Особливості проблематики одного із творів Валентина Распутіна (“Уроки французького”)
Із цієї повчальної точки зору починає своє чудове оповідання Валентин Распутін – “Уроки французького”.
З мудрим гумором, добротою, людяністю, а саме головне, із глибокою психологічною точністю малює письменник взаємини голодного учня з молодою вчителькою. Оповідання протікає неквапливо, з життєвими тонкостями, однак ритм його непомітно заволодіває читачем, як не займає інший пригодницький роман сучасних “писак”.
“Я пішов у п’ятий клас у сорок восьмому році. Правильней сказати, поїхав: у нас у селі була тільки початкова
Зі скрупульозністю нарисовця Распутін пояснює причини, що спонукали матір відпустити сина на самостійне життя, про те, як вона домовилася зі знайомої із цього приводу, про те, як він залишився один.
“…а в останній день серпня дядько Ваня, шофер єдиної в колгоспі полуторки, вивантажив мене на вулиці Подкаменной, де мені стояло жити, допоміг занести в будинок вузол з постіллю, ободряюще поплескав на прощання по плечу й покотив. Так, в одинадцять років, почалося моє самостійне життя”.
Настільки
“Голод у той рік ще не відпустив, а нас у матері було троє, я самий старший. Навесні, коли довелося особливо туго, я ковтав сам і змушував ковтати сестричку вічка пророслої картоплі й зерна вівса й жита, щоб розвести посадки в животі, – тоді не прийде увесь час думати про їжу. Все літо ми старанно поливали свої насіння чистою ангарською водичкою, але врожаю чомусь не було”.
И настільки ж природний, художньо повноцінний другий шар оповідання – переоцінка відносини вчительки до млявого, похмурого хлопчика після того, як вона довідалася про його проблеми, її незграбні спроби нагодувати дитини так, щоб не зачепити його гордості.
Тут автор людяний і правдивий. Без тіні фальші, без перебільшень показує він природні протиріччя між героями, проводячи непомітну паралель між загальними протиріччями міста й села, їхнє важке розуміння цих протиріч, їхнє поступове зближення, їхню загальну розгубленість від несподіваного повороту відносин.
У райцентрі, через те, що раніше він не відлучався з будинку, виникла сильна туга за будинком і по сім’ї. На хлопчика покладала більша відповідальність, він повинен був добре вчитися, стати грамотним. Незважаючи на те, що йому було погано й гірко жити серед чужих людей, він сильно любив свою сім’ю й матір особливо. У цей важкий післявоєнний час, у період розрухи й голоду, його мама всупереч всім нещастям, зібрала й відправила сина вчитися. Він не хотів підводити матір і не втік у Село, перетерплюючи всі труднощі. Від боязкості, мовчазності, зайвої сільської замкнутості, а головне – від дикої туги за будинком ні з ким із хлопців він не зійшовся. Їх до нього теж не тягло. Але нестаток змусив хлопчика навчитися грати в “чику”. Одержавши виграні гроші, він купував на базарі баночку молока. Досита однаково не наїдався, але через недокрів’я йому потрібно було пити молоко, тому він і грав на гроші.
У школі він учився добре, на одні п’ятірок, крім французької мови, йому не давалася вимова. Лідія Михайлівна, учителька французького, слухаючи його, безсило морщилася й закривала ока. Але вона, по праву класного керівника, внимательней ставилася до учнів, чим інші вчителі. А коли довідалася, що хлопчик грає на гроші, то викликала його на розмову, думаючи, що гроші він витрачає на цукерки, а насправді він купував молоко для лікування. У неї відразу змінилося до нього відношення, і вона вирішила займатися з ним французьким окремо. Учителька приводила його до себе додому, пригощала вечерею, але хлопчик з гордості не їв, та й соромився дуже. У Лідії Михайлівни до цього хлопця було состраданье, вона хоч небагато хотіла оточити його увагою й турботою, знаючи, що він голодує. Вона стала для нього не тільки вчителькою французького, але й іншому, навіть мамою, і гру в “замеряшки” придумала спеціально, щоб дати можливість хлопчикові мати свої гроші.
Директор школи порахував гру з учнем злочином, спокушанням, так і не розібрався по суті, що сподвигло вчительку на це.
Кульмінація оповідання наступає після того, як учителька початку грати із хлопчиком у пристінок. Парадоксальність ситуації загострює оповідання до межі. Особливо гостро повинні почувати це загострення ті, хто жив і вчився в період “торжества комунізму”, коли “нестатутні” відносини вчителі з учнем могли привести не тільки до звільнення з роботи, але й до кримінальної відповідальності.
Учителька не могла не знати, що, докопайся до її колеги, що відбувається, “громадськість”, – вовчий квиток їй забезпечений. Хлопчик цього до кінця не розумів. Але коли лихо все-таки трапилося, він почав розуміти поводження вчительки глибше. І це привело його до усвідомлення деяких аспектів життя того часу.
Фінал оповідання майже мелодраматичний. Посилка з антонівськими яблуками, яких він, абориген Сибіру, ніколи не пробував, як би перегукується з першою, невдалою посилкою з міською їжею – макаронами. Всі нові й нові штрихи готовлять цей, оказавшийся зовсім не несподіваним фінал, що і ставить всі крапки над i. В оповіданні як би збирає щось неварте, соромітне для людини, чому протипоставлена чистота міської вчительки французької мови, зовсім ще дівчиська, і серце похмурого, недовірливого сільського хлопчика відкривається перед цією чистотою.
Здається, всі, про що повідав нам автор, – далекий учорашній день. Що нам до нього?.. Однак оповідання дотепер свіже, соціально пекучий, тому що в ньому не всього лише Історія, що відбулася в давноминулу пору в сільській школі. У ньому вищі людські цінності, продумані з ювелірною акуратністю й точністю. У ньому велика відвага маленької жінки, прозріння відлюдної, неосвіченої дитини, у ньому уроки людинолюбства
(2 votes, average: 4.50 out of 5)