк з’явиться поблизу. Коли ж надходило перше число і я звертався до нього по обіцяну винагороду, він лише сопів носом і люто косував на мене. Але вже до кінця тижня змінював гнів на ласку, приносив мені чотирипенсовика і повторював наказ “пильнувати одноногого моряка”.

Зайве й казати вам, що цей одноногий моряк не полишав моєї уяви й серед ночі. У штормову ніч, коли вітер хитав усі стіни нашого будинку, а прибій ревів у бухті й поміж скель, він ввижався мені вві сні в тисячах образів, страшний, мов тисяча дияволів. Я бачив його іноді з ногою, відрізаною до коліна, іноді – відтятою по самісіньке стегно. Часто він з’являвся переді мною у вигляді моторошної потвори, так і народженої з однією ногою, яка стирчала зсередини тулуба. Найдужче мене жахало, коли на цій одній нозі він ганявся за мною, перескакуючи через паркани й рівчаки. Отож недешево діставалися мені оті щомісячні чотири пенси: я розплачувався за них страхітливими снами.

Та хоч яким жахом проймав мене одноногий моряк, самого капітана я боявся куди менше, ніж усі інші, хто його знав. Часом увечері він випивав рому з водою стільки, що вже голова його не витримувала, і тоді довго сидів у світлиці й співав свої давні, дикі й відворотні моряцькі пісні, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. А бувало й так, що він замовляв випивку на всіх і силував наших відвідувачів, що тремтіли з жаху, вислуховувати його розповіді про морські пригоди або підспівувати йому гуртом. І дуже часто стіни нашого будинку аж ходором ходили від “Йо-го-го, ще й пляшечка рому”, бо всі запрошені, побоюючись за своє життя, намагалися перекричати один одного і співати якнайголосніше, щоб не наразитись на прикрість, бо в такому настрої капітан був справді небезпечним: він то грюкав кулаком об стіл, аби всі замовкли; то раптом спалахував буйним гнівом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленів, що ніхто не звертався до нього із запитаннями, а це означало, що товариство неуважно слухає його. Він нікого не випускав із заїзду, аж поки сам не напивався до нестями і не йшов, хитаючись, спати.

Але найбільше страху на людей нагонили його розповіді. Жахливі то були розповіді: про шибениці, про ходіння по дошці1, про шторми на морі, про острови Тортугас, про розбійницький розгул і розбійницькі пристанища в Іспанському морі2. З його слів випливало, що він прожив усе життя серед найзапекліших розбишак, які будь-коли виходили в море. А брутальна мова, що нею капітан викладав ці свої розповіді, лякала наш простодушний сільський люд не менше, ніж злочини, які він змальовував.

Мій батько раз у раз повторював, що ми дійдемо до руїни, бо ж піхто не схоче бувати в нашому заїзді, де з людей знущаються і звідки вони повертаються додому сповнені жаху! Але я був певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, попервах відвідувачі лякалися, та через якийсь час їх уже знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження в наше тихомирне сільське життя. Декотрі молоді хлопці навіть захоплювалися нашим пожильцем і називали його “справжнім морським вовком”, “просоленим моряком” та іншими такими назвиськами. На їхню думку, саме такі люди й зробили Англію грозою на морі.

Та, проте, він таки завдавав нам збитків: минав тиждень за тижнем, а далі й місяць за місяцем, і гроші, які капітан заплатив першого дня, давно вже всі вийшли, нових він не платив, і в батька не вистачало духу вимагати в нього платні. Коли ж навіть батько й нагадував про це, то капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на батька, що той якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Безперечно, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його дочасну смерть.

1 Ходіння по дошці – смертна кара у піратів: засудженому зв’язували очі й примушували йти дошкою, перекинутою через борт, поки він упаде у воду.

2 Іспанське море – давніша назва моря над північним узбережжям Південної Америки.

Скільки капітан жив у нас, він ні разу не змінив своєї одежі, ото лише купив кілька пар панчіх у вуличного торгівця. Один крайчик його трикутного капелюха обвис; капітан так його й лишив, хоч це завдавало йому чимало неприємностей під час вітру. Я добре пам’ятаю, який вигляд мала його куртка, що її він сам латав у себе в кімнаті: під кінець там була латка на латці. Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи ні з ким не розмовляв, крім сусідів, – та й то хіба добре випивши. Ніхто також ніколи не бачив, щоб він бодай раз відмикав свою велику скриню.

У розділі II розповідається про те, як капітана відвідує його знайомий на прізвисько Чорний Пес. Між ними відбувається сутичка, результатом якої стає поранення Чорного Пса і знепритомнення капітана. Доктор Лівсі рятує “справжнього морського вовка” від серцевого нападу. Незабаром капітан одержує від сліпого жебрака чорний знак і від надмірного хвилювання вмирає.

Розділ IV

Моряцька скриня

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти далеко раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному й небезпечному становищі. На частину капітанових грошей – якщо тільки в нього були якісь гроші – безперечно, мали право ми. Але важко було повірити, щоб моряцькі товариші його, а особливо ті два типи, яких я бачив, – Чорний Пес та сліпий жебрак, – погодилися сплатити борги небіжчика зі своєї здобичі. Капітанів наказ одразу сісти на коня і помчати по доктора Лівсі я виконати не міг, бо ж тоді мати залишилася б сама без усякого захисту. Але так само й лишатися далі тут нам двом довго не можна було: падіння вуглини на залізні гратки в коминку й навіть цокання годинника – все сповнювало нас страхом. З усіх боків нам вчувалася чиясь підозріла хода. А труп капітана на підлозі світлиці й думки про те, що той мерзенний сліпак блукає десь поблизу й щохвилини може повернутися, – від цього мене брав такий жах, що аж морозом обсипало. Треба було негайно на щось зважитись. І ми вирішили піти удвох шукати допомоги в сусідньому селищі. Не довго думавши, так і зробили. Як були, простоволосі, ми вибігли з дому в надвечірній присмерк і холодний туман.

Хоч селища від нас не було видно, але воно лежало недалеко, за яких кількасот ярдів по другий бік сусідньої бухти. Мене дуже підбадьорювало те, що йти треба було не в тому напрямку, звідки з’явився сліпий і куди він, очевидячки, повернувся. Дорога забрала в нас небагато часу, хоч ми не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки тихо плюскотіли хвилі та крякало в лісі вороння.

Коли ми дісталися до селища, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що то була єдина допомога нам від селища. Бо, на їхній сором, жодна жива душа не погодилася піти з нами до “Адмірала Бенбова”. Що докладніше ми розповідали про свій клопіт, то ревніше чоловіки, жінки й діти в селищі тислися кожне у свій куток. Ім’я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям селища і проймало їх справжнім жахом. Декотрі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі неподалік від “Адмірала Бенбова”, вони побачили на дорозі кількох невідомих, що видалися їм пачкарями, і тут-таки позбігалися й замкнулися по домівках. А один бачив навіть невеличке суденце в затоці, що називається Кіттова Дірка. Тому навіть сама згадка про моряцьких товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося лише кілька сміливців, які згодилися поїхати по доктора Лівсі (це було в інший бік), та ніхто не зохотився допомогти нам оборонити заїзд.

Кажуть, боягузтво заразливе. Але правда й те, що, сперечаючись із кимось, можеш набратись неабиякої сміливості. Отже, наслухавшись селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не поступиться грішми, які належать її осиротілому синові.

– Якщо ви всі боїтеся, – сказала вона, – то Джім і я не з таких. Ми вернемось назад тією самою дорогою. Сором вам.

Таким здорованям з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би й життям довелося за це поплатитись… І я буду дуже вдячна вам, місіс Крослі, якщо ви дозволите взяти оцю вашу сумку: ми принесемо в ній гроші, які законно належать нам.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір’ю, і, звичайно, всі здійняли крик, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився супроводити нас. Усе, що вони зробили, – це дали мені набитого пістоля на випадок нападу та пообіцяли тримати напоготові осідланих коней, аби ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Моє серце шалено калатало, коли ми удвох з матір’ю подалися холодної ночі в цю небезпечну виправу. Повний місяць уже сходив у небі і червонястим сяйвом проглядав крізь туман. Через це доводилося ще більше поспішати, бо ми розуміли, що коли вертатимемось до селища, вже розвидніє, і наші вороги зможуть побачити нас. Тихо й прудко скрадалися ми попід парканами, і ніде нічого не помітили, що могло б додати нам страху. Нарешті, на превелику нашу радість, двері “Адмірала Бенбова” зачинилися за нами.

Відразу ж я засунув засув, і з хвилину ми стояли в пітьмі й віддихувалися, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати дістала свічку в буфеті і, взявшись за руки, ми рушили до світлиці. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, очі в нього були розплющені, одна рука відкинута вбік.

– Зачини віконниці, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підкрастись і підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я зробив, що мені було сказано, – нам треба знайти ключа від скрині… Тільки хто ж оце наважиться доторкнутись до покійника! – Вона аж схлипнула при цих словах.

Я одразу став навколішки біля мертвяка. На підлозі під рукою капітана лежало маленьке кружальце паперу, зачорнене з одного боку. Я не сумнівався, що то іі був чорний знак. Взявши в руки папірця, я побачив, що на звороті його написано дуже гарним виразним почерком таке коротке послання: “Маєш час до десятої години вечора”.

– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я, і саме ту мить забамкав наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, вибило тільки шосту годину.

– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.

Я обнишпорив капітанові кишені одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, великі голки, брусок пресованого тютюну, надкушений скраю, здоровий ніж з кривою колодкою, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Мене вже почав брати розпач…

– Може, він на шиї? – висловила думку мати.

Долаючи гидливість, я розірвав комір капітанової сорочки.

І справді, на просмоленій шворці, яку я перерізав знайденим ножем, висів ключ. Сповнившись надією, ми відразу побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На віку було випалено літеру “Б”, а кути її були стерті й побиті так, як то буває після тривалого вжитку.

– Дай-но ключа, – сказала мати і, хоч замок був дуже тугий, вона водномить відімкнула його й відкинула віко.

На нас війнув міцний запах тютюну й дьогтю. Зверху в скрині ми побачили новий, старанно вичищений і складений костюм. Маги сказала, що цього костюма, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під ним лежала всяка всячина: квадрант1, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолів, зливок чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробу, два оправлені міддю компаси і п’ять чи шість химерних вестіндських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці черепашки в повсякчасних життєвих мандрах із небезпеками й злочинствами.

Наразі, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого вартісного. Нам же потрібні були тільки гроші. Нижче лежав старий морський плащ, побілілий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що були вже на самому споді: загорнутий у церату2 якийсь пакет – мабуть, з паперами, – і полотняну торбинку, у якій, судячи з того, як вона задзвеніла, було золото.

– Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, – сказана моя мати. – Я візьму все, що мені належить, але ні шеляга більше. Тримай сумку місіс Крослі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх у сумку. То була довга й забарна робота, бо тут були зібрані впереміж монети всяких країн і різного карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, і ще якісь інші. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

1Квадрант – старовинний прилад для вимірювання висоти небесних тіл.

Коли ми десь до половини довели наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, почувши в тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула: стукіт сліпцевої ключки на замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав.

Ми затамували подих. Аж це пролунав гострий удар ключкою в двері заїзду. Хтось почав торгати дверну ручку, та так, що аж засув заскрипів: той злидень силувався увійти. А потім запала тиша – і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування ключки: на невимовну нашу радість цей стукіт став поволі даленіти й невдовзі зовсім завмер.

– Мамо, – прошепотів я, – берім усе й тікаймо!

Який епізод твору зображено на малюнку? Чи вдалося художнику С. Пожарському1 передати стан персонажів?

1 Роман “Острів скарбів” ілюстровано цим художником.

Я був певен, що замкнені двері здалися сліпцеві підозрілими, і він пішов накликати на наші голови все осяче гніздо. А як я радів, що здогадався засунути засув, – це міг би зрозуміти лише той, хто бачив того страшного сліпця.

Але мати, хоч яка була налякана, не погоджувалася взяти бодай на краплину більше, аніж їй заборгував капітан. Проте вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що нема ще й сьомої години і що в нас багато часу. Вона знає свої права й не поступиться. Поки ми отак змагалися, з-за пагорба пролунав короткий приглушений посвист. Для нас обох цього було досить, навіть більше, ніж досить.

– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала мати, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний пакет.

Покинувши свічку біля порожньої скрині, ми вже навпомацки кинулися вниз сходами. Ще за хвильку ми розчинили двері й прожогом вискочили на дорогу. Не можна було гаяти й секунди. Туман швидко розвіювався, місяць уже ясно світив над горбами навколо. І тільки на самій долині та побіля заїзду звисала легенька завіса імли, аби полегшити наприпочатку нашу втечу. Але менше як на півдорозі до селища ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все: нараз ми почули поквапливий біг кількох чоловік. Озирнувшись, ми побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтаря, і вся ця ватага сунула до заїзду.

– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я зараз зімлію…

Мені здалося, що настав кінець нам обом. Як я кляв полохливість наших сусідів! Як дорікав бідолашній матері за її чесність та жадливість, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля! На щастя, ми були самі біля містка, і я допоміг матері, що ледве трималась на ногах, зійти вниз, до струмка, де вона враз тяжко зітхнула й упала мені на руки. Не знаю, звідки в мене знайшлися сили, але я спромігся підтягти її під місток, хоч, боюся, що зробив це не дуже ніжно. Далі тягнути її я не міг, бо місток був занадто низький і попід ним можна було тільки повзти. Отож тут нам довелося зупинитись: мати лежала майже зовсім на видноті за кільканадцять кроків від заїзду.

1. Від імені кого ведеться оповідь у творі? Як ви це зрозуміли?

2. Підготуйте вибірковий переказ на тему “Справжній морський вовк”.

3. Складіть і запишіть у зошит цитатний план до розділу IV.

4. Як автор передає стан Джіма під час нічних пригод? Обгрунтуйте свою відповідь текстом.

У розділах V-VI ідеться про обшук піратами Біллової скрині. Не знайшовши рукописів капітана Флінта, вони відступають. Джім передає таємничий пакет лікарю Лівсі та сквайру Трелоні. Серед паперів виявляється карта Острова Скарбів. Усіх охоплює бажання вирушити в пошукову експедицію.

Частина друга

КОРАБЕЛЬНИЙ КУХАР

Розділ VII

Я їду до Бристоля

Поки ми готувалися до відплиття, минуло набагато більше часу, ніж гадав сквайр, і так само не справдилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі не відпускати мене від себе: він мусив поїхати до Лондона, знайти іншого лікаря, що заступив би його в нашій окрузі. Сквайр мав силу всяких клопотів у Бристолі. А я жив у його садибі майже як бранець під опікою старого доглядача дичини Редрута, весь сповнений мрій про море, про дивовижні острови та пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її до найменших подробиць. Улаштувавшись біля вогню в кімнаті доморядника, в мріях своїх я підпливав до острова з різних боків, досліджував кожен вершок його поверхні, тисячу разів видирався на гору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини милувався чудовими й мінливими краєвидами. Часом у моїй уяві острів аж кишів дикунами, з якими ми билися, часом його заселяли небезпечні хижаки, які ганялися за нами. Але при всій своїй фантазії я не міг уявити й близько тих дивних і трагічних пригод, що сталися з нами там насправді.

Так минуло кілька тижнів, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою допискою на конверті:

“Якщо лікар відсутній, листа має розкрити Том Редрут або молодий Токіне”.

Дотримуючись цієї вказівки, ми прочитали (точніше, прочитав я, бо Редрут міг читати хіба тільки друковане) такі важливі новини:

Готель “Стара кітва”, Бристоль,

1 березня 17… року.

Любий Лівсі!

Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу водночас на обидві адреси.

Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Годі й мріяти про кращу шхуну – навіть дитина може нею керувати. Водотоннажність її – двісті тонн. Назва – “Еспаньйола”.

Я дістав її за посередництвом свого давнього приятеля Блендлі, що виявився на диво справною діловою людиною. Він працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, себто про наші скарби…

– Редруте, – сказав я, уриваючи читання, – докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.

– А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? – пробурмотів доглядач дичини. – Чого б це сквайр мав мовчати? Аби догодити докторові Лівсі чи що?

Я вирішив більше не висловлювати своїх зауважень і став читати далі:

Блендлі сам відшукав “Еспаньйолу” і завдяки своїй спритності купив її за сміховинно малу ціну. Щоправда, є в Бристолі людці, дуже упереджені до Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік на будь-що піде задля грошей, ніби “Еспаньйола” належала йому, і він продав мені її втридорога, – а це безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.

Отже, з судном не було ніяких затримок. Хоча робітники, що опоряджали шхуну, працювали спершу дуже мляво, але потім справи почали налагоджуватись. Багато мороки з добором команди.

Я вирішив найняти душ двадцять (на випадок нападу тубільців, піратів або цих клятих французів). Насилу мені вдалося знайти тільки шістьох чоловік, поки щаслива нагода послала мені саме ту людину, якої я потребував.

Я стояв на набережній, коли зовсім випадково зайшов у розмову з одним незнайомцем. Виявилося, що він старий моряк, тримає шинок, знає всіх моряків у Бристолі. Збавивши собі здоров’я на березі, він хоче найнятися хоч би й кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він саме тому й пришкандибав у порт, аби подихати солоним морським повітрям.

Це мене дуже зворушило (вас, гадаю, так само б), і я з жалю до нього тут-таки запропонував йому місце корабельного кухаря. Звуть його Довгий Джон Сілвер, і в нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, якнайкраща рекомендація для нього, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під проводом безсмертного Тока. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте лишень, у який ганебний вік ми живемо!

Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Січвер і я, ми за кілька днів дібрали команду справжніх випробуваних моряків – не дуже, може, привабливих на вигляд, але, судячи з усього, страшенних відчайдухів. Запевняю, що з такою командою ми можемо битися хоч би й проти фрегата.

Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я найняв передше. Він зразу ж довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими небезпечно вибиратись у сповнене пригод плавання.

Тілом і душею я почуваю себе чудово – їм наче бик, сплю мов убитий. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Швидше б у море! І до дідька скарби! Морська слава, а не скарби, ось що поморочить мені голову! Отже, Ліва, мчіть сюди на поштових. Не гайте ні години, якщо поважаєте мене.

Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрута попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва якнайшвидше їдуть до Бристоля.

Post scriptum1. Забув повідомити вас, Лівсі, що Блендлі, який, між іншим, обіцяє надіслати нам на допомогу друге судно, якщо

Джон Трелоні.

1 Едвард Ток – англійський адмірал, що жив у середині XVIII ст.

2 Post scriptum – додаток до листа після підпису. Наступний допис називається “Post-post skriptum”.

Ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан великий упертюх, але в усьому іншому просто неоціненний. Довгий Джон Сілвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерров. А я вже маю на оці боцмана, що грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї “Еспаньйоли” все буде, як на військовому кораблі.

Забув ще написати вам, що Сілвер – людина не без грошей. Я знаю, що в нього е рахунок у банку і він ніколи не заходив у борги. Хазяйнувати в шинку він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих старих парубків, як ми з вами, мимоволі майне припущення, що не тільки турботи про власне здоров’я, а й жінка женуть його знову в море.

Дж. Т.

P. P. S. Гокінс може й заночувати у своєї матері.

Дж. Т.

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Зрадів я страшенно. І якщо я будь-коли зневажав когось, то це був старий Том Редрут, який тільки бурчав увесь час та ремствував. Будь – хто з молодці их лісничих залюбки погодився б їхати замість нього, але як уже так волів сквайр, це було законом для його челяді. Ніхто, крім старого Редрута, не наважився б навіть буркнути.

Другого дня вранці ми з ним пішки вирушили до “Адмірала Бенбова”, і там я побачив свою матір у доброму здоров’ї і непоганому настрої. Зі смертю капітана закінчилися й усі клопоти, то їх вій нам завдав. Сквайр на власні кошти полагодив усе поламане в заїзді, наново пофарбував стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі, а за шинквасом тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов також хлопчину, що допомагав би їй на час моєї відсутності.

Тільки побачивши цього хлопця, я вперше зрозумів, на що йду. До цієї хвилини я мав на думці тільки пригоди, що на мене чекають, але зовсім забув про дім, який покидаю. Тож тепер, побачивши незграбного чужого хлопчину, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюся, що я непорядно повівся з ним: робота для хлопця була цілком незвична, і я мав сотні приводів покпити з нього, коли він помилявся, і тикати його носом у кожен недогляд.

Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редрутом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір’ю, з бухтою, біля якої народився, злюбою давньою вивіскою “Адмірал Бенбов”, хоч, пофарбована, вона вже не здавалася мені такою дорогою. Одна з моїх останніх думок була про капітана, що часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його рубець на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник з очей.

Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля “Готелю короля Георга”. Мене затиснули між Редрутом і якимсь огрядним старим добродієм. Незважаючи на швидку їзду й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув, як байбак, і проспав усі пагорки, й долини, й усі станції, що ми проїздили. Мене розбудив штурхан у бік. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс стоїть перед великим будинком на міській вулиці і що вже давно розвидніло.

– Де ми? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Висідайте.

Містер Трелоні оселився в заїзді побіля доків, щоб наглядати за опорядженням шхуни. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав набережними, повз силу-силенну кораблів усіх видів, оснасток і країн. На одному судні матроси співали за роботою, на іншому – висіли високо в повітрі просто над моєю головою у снастях, що здавалися тонкими, як павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз наче побачив його вперше. Чимсь новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші різьблені фігури на провах кораблів, що побували в далеких океанах. Бачив багато бувалих моряків з сережками у вухах, і закрученими бурцями, з просмоленими кісками. Бачив, яка була в них розгойдиста й невимушена моряцька хода. Навіть якби перед моїм зором постали якісь там королі чи архієпископи, то й тоді б я так не втішався!

І сам я теж вирушаю в море! У море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять кіски й співають моряцьких пісень. У морську подорож до незнаного острова, шукати закопані в землі скарби!

Я все ще був заглиблений у ці солодкі мрії, коли ми раптом спинилися перед чималим заїздом і зустріли сквайра Трелоні. Одягнений, як морський офіцер, у добротну синю форму, він усміхнений ішов нам назустріч, вправно наслідуючи моряцьку ходу.

– Ось і ви! – вигукнув сквайр. – А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер уся команда на місці.

– О сер! – скрикнув я. – Коли ж ми відпливаємо?

– Відпливаємо? – перепитав він. – Завтра!

Розділ XI

Що я почув, сидячи в діжці з-під яблук

– Ні. не я, – казав Сілвер. – Флінт був капітаном. А я був за старшого матроса, це через свою дерев’янку. Ноги я збувся у тій самій баталії, де старий П’ю збувся своїх баньок. Мені відтяв ногу вчений хірург з коледжу, напханий латиною та всякою такою всячиною. Але його теж опісля повісили в Корео-Касле, як собаку, сохнути на сонці разом з іншими… То були Робертові люди, і все спричинилося тим, що вони міняли назви своїх суден – то воно тобі “Королівська фортуна”, то якось інакше зветься. А по-моєму, як судно охрестили, так його й треба завше звати. Ми не міняли назви “Кассандри”, і вона щасливо довезла нас усіх з Малабару після того, як Інгленд захопив віце-короля Індії. Так само було й зі старим “Моржем” Флінтовим, що ввесь просяк кров’ю і мало не тонув од золота.

– Ну ж і молодчага цей Флінт – другого такого й на світі немає! – захоплено вигукнув наймолодший з наших матросів.

– Девіс, кажуть, був незгірший, – відказав Сілвер. – Та я ніколи не плавав з ним – плавав спершу з Інглендом, тоді з Флінтом, оце й усе моє моряцтво. А тепер, можна сказати, я вибрався в море на свою руч. В Інгленда мені перепало дев’ять сотень фунтів, і ще у Флінта дві тисячі. Це непогано як на простого матроса. І всі грошенята лежать у банку, ще й прибуток дають. Головне тут – не так заробити, як заощадити, ось що я вам скажу…

Бо де тепер Інглендові люди? Не знаю. А Флінтові? Ну, більшість їх на цьому судні, та ще й раді, як їм бодай пудинг перепаде, бо ж декотрі навіть старцювали перед тим. Старий П’ю, втративши зір, а з ним, можна сказати, й сором, тринькав за рік по тисяча двісті фунтів, наче той лорд з парламенту.

А де він тепер? Помер і гниє у землі.

Але ж останні два роки, хай йому чорт, він пухнув з голоду! Він жебрачив, крав, став горлорізом і все одно жив таки надголодь, хай йому всячина!

– Як так, то нема чого іі піратом бути! – озвавсь молодий матрос.

– Коли хто дурень, то й справді нема чого, – мовив Сілвер. – Хоча тебе це не тичеться: ти хоч і молодий, але метикуватий. Я це зразу прикмітив, тож я розмовлятиму з тобою як чоловік з чоловіком.

Можете уявити собі моє обурення, коли я почув, як цей пройдисвіт улещує іншого тими самими словами, що й мене! Якби спромога, я б, здається, убив його на місці! Тим часом Сілвер вів далі, не маючи й гадки, що його підслуховують.

– Так воно ведеться з джентльменами фортуни. Життя їхнє нелегке, раз у раз їм загрожує шибениця, зате наїдків і напитків у них донесхочу, як у півнів-перебійців. У плавання вони відходять, маючи хіба сотню мідяків у кишені, а вертаються з сотнями фунтів. Але ті гроші розтринькують на пиятику й гульки, і знов у морс вирушають майже голяка. От у мене інший звичай. Я складаю свої гроші потроху в різних місцях, аби ні в кого підозри не виникло. Мені, вважай, вже півста років. Коли повернуся з цього рейсу, то заживу як справжній джентльмен. І пора вже, кажеш? Що ж, я й до цього пожив непогано: ніколи не відмовляв собі ні в чому, чого душа жадала, спав м’якенько, їв солодко – тільки в морі бувала часом скрута. А з чого я починав? З простого матроса, як і ти.

– Гаразд, – зауважив його співрозмовник, – але ж тепер плакали усі ваші грошенята. Ви ж не насмілитесь і носа поткнути до Бристоля після цього рейсу!

– А де, по-твоєму, лежать мої гроші? – насмішкувато перепитав Сілвер.

– У Бристолі, в банках та інших таких закладах, – відповів матрос.

– Лежали там, – сказав кухар. – Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара уже їх усі забрала відти. І “Підзорну Трубу” продала разом з усім манаттям. А сама перебралася на домовлене місце, аби чекати там на мене. Я б сказав тобі, де саме, бо тобі довіряю, та боюся, інші образяться, чом їм не сказав.

– А своїй старій ви довіряєте?

– Джентльмени фортуни, – відказав кухар, – звичайно, не дуже довіряють один одному і мають на це підстави далебі. Але мене обдурити не так легко. Хто спробує підставити мені ніжку, той не довго житиме на одному світі зі старим Джоном. Одні боялися П’ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт! Боявся мене, хоч і пишався мною… А у Флінта були ж “Джентльмени фортуни” – прізвисько піратів.

Одчайдухи з одчайдухів – сам диявол не наважився б піти з ними у чисте море. Що ж, я бо не хвалько, і ти сам бачиш, яка в мене товариська натура. Але коли я був за старшого матроса, старі Флінтові пірати слухались мене, мов ягнята. Ого-го, на кораблі старого Джона кожен знав своє місце!

– Правду кажучи, – промовив молодий матрос, – спершу, до цієї розмови, мені ваша справа була зовсім не до смаку, Джоне. Але тепер – ось моя рука, я згоден.

– Ти хоробрий хлопець, та й метикуватий, – відповів Сілвер, так міцно тиснучи руку матросові, що аж діжка гойднулася. – 3 тебе буде такий знакомитий джентльмен фортуни, якого ще не бачили мої очі.

Тільки тепер я почав розуміти зміст їхніх словечок. “Джентльменами фортуни” вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була прикінцевим актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього такого в команді. Невдовзі, однак, мені довелося переконатися в тому, що він не останній, – це коли Сілвер тихенько свиснув, і до діжки підсів ще хтось.

– Дік уже пристав, – сказав Сілвер.

– О, я знав, що Дік пристане, – почув я голос стерничого Ізреєла Гендса. – Він не дурень, наш Дік. – Гендс пожував тютюн, сплюнув і мовив далі: – Послухай, Тулубе, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми тупцятися без діла? Присяйбі, мені вже до смерті осточортів капітан Смоллет! Я хочу жити в капітанській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!

– Ізреєле, – сказав Сілвер, – у тебе ніколи не бувало багато клепок. Але слухати ти можеш, – принаймі вуха в тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти й далі спатимеш у кубрику, працюватимеш, скільки треба, не задиратимешся й не пиячитимеш, поки я не подам знаку. Покладись у всьому на мене, синку.

– Та я ж хіба що? – пробурмотів стерничий. – Я тільки запитую – коли? Тільки й того.

– Коли, хай йому чорт! – зірвався Сілвер. – Ну та гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Якомога пізніше, ось коли!

Ми маємо першорядного моряка капітана Смоллета, що веде судно, куди нам треба. Маємо сквайра й лікаря з картою, тільки де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби й допоможуть нам перенести їх на судно, хай їм чорт! А тоді побачимо. Коли б я був певен у таких собачих дітях, як ви, я дозволив би капітанові Смоллету провезти нас ще й пів зворотного шляху, і тільки тоді почав би діяти.

– Я гадаю, ми й самі непогані моряки, – докинув Дік.

– Непогані матроси, ти хочеш сказати! – гримнув на нього Сілвер. – Ми можемо тримати курс. А хто зможе його правильно прокласти? Ви, джентльмени, всі до одного тут наплутаєте. Коли б моя воля, то я дозволив би капітанові Смоллету довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися хибних розрахунків і що доведеться видавати прісну воду по ложці на день. Але ж я знаю, що ви за одні. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на судно, хоча й шкода. Та що ж, як ви такі, аби скорше допастись до горілки – це все ваше щастя. Як направду, то мене аж верне, коли подумаю, що повертатись доведеться з такими типами, як ви.

– Припни язика, Довгоджоне! – скрикнув Ізреєл. – Хто ж тобі перечить?

– Та хіба я мало бачив великих кораблів, що їх обібрали до нитки? І хіба мало отаких молодців, що їх повісили сушитись на сонці? – вигукнув Сілвер. – І все через те, що надто квапились, квапились, квапились. Чуєте ви мене? Я бував у бувальцях на морі й дечого навчився. Коли б ви тільки вміли тримати правильний курс і не лізти на рога, ви б у каретах роз’їжджали. Та де вам! Знаю я вас! Завтра ж насмокчетесь рому – і на шибеницю!

– Усі знають, що в тебе язик підвішений, мов у попа, Джо – не. Але ж були іі інші, які незгірш за тебе вміли орудувати й кермувати, – сказав Ізреєл. – Проте вони не дерли так носа, бо й самі любили розважитись, і іншим не заважали.

– Це правда, – відповів Сілвер. – Але де вони тепер? Такий був П’ю – і помер жебраком. Флінт теж був такий – і помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладні були хлопці, тільки де вони тепер, ось у чім клопіт!

– А все-таки, – поцікавився Дік, – що ми з ними зробимо, коли запопадемо їх?

– Отакого я люблю! – захоплено вигукнув кухар. – Оце діло. А що, по-твоєму, слід зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інгленд. Чи перерізати, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Боне.

– Біллі знався на цьому, – сказав Ізреєл. – “Мертві не кусаються”, – любив примовляти він. Ну а тепер він сам мертвий і може на собі перевірити свої слова. Так, Біллі мав тверду руку на ці справи.

– Атож, – погодився Сілвер, – тверду й нещадну. Але я, прошу мати на увазі, – чоловік лагідний, як справжній джентль

Мен. Хоча цього разу вже не до жартів. І як треба, то треба, браття. Тож я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті й роз’їжджатиму в кареті, вдерся непроханим гостем, мов біс до ченця, один з тих позивайлів, що там у каюті. А зараз треба чекати, ось що я вам скажу. Та коли наспіє час – діяти безоглядно!

– А ти таки молодець, Джоне! – вигукнув стерничий.

– Скажеш це, Ізреєле, коли побачиш мене в ділі, – відповів Сілвер. – Я вимагаю тільки одного для себе – Трелоні. Я хочу скрутити оцими руками його баранячу голову!.. Діку, – звернувся він раптом до молодого матроса, – голубе, дістань-но мені з діжки яблуко – промочити горлянку.

Можете собі уявити, як я вжахнувся! Я хотів був вискочити з діжки й тікати чимдуж, але не зміг – так сильно калатало в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже підвівся, та хтось його наче зупинив, і почувся голос Гендса:

– Стривай. Якого дідька смоктати цю гниль, Джоне? Дозволь нам краще збігати по ром.

– Діку, – сказав Сілвер, – я тобі довіряю. Тільки май на увазі: я зробив позначку на барильці. Ось тобі ключ. Наточи кухля і катай сюди.

Хоч який я був нажаханий, а все-таки мимоволі згадав у ту мить Еррова й зрозумів, звідки він діставав спиртне, що звело його зі світу.

Тільки-но Дік пішов, Ізреєл почав щось тихо говорити на вухо Сілверові. Я розчув лише кілька уривчастих слів, але й цього було досить, бо я виразно вловив суть багатозначного речення: “Ніхто більше не згоден”.

Отже, серед команди лишалися ще вірні нам люди!

Коли Дік повернувся, всі троє по черзі сьорбнули з кухля. Один проголосив тост “за щастя”, другий – “за старого Флінта”, а Сілвер навіть проспівав:

За нас і за щастя! Тримайтесь, хлоп’ята!

За вітер погожий і здобич багату!

У діжці посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що зійшов місяць і кинув срібне світло на верхівку бізань-щогли1 та фок-зейль2. І майже в цю саму хвилину пролунав голос вахтового:

– Земля!

1 Бізань-щогла – кормова щогла корабля.

2 Фок-зейль – нижнє пряме вітрило першої щогли корабля.

1. Виразно прочитайте листа Джона Трелоні.

2. Які факти, викладені в ньому, вам видалися підозрілими? Чому?

3. Який настрій оволодіває Джімом у зв’язку з майбутньою подорожжю? Як це його характеризує?

4. Від імені Джіма стисло перекажіть розділ XI.

5. Як ви розумієте вислів “джентльмени фортуни”? Хто і чому себе так називав?

6. Поміркуйте, чи можна було запобігти появі на судні піратської команди.

7. Намалюйте ілюстрацію до епізоду, який сподобався вам найбільше.

Джім розповідає Смоллету, Лівсі і Трелоні про піратську змову. Капітан пропонує зачекати слушної нагоди, щоб першими напасти на піратів. За попередніми розрахунками, з двадцяти шести членів команди на боці Сілвера може опинитись дев’ятнадцять чоловік. Частина матросів разом з корабельним коком висаджується на острові. З ними непомітно пробирається на берег і Джім Гокінс.

Частина третя

МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Розділ XV

Людина з острова

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було – ведмідь, людина чи мавпа – я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.

Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватись мені не таким страшним, як ця

Невідома лісова потвора, тимто я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок.

Однак дивна істота з’явилася знову; оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатись на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте – це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався.

Мені згадалось усе, що я чув про людожерів, і я вже ладен був загукати на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, нехай і дика, стримала мене, а страх перед Сілвером знов побільшав. Я зупинився, обмірковуючи, як би його втекти, і раптом згадав про свого пістоля. Коли я впевнився, що маю захист, у серці в мене ожила мужність, і я рішуче подався назустріч дикому островикові.

Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благальне простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.

Я знову зупинився.

– Хто ви такий? – запитав я.

– Вен Ган, – відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. – Я бідолашний Вен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.

Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб’я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних гудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес з мідною пряжкою.

– Три роки! – вигукнув я. – Ваше судно зазнало аварії?

– Ні, братику, – відповів він. – Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.

– Висадили три роки тому, – провадив він далі. – І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужило за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир – підсмажений, на скибочці хліба… Прокидався, а його нема.

– Якщо я тільки потраплю назад на судно, – відказав йому я, – ви матимете отакенну голову сиру!

Увесь цей час він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту. Але, почувши останні мої слова, островик зиркнув на мене трохи сполохано.

– Кажеш, якщо потрапиш назад на судно? – повторив він за мною. – А хто ж тобі може завадити?

– Та вже ж не ви, звичайно, – відповів я.

– Атож, братику! – скрикнув він. – Слухай, а як тебе звати?

– Джім, – сказав я йому.

– Джім, Джім… – вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. – Знаєш, Джіме, жив я давніше так. що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? – поспитав він.

– Це таки справді важкувато… – погодився я.

– А отже, таки вона була дуже доброчестива, – провадив він. – І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло – хоч почалося це, ще коли я малим бігав гратись у мідяки на могильних плитах. Атож, почалося з цього – мати моя, доброчестива жінка, перестерігала, що воно добром не кінчиться, і таки вийшло по її слову! Але само провидіння закинуло мене сюди. В самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я іі не відмовлюся, коли буде нагода… Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб’єш. А ще, Джіме, – він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: – Я тепер – багатій!

Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:

– Багатій! Багатій! Послухай, Джіме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джіме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! – Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця. – Скажи мені правду, Джіме. Це не Флінтів корабель?

Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:

– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це – велике лихо для всіх пас.

– Але ж там нема… людини… на одній нозі? – насилу видушив він із себе.

– Сілвера? – перепитав я.

– Атож, Сілвера, – підтвердив він. – Це його ім’я.

– Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.

Бен Ган усе ще тримав мене за руку і при них словах мало не скрутив її.

– Якщо тебе підіслав Довгий Джон, – сказав він, – то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?

Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

– Ти добрий хлонак, Джіме, – сказав він. – Але зараз ви всі зав’язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана – Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр – найзичливіша людина у світі.

– Воно-то, може, й так, – відказав Бен Ган, – але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джіме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу фунтів з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?

– Певно, що згодиться, – сказав я. – Кожному матросові припаде своя пайка.

– І він одвезе мене на батьківщину? – спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя.

– Аякже! – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємось цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.

– Отже, – сказав він, – ти так гадаєш. І зітхнув з неабиякою полегкістю.

– А тепер ось то я тобі скажу, – провадив він далі. – Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був матросом у Флінта, коли він закопував скарби – він і ще шестеро здорових моряків. Вони пробули на березі майже тиждень, а ми залишалися на старому “Моржі”. Аж це одного дня почули ми сигнал з берега й тоді побачили шлюпку, в якій сидів сам-один Флінт, і голова в нього була зав’язана синім шарфом. Сонце саме сходило, і Флінт був блідий, як смерть. Але він був живий, а решта шестеро були вбиті… Вбиті й закопані на острові. Як він упорав їх, ніхто з нас на судні так і не дізнався. Чи в них там була бійка, чи вбивство, чи нагла смерть, та він один здолав шістьох!.. Біллі Боне був тоді за штурмана, а Довгий Джон за старшого матроса. І вони спитали його, де сховано скарби. “Чого ж, – сказав він їм, – можете зійти на берег, коли хочете, і пошукати, де вони. Але, хай мене грім поб’є, коли судно чекатиме на вас!” Отак він їм сказав, той Флінт. А за три роки я вже плавав на іншому судні. І знову ми побачили цей острів. “Хлопці, – кажу я, – тут Флінт закопав свої скарби. Пристаньмо до берега та пошукаймо їх”. Капітанові це не сподобалося, але всі матроси були за мною, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем вони дивились на мене все лютіше, а тоді одного ранку всі матроси вернулися на судно. А мені сказали: “Ти, Бенджаміне, залишайся тут. Ось тобі мушкет, лопата й кайло… Залишайся собі й шукай Флінтові гроші”.

Звідтоді, Джіме, я вже три роки живу тут і ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки глянь на мене, глянь! Чи ж схожий я на шибайголову-матроса? Ні, кажеш? Бо я ж таки справді не був ним ніколи, атож.

Сказавши це, він якось дивно підморгнув і боляче вщипнув мене за руку.

– Отак і скажи своєму сквайрові, Джіме: Бен і не був ніколи схожий на шибайголову-матроса, – провадив він далі. – І ще скажи, що Бен три роки жив сам на острові, день і ніч, у погоду й негоду, і часом, може, думав про молитву (так і скажи), і часом, може, згадував свою стареньку матір, дай Боже, щоб вона була жива (так і скажи), але здебільша бідолашний Ган (так і скажи йому), здебільша він заклопотаний був іншою справою. І, кажучи це, вщипни його отак, як я.

І він знову з дуже втаємниченим виглядом ущипнув мене.

– А тоді, – мовив він далі, – тоді скажи йому таке: Ган – чесний чоловік (так і скажи), і він радше покладеться на вродженого джентльмена – а так, так, – ніж на тих джентльменів фортуни, до яких колись належав і сам.

– Гаразд, – сказав я. – Але я не дуже второпав, що ви мені товкмачили. Та це однак ні до чого, бо ж хтозна, як мені дістатись на судно.

– Атож, це таки заморока, – погодився він. – Та в мене є човен, якого я зробив сам власноруч. Його сховано під білою скелею. Як не буде іншого способу, можна спробувати ним, коли смеркне… Тс-с!.. – скрикнув він раптом. – Що це таке?

Над островом лунко прогримів гарматний постріл, хоч до заходу сонця лишалася ще година чи й дві.

– Вони почали бій! – вигукнув я. – За мною! І я прожогом гайнув до стоянки шхуни, забувши всі свої страхи. Обіч мене легко й швидко біг островик у саморобних взувачках із козячої шкури.

– Ліворуч, ліворуч, – проказував Бен Ган. – Бери ліворуч, братику Джіме! Ближче до дерев! Отут я вперше забив козу. Тепер кози сюдою не сходять, а тримаються гір, тому що бояться Бенджаміна Гана… Ага! Ось і кладовище! Бачиш могили? Я часом приходив сюди, коли мені здавалося, що неділя, і молився. Звісно, це тобі не каплиця, але все-таки тут якось урочистіше. Хоч я був сам-один, без капелана, без Біблії, без хоругов…

Отак, на бігу, він усе торочив, хоч не мав від мене жодної відповіді, та й не сподівався її.

Після гарматного пострілу довший час було тихо, а тоді почувся випал з рушниць.

Потім запала тиша, і я побачив, як попереду над лісом, десь так за чверть милі від нас замайорів британський прапор.

Частина четверта

ЧАСТОКІЛ

Розділ XXI

Атака

Тільки-но Сілвер зник, капітан, який увесь час не зводив з нього очей, обернувся до будинку й завважив, що на своєму посту стоїть лише Грей. Тоді ми вперше побачили капітана таким розгніваним.

– На місця! – гримнув він. І коли ми шугнули на свої пости, промовив: – Грею, я запишу твоє ім’я до корабельного журналу. Ти виконував свій обов’язок як справжній моряк. Містере Трелоні, я дивуюсь вам, сер. Докторе, таж ви носили

Військовий мундир! Якщо гак ви служили й біля Фонтенуа, сер, то краще б ви сиділи вдома.

Лікарева вахта стала до стрільниць, а решта заходилася набивати запасні мушкети. Всі ми почервоніли, бо ж були таки винуваті.

Деякий час капітан спостерігав усе це мовчки, а тоді знову заговорив:

– Я, друзі, як то кажуть, випалив по Сілверові з усіх гармат. Навмисне допік його до живого. Він погрожував, що не мине й години, як нас атакують. Ви знаєте, що числом їх більше, зате ми сидимо в укріпленні, а хвилину тому я міг би навіть сказати, що в нас перевага і в дисципліні. Я не маю найменшого сумніву, що ми можемо перемогти їх, якщо ви цього захочете.

Потім він обійшов усіх нас і визнав, що тепер усе гаразд.

У двох коротких стінах блокгаузу – північній і західній – було тільки по дві стрільниці; у південній, де ранок, теж дві, а в північній – п’ять. На сімох чоловік ми мали двадцять мушкетів. Дрова ми склали в чотири штабелі – по одному біля кожної стіни, – і на них, як на столи, примістили бойові припаси й по чотири набиті мушкети, щоб мати їх напохваті. Посередині приміщення лежали кортики.

– Загасіть вогонь, – звелів капітан. – Уже не холодно, а дим тільки очі їсть.

Містер Трелоні виніс на подвір’я залізну жарівню й розкидав жарини серед піску.

– Гокінс ще не снідав… Гокінсе, візьми свій сніданок і поїж на посту, – вів далі капітан Смоллет. – Жвавіше, хлопче, тобі не завадить підкріпитись. Гантере, налий усім по чарці бренді.

Поки ми виконували це все, капітан обміркував план оборони.

– Ви, докторе, станете біля дверей, – мовив він нарешті. – Пильнуйте, але не вистромляйтесь: стійте всередині й стріляйте з дверей… Ти, Гантере, будеш зі східного боку, а ти, Джойсе, – із західного. Містере Трелоні, вам як найкращому стрільцеві, – вам з Греєм припаде найдовша північна стіна, де п’ять стрільниць: звідти основна небезпека. Якщо вони підступлять до блокгаузу й почнуть стріляти крізь них, справи наші будуть кепські. Ми з тобою, Гокінсе, ніякі стрільці, тож ми будемо набивати мушкети й допомагати іншим.

Капітан мав слушність: вже було не холодно. Сонце, ледве підбившись над верхи дерев, своїм світлом залляло весь пагорб і розігнало болотні випари. Пісок став гарячим, а на колодах блокгаузу виступила розтоплена смола. Ми поскидали куртки та сурдути, порозстібали коміри сорочок і засукали рукава по самі плечі. Кожен стояв на своєму посту, знемагаючи від спеки й напруги.

Так минула година.

– Хай йому чорт! – сказав капітан. – Стає нудно, як у мертвий штиль. Aнy, Грею, засвисти, чи що – може, вітер прикличеш!

І саме цю хвилину з’явились перші ознаки того, що починається атака.

– З вашого дозволу, сер, – спитався нараз Джойс, – коли я побачу кого-небудь, то чи стріляти?

– Аякже! – крикнув капітан.

– Дякую, сер, – так само спокійно й чемно відповів Джойс. Нічого поки що не трапилося, але це Джойсове запитання змусило нас усіх насторожитись і напружити зір і слух. Стрільці піднесли мушкети, а капітан стояв серед блокгаузу, міцно стуливши губи й насупивши брови.

Так збігло кілька секунд. Раптом Джойс просунув мушкета в стрільницю і пальнув. Не встигла ще завмерти луна від цього пострілу, як з лісу навсібіч знялася запекла стрілянина – кулі летіли одна за одною, мов гуси вервечкою. Кілька їх влучило в колоди блокгаузу, але жодна не потрапила всередину.

Коли ж розвіявся пороховий дим, навколо частоколу й у лісі стало знову тихо й порожньо, як і передніше було. Жодна гілка не погойдувалась, жодна цівка рушниці не поблискувала, виказуючи присутність наших ворогів.

– Поцілив? – спитав капітан.

– Ні, сер, – відповів Джойс. – Мабуть, ні, сер.

– Добре, хоч правду кажеш, – пробурмотів капітан Смол – лет. – Набий мушкета йому, Гокінсе. Скільки пострілів було з вашого боку, докторе?

– Я знаю точно, – відповів доктор Лівсі. – 3 цього боку було три постріли. Я бачив три спалахи: два поруч, а один далі на захід.

– Три! – повторив капітан. – А скільки у вас, містере Трелоні?

Але тут відповісти було нелегко. З північного боку стріляли багато: сквайр нарахував сім пострілів, а Грей вісім чи дев’ять. З заходу й сходу пальнули тільки по разу. Отже, атаки слід було чекати з півночі, а з інших боків стріляли тільки щоб відвернути нашу увагу. Проте капітан Смоллет не змінив розміщення наших сил, міркуючи так: якщо заколотники перескочать через частокіл, вони зможуть захопити порожні бійниці й перестріляти нас усіх, мов щурів, у нашій власній фортеці.

А втім, нам не дали багато часу розмірковувати. З півночі раптом розлігся гучний крик, і невеличкий гурт піратів вискочив з лісу й побіг прямо до частоколу. Ту саму мить із заростей знов заторохкотіли постріли, і одна куля, влетівши в двері, розтрощила лікарів мушкет. Нападники швидко, наче мавпи, подерлися через частокіл. Сквайр і Грей стріляли раз за разом. Троє з нападників упали: один у загороду, а двоє – по той бік. Щоправда, один з них був, мабуть, наляканий, а не поранений, бо відразу ж схопивсь на ноги й зашився між дерев.

Двоє лежали на землі, один утік, але чотирьом таки пощастило перелізти через частокіл всередину. Решта піратів – сім чи вісім чоловік, що засіли в хащах і мали, очевидячки, по кілька мушкетів, – безугаву обстрілювали блокгауз, не завдаючи нам, однак, ніякої шкоди.

Четверо нападників з вереском кинулися до блокгаузу, підбадьорювані вигуками своїх товаришів з лісу. Ми кілька разів вистрілили в них. Але в поспіху наші стрільці, здається, ні разу не влучили. В одну мить четверо піратів збігли на пагорб і насіли на нас.

Із середньої стрільниці виткнулася голова Джоба Ендерсона, боцмана.

– Бий їх! Бий! – рикнув він громохким голосом.

Ту ж мить другий пірат, ухопивши за цівку Гантерів мушкет, вирвав його і так стусонув Гантера кольбою, що сердега непритомний упав на підлогу. Третій пірат, непомітно оббігши навкруг будівлі, зненацька з’явився у дверях і замахнувся кортиком на лікаря.

Ми опинилися в такому становищі, в якому недавно були наші вороги. Ще хвилину тому ми стріляли з укриття в незахищених піратів, тепер же під прикриттям були вони, а ми не могли відповідати на їхні постріли.

Рятувало нас трохи те, що блокгауз заволокло пороховим димом. У вухах у мене аж гуло від цього шарварку, криків і стогонів, від пістольних пострілів.

– Надвір, хлопці, на відкриту місцину! Кортики! – загукав капітан.

Я схопив з підлоги кортика. Хтось інший, теж хапаючи кортика, різонув мене по пальцях, але я навіть не відчув болю. Я вискочив з дверей на денне світло. Слідом за мною вихопився ще хтось, але хто – я не помітив. Просто перед моїми очима лікар гнав схилом того пірата, що на нього напав; я бачив, як він уловив момент і так угатив його кортиком, що той гепнувся навзнак з чималою раною через усе обличчя.

1 Кортик – холодна колюча зброя у вигляді вузького гранчастого клинка.

– Круг будинку, хлопці, круг будинку! – гукнув капітан; голос його – я помітив це, незважаючи на загальну метушню, – якось змінився.

Машинально скорившись наказові, я з кортиком над головою завернув за ріг блокгаузу, де раптом наскочив на Ендерсо – на. Він голосно вереснув, і кортик його зблиснув на сонці. Я не встиг навіть злякатись, але, ухиляючись від удару, спіткнувся на сипкому піску і покотився сторчголов з пагорба.

Коли я вибігав з блокгаузу, то побачив, як інші пірати перелазили через частокіл, щоб таки доконати нас. Один з них, у червоному ковпаку, із кортиком у зубах, уже був на огорожі й перекинув ногу стрибнути. Усе це скоїлося так швидко, що, коли я схопився на ноги, пірат у червоному ковпаку ще сидів у тій самій позі, а голова другого тільки вистромилася з-за частоколу. І все-таки за цей короткий проміжок бій скінчився, і перемога була за нами.

Грей, що вискочив з блокгаузу слідом за мною, вбив на місці здорованя-боцмана, перш ніж той встиг отямитись після невдалого удару по мені. Другого пірата підстрелили біля бійниці в ту мить, коли він ціляв усередину блокгаузу; тепер він лежав на піску, конаючи, пістоль ще курився в його руці. Третього в мене на очах уклав лікар. З чотирьох піратів, які перелізли через паркан, живим лишився тільки один: покинувши кортика на бойовищі, він хапався перелізти назад, аби уникнути неминучої смерті.

– Стріляйте! Стріляйте з будинку! – гукнув лікар. – А ви, хлопці, швидше під захисток!

Та на слова його ніхто не зважав, ніхто не стрельнув, і останній з нападників вільно собі переліз через частокіл і сховався, як і всі інші, в лісі. За хвильку нападницький гурт зник і біля блокгаузу лишилося лежати п’ятеро: четверо по цей бік огорожі й один ззовні.

Лікар, Грей і я кинулися всередину будівлі. Пірати, котрі ще живі, могли щохвилини повернутись туди, де вони покидали свої мушкети.

Коли пороховий дим розвіявся, ми побачили, як дорого коштувала нам перемога. Гантер лежав непритомний біля своєї стрільниці; у Джойса була прострелена голова, і він уже не ворушився. А посеред приміщення сквайр підтримував капітана; вони обидва були страшенно бліді.

– Капітана поранено! – сказав містер Трелоні.

– Пірати втекли? – запитав містер Смоллет.

– Хто міг, той таки втік, – відповів лікар. – Але п’ятеро з них уже ніколи не зможуть бігати.

– П’ятеро! – скрикнув капітан. – Ну, це вже краще. Вони втратили п’ятьох, а ми трьох; отже, нас тепер четверо проти дев’яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев’ятнадцятьох1.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Виразно прочитайте перші три абзаци розділу XV.

2. Які художні засоби допомагають нам уявити дикого островика?

3. Підготуйте розповідь від імені Вена на тему “Зустріч із Джімом”.

4. Кого з літературних героїв вам нагадав Бен Ган? Чим саме?

5. Перекажіть розділ “Атака”.

6. Спробуйте передбачити, як далі розгортатимуться події.

Джім знаходить човен Бен Гана і на ньому підпливає вночі до “Еспаньйоли”, де зустрічається з пораненим піратом Гендсом. Той допомагає хлопцю посадити шхуну на мілину і нападає на Джіма. Захищаючись, юнга вбиває пірата. Джім повертається до місця, де залишив своїх друзів. Тут на нього чекає неприємна несподіванка.

Частина шоста

КАПІТАН СІЛВЕР

Розділ XXVIII

У ворожому таборі

Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгаузу, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси – і барильце з бренді, і солонина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише

1 Насправді піратів на цей час лишилося тільки вісім чоловік, бо матрос, якого містер Трелоні підстрелив на борту шхуни, помер від рани того ж таки вечора. Але ми, звичайно, дізналися про це набагато пізніше (прим. Гокінса).

Одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чом я не лишився і не загинув разом з ними!

У блокгаузі були всі шестеро піратів – більше ніхто з них не зостався живий. П’ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п’яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов’язка у нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили, і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.

На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір’я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. На ньому був усе той самий ошатний сурдут, у якому він приходив сюди пропонувати перемир’я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.

– Ти ба! – сказав він. – Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи!

Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку.

– Подай мені вогню, Діку, – попросив він і, запаливши, мовив далі: – Дякую, друже. Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нічого стояти перед містером Гокінсом, він пробачить вашу нечемність, повірте! Отож ти, Джіме, – звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, – завітав до нас. Це вельми приємна несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!

На все це, ясна річ, я не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитись в очі Сілверові, хоч на серці у мене був чорний розпач.

А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:

– Ну, коли ти вже тут, Джіме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, і прийшов. Капітан Смоллет – чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. “Як треба, то треба”, – вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися капітана. Та й доктор лютий на тебе. “Невдячний поганець!” – ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутись назад до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитись на самоті, то мусиш пристати до капітана Сілвера.

Від слів піратових мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі ще живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.

– Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках, – провадив далі Сілвер, – бо ти й сам це бачиш. Але, як на мене, то краще переконати, ніж залякати. Коли тобі любо з нами – приєднуйся до нас, а коли ні, то так щиро й скажи, Джіме, по своїй волі. І хай дідько мене візьме, коли який моряк був одвертіший з тобою, як оце я!

– То я маю щось відповідати? – спитав я тремтячим голосом.

За його ледь глузливою балаканиною прочувалася смертельна загроза, і від цього щоки у мене розпашіли, а серце в грудях боляче стислося.

– Ніхто тебе, хлопче, не силує, – сказав Сілвер. – Зміркуй сам. Та й квапитись нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!

– Ну що ж, – відповів я, трохи посмілішавши, – коли я маю вибирати, то ви повинні перше сказати мені, що тут сталося, чом ви тут і де тепер мої друзі.

– Що тут сталося? – похмуро бовкнув один з піратів. – На це треба добрячого розумаку, аби все доладу розшолопав!

– Стули свою халяву, поки тебе не питають! – брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: – Учора вранці, містере Гокінсе, – сказав він, – до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. “Капітане Сілвере, – сказав він, – вас зраджено. Шхуна зникла”. Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми – а побий мене грім, нема таки шхуни! Зроду-віку я не бачив таких ідіотських пик, як були тоді у наших хлопців, і ти можеш повірити, що моя була найідіотськіша. “Тож ідім на мирову”, – сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз і вся ваша, як то мовиться, снасть від рей до кільсона1.

Кільсон – брус на днищі корабля.

А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди.

Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі:

– А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку: “Скільки вас лишилося?” – спитав я. – “Четверо, – відповів доктор, – і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, – так сказав доктор, – і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!” Оце такі були останні його слова.

– І це все? – поцікавився я.

– Все, що тобі треба знати, синку, – відповів Сілвер.

– А тепер я маю вибирати?

– Та вже ж не інакше, – мовив Сілвер.

– Гаразд! – почав тоді я. – Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде – мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, – мовив я, чимдалі більше збуджуючись. – По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюсь вас, як торішнього снігу. Хочете – вбийте мене, хочете – лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду, все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. З моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватись від шибениці.

Я замовк, бо – не критиму від вас – хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячились на мене, мов ті барани. Не давши їм часу отямитись, я повів далі:

– І ще, містере Сілвере, – сказав я, – ви, сподіваюся, кращий за інших у цій компанії. Тож у разі моєї смерті, прошу, розкажіть докторові все, як було.

– Матиму це на увазі, – відказав Сілвер таким чудним тоном, що я ну ніяк не міг второпати, чи глузує він з мене, чи йому таки сподобалась моя сміливість.

– А ще пригадайте, – скрикнув нараз багрянолиций старий матрос на ім’я Морган, якого я колись бачив у таверні Довгого Джона в Бристольському порту, – що це саме він пізнав і Чорного Пса!

– І це ще не все, – докинув корабельний кухар. – Він, побий мене грім, той самий хлопчисько, що потяг карту зі скрині Біллі Бонса. Через цього Джіма Гокінса геть усі наші нещастя!

– То чого з ним цяцькатись! – лайнувшись, вигукнув Морган.

Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.

– Ані руш мені! – закричав Сілвер. – Ти що за один, Томе Моргане? Може, ти тут капітан? То я покажу тобі, де твоє місце, бісова душа! А будеш мені перечити, то підеш туди, куди вже до тебе пішло чимало таких жевжиків за останні мої тридцять років – хто на рею, а хто, хай йому трясця, рибам на поживу! Затям це, Томе Моргане: не було ще такого, що заїдався зі мною і не поплатився за це життям!

Морган мовчав, але решта піратів невдоволено загули.

– Том має слушність, – сказав один.

– Досить мені вже макітрили голову, – пробуркотів другий. – Хай мене повісять, коли я дамся, аби ти мене поштурхував, Джоне Сілвере.

– То чи не хоче хто з вас, джентльмени, помірятися зі мною? – ревнув Сілвер, нахиляючись уперед на барильці й тримаючи в правиці запалену люльку. – Назвіть мені такого, у вас же язики не повідсихали? Ану, виходь котрий – дістати, що йому належиться. Чи на те я прожив стільки років на світі, щоб якийсь розпірений п’яничка ставав мені впоперек дороги на схилку мого віку? Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як ви самі себе звете, джентльмени фортуни. Тож я до ваших послуг. Хай хто більший зух, витягне свого кортика, і я, хоч каліка, перше ніж погасне ця люлька, побачу, які на колір його тельбухи!

Ніхто ані ворухнувся, ані відповів.

– Отакі ви завше, – мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. – Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни як до бою! Але, може, розумієте ви просту людську мову? Таже я тут капітан, ви самі мене обрали. І обрали тим, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Як не хочете битися зі мною, як годиться джентльменам фортуни, то коріться, бодай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого зважливого, як він. Він появив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щурі! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.

Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все гак само калатало, наче молот, хоч у мене вже з’явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, прихилившись до стіни й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгаузу й стати там перемовлятись – їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка. Час від часу вони оглядатися, і тоді червонаве світло смолоскипа осявало їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони не на мене, а на Сілвера.

– Ви ніби хочете щось сказати? – запитав Сілвер, спльовуючи далеко поперед себе. – То шкварте. А ні, то позамикайте губи.

– Перепрошую, сер, – відказав один пірат з недобрим таким лицем, – ви вправно послуговуєтесь деякими правилами, але, може, будете ласкаві, згадати, що є ще й інші правила. Команда незадоволена, вона не дозволить, аби нею попихали, вона має свої права, як і всяка інша команда. За нашим звичаєм ми маємо право зібратись і порадитись. Перепрошую, сер, поки що ви в нас старший, але я хочу скористатися зі свого права й піти на раду.

І, віддавши Сілверові шану належним чином, довготелесий жовтоокий матрос років тридцяти п’яти попростував до дверей і вийшов з приміщення. Слідом за ним один по одному повиходили й інші, кожен віддавав Сілверові шану й промовляв щось на своє виправдання.

– Згідно з нашим звичаєм, – сказав один.

– На сходини, – мовив Морган.

Урешті зосталися тільки ми вдвох із Сілвером і смолоскип біля нас.

Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.

– Слухай, Джіме Гокінсе, – ледь чутно прошепотів він, – ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше – тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам’ятай, що я обстаю за тобою. Я ие збиравсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я гак безглуздо програв i можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: “Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти, Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він – твоя остання карта! Послуга за послугу, – сказав я. – Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу”.

До мене почало потроху доходити.

– Ви гадаєте, що ваша справа пропаща? – запитав я.

– Та вже ж бо, хай йому грець! – відповів він. – Коли шхуна пропала, значить, нам світить шибениця, і квит. Тільки я глянув на бухту, Джіме, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертюх, а зрозумів, що наше діло швах. А ці хай собі радяться, всі вони – телепні й боягузи. Я спробую врятувати від них твою шкуру. Але слухай, Джіме, – я тобі, а ти мені: ти у свою чергу вирятуєш Довгого Джона від шибениці.

Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!

– Що зможу, те зроблю, – пообіцяв я.

– То й згода! – вигукнув Довгий Джон. – Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок.

Він пошкутильгав до смолоскипа, встромленого поміж купи дров, і знову розпалив люльку.

– Зрозумій мене, Джіме, – провадив далі Сілвер, повернувшись на своє місце. – У мене ще є голова на в’язах, тож я тепер на боці сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну кудись у безпечне місце. Не знаю, як ти це впорав, але я певен, що шхуна ціла. Гендс і О’Браєн, я здогадуюся, плохували. Та я ніколи й не покладався на них. Зауваж собі: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила гри й бачу, що програв. І я розумію, що твоє горою. Ти такий молодий та завзятий, що ми з тобою стільки б могли наробити!

Він націдив у кварту бренді з барильця і запропонував мені.

– Покуштуєш, братику? – І коли я відмовився, сказав: – То я сам вип’ю трохи. Джіме. Мені треба підживитися, попере-

Ду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джіме?

Певно, на обличчі моєму з’явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.

– А так, він дав мені карту, – додав він. – І щось за цим є, Джіме, щось є… – погане чи й добре.

Він знову ковтнув з кварти іі похитав своєю великою головою як людина, що сподівається найгіршого.

Розділ XXXII

Шукання скарбів. Голос серед дерев

Опинившись на верховині, ми посідали на землі перепочити, бо одне, що нас прикро вразив кістяк, а друге, що Сілверові й хворим треба було віддихатись.

Плато трохи спадало на захід, і з того місця, де ми сиділи, відкривався широкий краєвид на обидва боки. Попереду за верхівками дерев виднів Лісистий мис, облямований шумовинням прибою. Позаду лежали протока й Острів Кістяка, з-за якого за виступом берега іі низовиною на сході леліла просторінь чистого моря. Просто перед нами підносилася Підзорна Труба, наїжачена соснами й перекраяна темними проваллями.

Навкруги стояла тиша, тільки чути було віддалений гуркіт прибою та в кущах дзижчання незліченних комах. Ані людини ніде, ані вітрила на морі. Розлогі довколишні простори ще й посилювали почуття самотності.

Сілвер, сидячи на землі, вимірював щось за компасом.

– Осьде три високих дерева, – сказав він, – і всі вони на прямій лінії від Острова Кістяка. “Схил Підзорної Труби”, гадаю, отам нижче. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. Але, як на мене, спершу треба підобідати.

– А мені щось не дуже кортить їсти, – озвався Морган. – Згадка про Флінта відбила охоту до їжі.

– Дякуй своїй зорі, синку, що він помер, – сказав Сілвер.

– Бридкий він був, як диявол! – вигукнув, здригаючись, третій пірат. – І пика вся синюща!

– Це від рому, – докинув Меррі. – Ще б не бути синющою! Від рому посинієш, це таки правда.

Пірати, відколи натрапили на кістяка й він збурив у них цілий рій думок, перемовлялись дедалі тихіш і вже дійшли май

Же до шепоту, шо не порушував лісової тиші. Аж це раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий і високий тремтячий голос завів так добре знайому пісню:

П’ятнадцять хлопців на скриню мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Ніколи не бачив я, щоб люди гак лякались, як злякалися цього разу пірати. У всіх шістьох обличчя аж пополотніли, хто схопився на ноги, хто судомно вп’явся руками в товариша, а Морган з переляку впав на землю і поповз.

– Це Флінт, бодай його! – вигукнув Меррі.

Пісня урвалася на півноті так само раптово, як і почалася, немов хтось затулив співакові рота. Ясного дня, серед зелених дерев цей спів здався мені досить приємним і мелодійним, і я не міг збагнути, що так налякало моїх супутників.

– Ну-бо й справді, – промовив Сілвер, ледь ворушачи сірими, як попіл, губами. – Чого це ви? Не звертаймо уваги й ходім собі. Воно-то щось чудне, і я не знаю, хто там оце вичваряє, але я певен, що то жива людина з м’яса й кісток.

Кажучи цс, він і сам трохи підбадьорився, й обличчя його знову порожевіло. Та й інші, слухаючи Сілвера, теж ніби почали приходити до тями й заспокоюватись, коли нараз ізнову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а вигукував, і ті вигуки покотилися тихою луною в розпадинах Підзорної Труби.

– Дарбі Магров! – підвивав голос мало не з плачем. – Дарбі Магров! Дар бі Магров! – знову й знову повторював він, а тоді вереснув із лайкою, якої я тут не наводжу: – Дарбі, подай рому!

Пірати аж прикипіли до землі, вирячившії очі. І довго ще після того, як голос завмер, вони все стояли й нажахано вдивлялися перед себе.

– Все ясно, – видихнув один, – треба драпати.

– Такі були останні його слова, – простогнав Морган, – останні слова перед смертю.

Дік витяг свою Біблію і заходився ревно молитись. Він-бо виховувався в чесній родині, й тільки пішовши на море, злигався з лихими людьми.

Один лише Сілвер витримав. Я чув, як у нього цокотіли зуби, а проте він усе не здавався.

– Ніхто на цьому острові ніколи й не чував про Дарбі, – пробурмотів він, – ніхто, крім нас… – Але потім він опанував себе й вигукнув: – Браття! Я прибув сюди добути скарб, і не спинить мене ні людина, ні диявол. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не побоюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів лежать за якісь чверть милі відсіль. Хіба ж коли-небудь джентльмен фортуни обернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п’яниці з синьою пикою, та ще й мертвого?

Ці слова, однак, не дуже додали духу його супутникам, ба навіть навпаки: непоштиві вирази на адресу привида ще дужче їх нажахали.

– Облиш це, Джоне, – сказав Меррі. – Краще не дратуй мару.

А інші були пройняті таким жахом, що не могли вимовити й слова. Вони раннє втекли б звідси світ за очі, якби їм не забракло мужності. Але страх примушував матросів триматися гурту й тулитись до Джона Сілвера, так наче його сміливість могла захистити їх. А він і справді вже приборкав свій страх.

– Мара, кажеш? Може, й так, – озвався Сілвер. – Тільки одне мені не ясно. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив, щоб мара мала тінь. Тож відки у неї луна може взятись, хотів би я знати? Тут щось не так, хіба ні?

Цей доказ видався мені досить слабким. Проте хто його зна, що саме здається найпереконливішим для забобонної людини! Бо от Джордж Меррі, на мій подив, відчув неабияку полегкість.

– Атож, так воно і є, – сказав він. – Ну й голова ж у тебе на в’язах, Джоне, – все прикмітить! Тож усе гаразд, хлопці! Ми просто збилися з курсу. Коли подумати, то голос цей нагадує Флінтів, я згоден, але не так, щоб дуже… Він скорше схожий на чийсь інший голос… на голос…

– Бена Гана, чорти б його взяли! – гримнув Сілвер.

– Справді! – вигукнув Морган, зводячись на коліна. – Це був голос Бена Гана!

– А яка різниця? – спитався Дік. – Адже Бен Ган так само помер, як і Флінт.

Старші віком матроси на це тільки зареготали.

– Та хто б гам боявся Бена Гана! – скрикнув Меррі. – Живий він чи мертвий, апе ніхто його не боїться.

Дивно було бачити, як швидко заспокоїлися ці люди і як знов порожевіли в них обличчя. Невдовзі вони вже перебалакувались між собою, ніби нічого й не було, а прислухавшись

Кілька разів і не почувши ніяких підозрілих звуків, завдали на плечі своє причандалля й рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за Сілверовим компасом напрям на Острів Кістяка. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Гана ні живого, ані мертвого.

Дані розповідається про те, як пірати знаходять місце, де закопаний скарб. Однак схованка виявляється пограбованою.

Розділ XXXIII

Падіння ватажка

Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло, як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Усі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.

– Джіме, – прошепотів він, – візьми оце й будь напоготові.

І дав мені двоцівкового пістоля.

Водночас Сілвер почав посуватись на північний бік, і коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решти піратів яма. Потім вій глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: “Справи кепські”, – з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене гак обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:

– Ви знов перекинулись до іншого табору.

Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком і лайкою пострибали один за одним в яму й стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету іі узяв її в руки, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.

– Дві гінеї! – гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. – Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!

– Длубайтесь ще, хлоп’ята, – холодно й насмішкувато проказав Сілвер. – Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.

– Два-три каштани! – звереснув Меррі. – Браття, ви це чули? Кажу ж вам: він усе знав загодя! Гляньте на його пику, там усе це написано.

– Ех, Меррі, – мовив Сілвер. – Знов ти пнешся в капітани? Ну й заповзятий ти, я бачу!

Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, всі вони опинилися на протилежному боці.

Отак і стояли ми, двоє по один бік, п’ятеро – по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем.

Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою, і звернувся до своїх:

– Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один – старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий – щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття…

Він підвищив голос і підніс руку, готуючись до нападу. Але саме цю мить – трах! трах! трах! – три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі полетів сторчголов до ями. Пірат з перев’язаною головою крутнувся, мов дзига, і теж упав крижем у яму, затріпавшись у передсмертних корчах. Решта троє щодуху дременули навтікача.

Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.

– Нарешті ми поквиталися, Джор – дже, – сказав Сілвер. Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ган і Грей. Мушкети їхні ще диміли.

– Вперед! – гукнув лікар. – Швидше, хлопці! Треба перетяти їм шлях до човнів.

І ми чимдуж гайнули навпростець через кущі, що місцями сягали нам до грудей.

Сілвер намагався якомога не відставати від нас. Він так орудував своєю милицею, що, здавалося, м’язи в нього на грудях ось-ось луснуть – за словами лікаря, і здорова людина не витримала б такої натуги. Але все-таки він одстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до схилу.

– Докторе, – кричав він, – та гляньте ж! Нема чого квапитись!

Він мав слушність. З верхів’я плато ми побачили, що троє піратів, які лишилися живі, бігли все в тому самому напрямку – до Бізань-щогли. Отже, ми вже перекрили їм дорогу до човнів і могли тепер вільно перепочити. Довгий Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підступив до нас.

– Щиро вдячний вам, докторе, – сказав він. – Ви саме вчас приспіли, щоб урятувати мене й Гокінса… Отже, не ти, Бен Гане! – докинув він. – Та й меткий же ти, бачу!

– Так, це я, Бен Ган, – відповів острівний вигнанець, вугрем вигинаючись перед Сілвером. – А ви, – додав він, помовчавши, – як ви ся маєте, містере Сілвере? Чудово, дякую, – скажете?

– Бене, Боне, – пробурмотів Сілвер, – і подумати лишень, яку штуку ти мені встругнув!

Лікар послав Грея забрати кайло, яке покинули, втікаючи, пірати, а сам, поки ми поволі спускалися до шлюпок, розповів мені кількома словами, що сталося за час моєї відсутності. Сілвера ця історія неабияк зацікавила. Головним героєм у ній був Бен Ган, напівбожевільний островик.

Якось, блукаючи самотою по острову, Бен натрапив на кістяка й почистив йому кишені, а згодом знайшов і викопав скарби. Це його поламаного держака від кайла побачили ми в ямі. На своїх плечах він потроху попереносив усе золото з-під високої сосни в печеру на двоверхому горбі в північно-східній частині острова, де воно й пролежало в безпечному місці два місяці до прибуття “Еспаньйоли”.

Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі вдень нападу на блокгауз. Побачивши наступного ранку, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сілвера, віддав йому непотрібну тепер карту, а також харчові припаси, бо в Бена Гана в печері було вдосталь солонини з козячого м’яса. Лікар віддав Сілверові все це, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгаузу на двоверхий пагорб, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.

Що ж до тебе, Джіме, – сказав лікар, – то мені таки боліла твоя доля, але я насамперед мусив піклуватись про тих, які виконували свій обов’язок. А хто ж у тому винен, що ти не був серед них?

Однак, побачивши того ранку мене в полоні у піратів і зрозумівши, яка небезпека загрожує мені від них, коли їм не діста

Нуться скарби, лікар побіг до печери, взяв з собою Грея і Бена Гана, а сквайра залишив біля пораненого капітана; і тоді втрьох вони подалися навперейми через острів до великої сосни. Але дорогою лікар побачив, що піратська ватага випередила їх, і послав Бена Гана, прудкого на ноги, вперед, аби той діяв на власну руч. Тож Бен Ган скористався забобонністю своїх колишніх товаришів і добряче їх налякав, давши змогу лікареві й Грею дістатись до засідки біля ями перед приходом піратів.

– То це моє щастя, – мовив Сілвер, – що зі мною був Токіне! Коли б не він, старого Джона порубали б на шматки, а ви б і пальцем не ворухнули.

– Авжеж ні! – весело відповів йому доктор Лівсі.

Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.

Туди було миль вісім-дев’ять відстані. Сілвер, хоч і знемагав від утоми, сів на весла, як і всі ми, і незабаром човен уже мчав спокійною рівниною моря. Ми обійшли південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому обігнула “Еспаньйола”.

Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір бенганової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули “слава!”, причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас.

Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили “Еспаньйолу”, що вільно погойдувалась на хвилях. Приплив зняв її з мілини, і якби вітер був міцніший або течія швидша, як у південній затоці, то нам уже ніколи не довелося б її побачити: вона або вийшла б у чисте море, або розбилася об берег. Але, на щастя, шхуна наша була майже ціла, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили запасний якір на глибину в півтора сажні й відчалили на шлюпці до П’яної бухти – найближчого пункту від бенганової скарбівні. Потім Грей один повернувся шлюпкою на “Еспаньйолу” вартувати там протягом ночі.

Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб’язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі – ні поганим, ні добрим. Проте коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.

– Джоне Сілвере, – сказав він, – ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинове каміння.

– Щиро дякую, сер, – відповів Довгий Джон, знову віддаючії йому шану.

– Не смійте мені дякувати! – вигукнув сквайр. – Через вас я порушую свій обов’язок. Геть від мене!

Після цього ми всі ввійшли до печери. Вона була досить простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево-чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби – ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди “Еспаньйоли”. А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло з зав’язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові – Сілвер, старий Морган і Бен Ган, – що кожен з них брав участь у цих усіх злочинствах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.

– Заходь, Джіме, – сказав капітан. – Ти, по-своєму, й непоганий хлопець, але зі мною ти навряд чи коли ще підеш на море, бо ти, як на мене, надто вже мазунчик, в усьому тобі таланить… А, це ти, Джоне Сілвере! Яким вітром тебе занесло?

– Я повертаюсь до своїх обов’язків, сер, – відповів Сілвер.

– Ага, – промовив капітан, і більше не сказав ні слова. А яку чудову вечерю мав я того вечора, коли всі друзі були зі мною, як мені смакувала солона козлина Бена Гана, деякі делікатеси та пляшка старого вина з “Еспаньйоли”! Я певний, що ніколи не було веселіших та щасливіших людей, ніж ми тоді. Сілвер сидів позад усіх, далі від вогнища, але їв залюбки, сміявся разом з усіма і швиденько схоплювався, коли щось треба було подати – одне слово зробився тим самим погідним, чемним і запобігливим кухарем, яким він був під час подорожі.

З первісної команди нашої шхуни додому вернулося тільки п’ятеро. “Пий, і диявол тебе призведе до кінця” – це пророцтво якраз і справдилося стосовно решти матросів. Хоча все-таки “Еспаньйола” була щасливіша за судно, про яке співали пірати:

Ніхто не вернувся додому гулять,

А вийшло їх в море аж сімдесят п ‘ять.

Кожен із нас одержав свою частку скарбу іі скористався нею – розумно чи по-дурному – на власний розсуд. Капітан Смоллет облишив морську службу. Грей не тільки зберіг гроші, а й, пройнявшись раптом бажанням піднестись у житті, серйозно заходився вивчати морську справу; тепер він штурман і співвласник одного добре впорядженого корабля, у нього є дружина й діти. Що ж до Бена, то цей, одержавши свою тисячу фунтів, витратив її чи розтринькав за три тижні, або, точніше, за дев’ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас без шеляга. Довелося йому обійняти посаду брамника у сквайровім парку, чого він був якраз і побоювався. Він і досі живий, і дуже приятелює, а часом і свариться з місцевими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.

Про Сілвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Мабуть, він розшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у достатках разом з нею та своїм папугою Капітаном Флінтом. Принаймні я сподіваюся, що це саме так, бо навряд чи йому суджено розкошувати на тім світі.

Решта скарбів – бруски срібла і зброя – все ще лежать там, де Флінт закопав їх – і, коли хочете знати мою думку, їм там і місце. А мене вже ні волами, ні арканом на заманиш удруге на оцей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сиі чую грізний гуркіт прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:

– Піастри! Піастри! Піастри!

Прагнемо бути творчими читачами

1. Підготуйте читання в особах уривка від слів: “Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі…” до слів: “…чи йому таки сподобалась моя сміливість”.

2. Як у цьому епізоді розкривається характер Джіма?

3. Чому Сілвер вирішив захищати юнгу?

4. Виправте помилки читача, який складав літературне доміно. Ключ до нього – правильна послідовність подій роману.

Голос серед дерев

1

Зустріч Джіма з лікарем

2

Зізнання Сілвера у програші

3

5. Чому розділ XXXIII має назву “Падіння ватажка”?

6. Підготуйте вибірковий переказ на тему “Доля Джона Сілвера”.

Цікаво знати

Первісна назва роману “Острів Скарбів” була іншою – “Корабельний кухар”. Через дванадцять років після виходу твору в світ Стівенсон писав: “Я неабияк пишався й Джоном Сілвером, та й досі мене чарує цей слизький і грізний авантюрник”1.

Підсумовуємо вивчене

1. Пригадайте, що таке роман. Які ознаки роману ви помітили у творі “Острів Скарбів”?

2. Що спільного в двох романах – “П’ятнадцятирічний капітан” Жуля Берна й “Острів Скарбів” Роберта Стівенсона?

3. Складіть кросворд із нових слів, які трапились в романі.

4. Уважно роздивіться кадри з вітчизняного мультфільму “Острів скарбів” (режисер Давид Черкаський, художник-постановник Радна Сахалтуєв). Кого з літературних героїв ви впізнали? За якими ознаками?

5. Які життєві скарби виніс із морської мандрівки Джім?

6. Складіть план порівняльної характеристики Джіма Гокінса і Діка Сенда.

7. Поміркуйте над зізнанням Стівенсона щодо його оцінки особистості Сілвера (див. рубрику “Цікаво знати”). Що, на вашу думку, в характері головного пірата може викликати захоплення?

Літературними куточками планети

Останні роки письменника, який вигадав Острів Скарбів, пройшли на реальному острові Самоа, що лежить у Тихому океані. Стівенсон приїхав туди з надією поправити своє здоров’я. Він подружився з місцевими мешканцями, вивчив їх мову і навіть надсилав у лондонські видання статті про їхнє життя. Ті ж нагородили його ім’ям Тусі – тала – Творець Оповідань. Доля розпорядилася так, що саме тут, на високій горі острова Самоа письменник знайшов вічний спокій.

Підсумовуємо вивчене під час мандрівки “На островах життєвих випробувань”

1. Який твір вам сподобався найбільше? Чому?

2. Представниками яких національних літератур є Даніель Дефо, Жуль Верн, Джек Лондон, Шандор Петефі та Роберт Луїс Стівенсон?

3. Пригадайте епіграф до розділу. Чи згодні ви з такими словами Жуля Берна? Обгрунтуйте свою відповідь прикладами з прочитаних творів.

4. Поясніть, чим роман відрізняється від повісті.

5. Напишіть відгук на один із прочитаних творів.

6. Проведіть конкурс “Хто краще знає твір?”. З цією метою об’єднайтесь у п’ять груп, кожна з яких представлятиме один із вивчених творів. Удома підготуйте запитання до класу за обраним текстом.

Літературна вікторина “Чи добре ви пам’ятаєте прочитане?”

1. Кого ви впізнати в цих описах?

“Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з стрункими міцними руками й ногами. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався”.

“…був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини”.

2. З якого твору цей опис природи?

“Ніде ані деревця, ані кущика – саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця”.

3. Хто, кому і за якій умов говорив ці слова?

“Хочете – вбийте мене, хочете – лишіть живим, воля ваша. Алe якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ОСТРІВ СКАРБІВ – Роберт Луїс Стівенсон (1850-1894)

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links