Осьось пролунає шкільний дзвоник

Осьось пролунає шкільний дзвоник і сповістить про початок нового навчального року. А це означає – новий виток творчої співпраці вчителів і учнів, в основі якої (як це не банально) шкільні програми із зарубіжної літератури, зокрема нові для 12річної школи, про які так багато розмірковували за “круглими столами” науковці. Не будемо згадувати деталі цих міркувань і обговорень. Це вже минуле. Краще поговоримо про майбутнє, яке учасники “круглих столів” згадували, але забули про одну річ, що спрямованість у майбуття, за висловом француза Оноре де Бальзака, передбачає виховання. На це ж звертав увагу і німецький мислитель Георг Кристоф Ліхтенберг, який зазначав, що покликання письменників – давати людям правдиву художню інформацію і виховувати їх.

Говорячи про вивчення літератури як мистецтва слова, не можна забувати про виховну функцію літератури. Початок ХХІ століття приніс чимало нових літературних творів, у яких часто виховна функція не тільки відсутня, а й зазнала жахливої метаморфози: деякі твори “виховують” із знаком мінус – замість того, щоб прищеплювати доброзичливість, прищеплюється агресивність, замість милосердя – байдужість, жорстокість, замість толерантності – зневага до представників інших етносів і конфесій. Загальнолюдські духовні цінності у деяких творах підлягають авторській ревізії, зухвалому аналізу або навмисному нівелюванню. На жаль, подібних “художніх” творів чимало на книжкових прилавках. Школярі, які ще цікавляться книжкою, читають ці псевдошедеври, як правило, з яскравими епатажними обкладинками. Кількість такої книжкової продукції збільшується за геометричною прогресією, бо український книжковий ринок абсолютно незахищений з погляду моральноетичних норм.

Як запобігти цій негативній тенденції? Коли кажуть, що до шкільної програми потрапили вірші Анакреонта та поезії вагантів, які нібито можуть розбестити школярів, то це викликає, м’яко кажучи, дивування, особливо, коли порівнюєш ці твори з книжковими тролями, які читають учні на тих самих уроках, де б мали знайомитися з творчістю класика давньогрецької поезії і мандрівних поетів Середньовіччя. Усім критикам змісту програм треба подумати над тим, якими творами доповнити списки додаткового читання, бо саме вони, ці списки, могли б стати важливим важелем у запобіганні сприйняттю брудного потоку, який з книжкових прилавків потрапляє у шкільні портфелі.

Виникає питання: де ж знайти твори, що відповідають критерію виховання, що можуть не тільки виховувати, а й допомагати зміцненню імунітету школярів проти вірусів бездуховності, які чекають на школярів у псевдолітературній продукції? Та й не тільки від цих вірусів, а й тих, які ви промінюють екрани телевізорів під час різних телесеріалів.

Словесники, які ще не втратили оптимізму, мріють про те, що час, в якому їм випало сіяти добре і вічне, стане епохою українського Ренесансу, про духовний злет, про який колись мріяли представники українського національного відродження, провідником і заспівувачем якого був Микола Хвильовий. Згадаймо слова цього палкого діяча і прекрасного письменника, якими він характеризував перші паростки українського ренесансу, який згодом осатаніло знищила більшовицька тоталітарна система:

“Ми вже все маємо – і буйні фарби Петровського, і конструктивну чіткість Мелера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і.., і.., і…” За тими крапками і Зеров, і Вороний, і поети молодомузівці, і Микола Куліш та багато інших українських митців тієї генерації, яку спіткала трагічна доля.

Усі вони, писав Хвильовий, мали чудову освіту, хоча здобували її здебільшого самотужки. Вони були людьми високої моралі, бо виховувались на кращих творах світової літератури.

Тож можна порадити тим, хто хоче захистити наших школярів від вірусів бездуховності, поцікавитися, які ж книжки читали кращі представники розстріляного українського відродження. Серед творів, якими вони захоплювались, були твори західноєвропейських письменників, твори російських митців, твори східної літератури. Ці твори, якщо вони залишилися поза програмою із зарубіжної літератури, могли б посісти достойне місце в списках додаткової літератури у кожному класі, особливо ж у програмах для старшокласників.

Отже у колі читання юного Леся помітне місце займає польська література, яка, на жаль, в програмах представлена надто “скромно”. Тому радимо списки додаткового читання доповнити творами польських письменників (або хоча б представити в списках літератури для самостійного читання). Особливо ж радимо включити драматичні твори Станіслава Виспянського як видатного неоромантика і символіста, до того ж великого режисера і маляра.

Якщо подивитися на твори російської літератури, то, зрозуміла річ, в списках літератури для додаткового читання мають з’явитися гумористичні оповідання Аркадія Аверченка.

У список літератури для додаткового читання (або у список літератури для самостійного читання) варто було б ввести твори Доде, Б’єрсона, Мультатулі, Гауптмана, Стрінберга, Данунсіо, яких теж добре знав гімназист Лесь Курбас,

Ось таким чином “критикам” програм треба попрацювати із спогадами про юні роки інших представників українського відродження, про яких писав Микола Хвильовий. І узагальнивши ці дослідження, можна було б внести певні корективи в програми із зарубіжної літератури, а не висувати пропозиції, які зводяться до тези: поміняти шило на мило!

Осьось пролунає шкільний дзвоник