ОСТАННІЙ ЛИСТОК – МАЛЕНЬКІ ДИВА ЖИТТЯ

РОЗДІЛ 1 МАЛЕНЬКІ ДИВА ЖИТТЯ
ОСТАННІЙ ЛИСТОК

У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли й поділилися на маленькі смужки, що їх назвали “проїздами”. Ці “проїзди” утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив корисну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає цю ж саму вулицю – і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного заплаченого за рахунком цента!

Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі почала нишпорити мистецька братія, шукаючи помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі

Та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну-дві електричні каструлі і стали “колонією”.

Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. “Джонсі” – фамільярне від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом1 в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку близькість своїх поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.

Це було в травні. А в листопаді нечемний

і недобрий чужинець, якого лікарі звали Пневмонією, почав никати колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, і рахунок його жертв ішов на десятки, але лабіринтами вузьких, порослих мохом “проїздів” його ноги рухалися повільно.

Містера Пневмонію аж ніяк не можна було назвати “галантним сивим джентльменом”. Крихітна жінка зі здоров’ям, розніженим каліфорнійськими зефірами2, навряд чи була гідним суперником для старого бовдура із замашними кулаками, що потерпав від задишки. Та він уразив Джонсі, і вона лежала майже нерухомо на своєму фарбованому залізному ліжку, дивлячись через дрібні секції голландської віконної рами на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом своїх кошлатих сивих брів покликав Сью до коридору.

– Вона має один шанс зі… скажімо, десяти, – мовив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає в її бажанні жити. Оця людська звичка приймати сторону похоронного бюро ставить усю фармакопею3 в ідіотське становище. Ваша дамочка вже вирішила, що вона не одужає. Чим вона цікавиться?

– Вона… вона сподівається колись намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.

– Намалювати? Дурниці! Чи цікавиться вона чимось, про що справді варто було б думати, наприклад якимось мужчиною?

– Мужчиною? – в голосі Сью з’явилися металеві нотки. – Мужчини взагалі не варті… та ні, лікарю, ні про що таке вона не думає.

– Значить, вона просто ослабла, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через мої посередницькі зусилля. Але як тільки мій пацієнт починає рахувати кількість екіпажів у своїй похоронній процесії, я віднімаю п’ятдесят відсотків від цілющих властивостей ліків. Якщо ви спонукаєте її хоч раз запитати про цьогорічну моду на рукава зимових пальт, я обіцяю, що її шанси покращаться від одного з десяти до одного з п’яти.

1Табльдот – харчування за спільним столом у пансіонах, готелях, на курортах, коли сніданок, обід тощо подають за однаковим для всіх меню.

2 3ефір – тут: легкий приємний вітерець.

3 Фармакопея – зведення обов’язкових правил виготовлення, перевірки, зберігання та призначення хворим лікарських препаратів.

Коли лікар пішов, Сью зайшла до робочої кімнати і плакала, доки зовсім не розмокла японська паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потім вона з бравим виглядом, насвистуючи регтайм, увійшла до кімнати Джонсі, несучи із собою креслярську дошку.

Джонсі лежала під ковдрою обличчям до вікна і не ворушилася. Сью припинила свистіти, гадаючи, що та заснула.

Вона встановила креслярську дошку і почала малювати пером ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити свій шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі дорогу у Велику Літературу.

Виконуючи ескіз фігури головного героя, ковбоя із Айдахо, з моноклем і у франтуватих їздових штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Джонсі лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала назад.

– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потім “десять” і “дев’ять”; потім “вісім” і “сім” – майже одночасно.

Сью стурбовано подивилася у вікно. Що там можна було лічити? За вікном виднілося лише голе похмуре подвір’я і за двадцять футів – глуха стіна цегляного будинку. Старезний плющ із шишкуватим стовбуром та підгнилим корінням видряпався, звиваючись, до половини цієї цегляної стіни. Холодний подих осені позривав листя з лози, і майже оголені мощі гілок чіплялися за розтріскану цеглу.

– Що там, люба? – запитала Сью.

– Шість, – сказала Джонсі майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три дні тому було майже сто. У мене аж голова розболілася їх рахувати. Але зараз це легко. Ось іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.

– П’ять – чого, люба? Скажи своїй Сьюді.

– Листків. На лозі плюща. Коли піде останній, піду і я. Мені відомо про це вже три дні. Хіба лікар не казав тобі?

– Господи, я ніколи не чула про таку дурницю, – з королівською зневагою промовила Сью. – Яке відношення мають листки старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, противне дівчисько! Припини це глупство. А лікар, навпаки, сказав мені сьогодні вранці, що шанси твого швидкого одужання становлять – зараз згадаю точніше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це не гірше, ніж тоді, коли в Нью-Йорку ми їдемо в трамваї або йдемо повз споруджуваний будинок. А тепер спробуй з’їсти трохи бульйону і дозволь Сьюді знову взятися за свій малюнок, аби вона змогла продати його редактору й купити портвейну для своєї хворої дівчинки, а для себе, жаднюги, – відбивних із свинини.

– Не треба більше купувати вина, – сказала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. – Ось іще один упав. Ні, я не хочу більше бульйону. Залишилося тільки чотири. Я хочу побачити, як ще до настання сутінок упаде останній. Тоді відійду і я.

– Джонсі, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обіцяй, що не розплющуватимеш очей і не дивитимешся у вікно, доки я не скінчу працювати, добре? До завтра я повинна здати ці малюнки. Мені потрібне світло, а то я закрила б штори.

– Ти що, не можеш малювати в іншій кімнаті? – непривітно запитала Джонсі.

– Я краще буду тут з тобою, – відповіла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте ідіотське листя плюща.

– Як тільки закінчиш – скажи, – мовила Джонсі, заплющуючи очі, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Мені набридло чекати. Мені набридло думати. Я не хочу більше ні за що триматися, я хочу зірватися і полетіти далеко-далеко, як отой бідолашний зморений листок.

– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, щоб він позував для мене рудокопом-відлюдником. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсі під ними. Йому було за шістдесят, він мав бороду, як у мікеланджелівського Мойсея1, що кучерями спадала з голови сатира на тіло маленького бісеняти. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років він тримав у руках пензля, але так і не зміг доторкнутися хоча б до краю мантії своєї Музи. Він усе хотів написати шедевр, але цього так і не сталося. Декілька років він не малював нічого, крім випадкової халтури для торгівлі чи реклами. Він заробляв трохи грошей, позуючи для тих молодих художників у колонії, які були не в змозі оплачувати послуги професіоналів. Він пив забагато джину2 і все ще вів балачки про свій майбутній шедевр. У всьому іншому це був капосний дідок, що глузував з чужої доброти і вважав себе привілейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зі студії на мансарді.

Сью знайшла Бермана внизу, у його погано освітленому лігвищі. Від нього сильно відгонило ялівцевими ягодами. У кутку на мольберті стояло полотно, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок майстра. Вона розповіла йому про химеру Джонсі і про те, як вона боялася, що й насправді вона відлетить, легка і тендітна, мов той листок, коли ослабне її нетривкий зв’язок із цим світом.

– Майн Гот! – скрикнув той. – Чи є у світі такі дурні люди, які ладні вмерти тільки через те, що з тієї бісової лози падає листя? Я про таке не чув. Найн, я не позуватиму для твого придуркуватого відлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовірна нісенітниця навернулася їй на думку? О, бідолашна міс Джонсі!

– Вона дуже хвора й слабка, – сказала Сью, – і лихоманка хворобливо вплинула на її розум, сповнивши його дивними фантазіями. Що ж, містереБерман, можете не позувати мені, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – гидкий старий базікало.

– Ти говориш, як жінка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Ходімо. Я піду з тобою. Півгодини я намагався сказати тобі, що позуватиму. Майн Гот! Тут зовсім не місце хворіти таким гарним дівчатам, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр і всі ми неодмінно поїдемо звідси. Так-так, неодмінно поїдемо!

1 Ідеться про скульптуру Мікеланджело “Мойсей”.

2 Джин – англійська горілка, виготовлена з ялівцю.

Коли вони зійшли нагору, Джонсі спала. Сью опустила штору аж до підвіконня і зробила знак Берману, щоб той ішов за нею в іншу кімнату. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на плющ. Потім якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Ішов сильний холодний дощ зі снігом. Берман, у своїй старій синій сорочині, всівся, зображаючи рудокопа-відлюдника, на перевернутого чайника, що зображав уламок скелі.

Коли Сью прокинулася наступного ранку після короткого сну, вона побачила, що Джонсі широко розплющеними неживими очима втупилася в опущену зелену штору.

– Підніми її, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона. Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Після заливного дощу і несамовитих поривів вітру, що тривали цілісіньку ніч, до цегляної стіни все ще тулився один листок плюща. Це був останній листок на лозі. Ще зелений біля стебла, зі своїми щербатими краями, яких торкнулася жовтизна тління і розпаду, він відважно висів десь за двадцять футів над землею.

– Це останній, – сказала Джонсі. – Гадала, що вночі він неодмінно впаде. Я чула, який сильний був вітер. Він упаде сьогодні, і в ту ж мить я помру.

– Моя люба! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсі не відповіла. Пайсамотніша річ у світі – це душа, що готується податися у свої далекі й таємничі мандри. Здавалося, химера заволодівала нею дедалі дужче, у міру того як слабшала павутинка, що поєднувала її з друзями і зі світом.

День минув, але навіть у сутінках вони бачили самотній листок, що тримався біля стіни на своєму стеблі. А потім, коли настала ніч, знову скаженів холодний північний вітер, а дощ продовжував періщити у вікна і з барабанним стукотом падав на землю з низьких голландських покрівель.

Коли розвиднілося, невблаганна Джонсі знову наказала підняти штору. Листок плюща досі висів на своєму місці.

Джонсі довго лежала і дивилася на нього. А потім вона покликала Сью, яка підігрівала для неї курячий бульйон на газовій плиті.

– Я була поганою дівчинкою, Сьюді, – сказала Джонсі. – Щось змусило той останній листок залишитися, щоб показати, якою огидною я була. Гріх бажати собі смерті. Тепер можеш принести мені трохи бульйону і молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… ні, принеси мені спочатку дзеркальце, потім обмости мене подушками, щоб я сиділа й дивилася, як ти куховариш.

А через годину вона промовила:

– Сьюді, сподіваюся, що колись я таки намалюю Неаполітанську затоку.

Лікар прийшов удень, а коли він уже збирався піти, Сью під якимось приводом вийшла за ним у вітальню.

– Шанси рівні, – сказав лікар, узявши у свою руку тендітну й тремтячу руку Сью. – Добрий догляд – і ви переможете.

А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його ім’я Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він стара слабка людина, і перебіг хвороби тяжкий. Надії на його видужання немає, але сьогодні його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.

Наступного дня лікар сказав Сью:

– Вона в безпеці. Ви перемогли. Усе, що зараз потрібно, – це харчування і догляд.

Того-таки дня під вечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, із задоволенням в’яжучи яскраво-блакитний і нікому не потрібний вовняний шарф, і обняла її однією рукою, разом із подушками.

– Хочу дещо тобі повідомити, біла мишко, – мовила вона. – Містер Берман помер сьогодні в шпиталі від пневмонії.

Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов його внизу у своїй кімнаті знесиленим від болю. Його черевики та одіж промокли наскрізь і були холодними, мов крига. Ніхто не міг зрозуміти, де він був тієї жахливої ночі. Уже потім знайшли ліхтар, який ще горів, зрушену зі свого місця драбину, кілька розкиданих пензлів і палітру зі змішаними на ній зеленими й жовтими фарбами. А тепер подивися у вікно, люба, і поглянь на той останній листок плюща, що притулився до стіни. Тебе не дивувало, що він ніколи не тріпотів і не колихався від вітру? Отож, люба, оце і є шедевр Бермана – він написав його тієї ночі, коли впав останній листок.

Літературний практикум

1. Яке враження справила на вас прочитана новела? Чи вірите ви в правдивість розказаної в ній історії? Відповідь обгрунтуйте.

2. Складіть план сюжету новели. Спираючись на нього, опрацюйте запропоновані запитання.

A. З якої події розпочинається твір?

Б. Який шлях розвитку подій спочатку окреслюється в новелі?

B. Коли у творі відбувається справжня розв’язка?

3.Чому лікар вважав стан Джонсі небезпечним? Що, на його думку, могло відіграти вирішальну роль в її одужанні?

4.Пригадайте першу характеристику Бермана. Яке враження вона на вас справила? Як змінилася ваша думка про цього героя наприкінці новели?

5. Які почуття спонукали Бермана намалювати листок на стіні? Чому він нікому про це не розповів? Чи можна стверджувати, що герой пожертвував собою заради одужання хворої дівчини?

6. Подискутуймо! Чи можна вважати намальований Берманом листок шедевром, про який він мріяв усе життя? Поясніть свою думку.

Як, на ваш погляд, складеться життя Джонсі через десять років? Усно опишіть його.

8. Філологічний майстер-клас. Розкрийте зв’язок між назвою новели та долями Джонсі й Бермана.

9. Творча лабораторія. Напишіть твір на тему “Дива, які творить звичайна людяність (За новелою О. Генрі “Останній листок”)”.

Перед читанням. Під час читання твору визначте в ньому особливості, притаманні новелістиці О. Генрі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ОСТАННІЙ ЛИСТОК – МАЛЕНЬКІ ДИВА ЖИТТЯ