Основні теми лірики А. А. Фета


В особистості Панаса Фета дивним образом з’єдналися два абсолютно різних характери: огрубілий, сильно тертий, битим життям практик і натхненний, невтомний буквально до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак краси й любові. Син дрібного німецького чиновника, Фет був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його відца. Але обман розкрився, і Фет протягом многих років випробовував на собі, що значить бути незакононародженим. Головне, що він втратився при цьому статусу дворянського сина. Він катувався “вислужити” дворянство, але 13 років армейской і гвардійської лямки нічого не дали. Тогтак він женився з розрахунку на старій і багатої, став жорстоким і скупим сільським хозя іншому-визискувачем Революціонерам і также лібералам Фет ніколи не співчував і, щоб досягти бажаного дворянства, довго й голосно демонстрував свої верноподданнические почуття.

І тільки коли Фету було вже 53 року, Олександр II наклав благоприятную резолюцію на його прохання. Доходило до смішного: якщо тридцятирічний Пушкін считаль образою дарування йому царем ка мер-юнкерського звання (це придворний чин, дава_ звичайно молодим людям до 20 років), те цей російський лірик спеціально виклопотав собі камерюнкерство вже в 70 років. І при цьому Фет писав божественні вірші От вірш 1888 року: Напівзруйнований, напівмешканець могили,


Про таїнства любові навіщо ти нам співали? Навіщо, куди тебе домчати не можуть сили, Як зухвалий юнак, один ти нас кличеш?

Томлюся й співаю. Ти слухаєш і млієш; У наспівах старечих твій юний дух живе. Циганка стара одна ще співає.

Тобто буквально два чоловіки жили в одний тілесній оболонці. Але яка сила чувства, міць поезії, яке жагуче, юношесяке відношення до краси, до любові! Поезія Фета недовго мала успіх у современников в 40-е роки, а в 80-х роках XIX века це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але широкій публіці Фет був знакому, хоча вони не завжди знали, що популярние романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), – на слова Фета.

“ПРО, довго буду я в молчаньи ночі таємницею”, “Яке счастие! І ніч і ми одні”, “Сіяла ніч. Луний був повний сад”, “Давно в любові відради мало”, “У димку-невидимке” і, звичайно, “Я тобі нічого не скажу” і “На зорі ти її не буди” – от лише деякі вірші Фета, покладені на музику різними композиторами. Лірика Фета тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча любов – от і все. Але якої величезної моці досягає Фет у цих вузьких межах.

От вірш 1883 року: Тільки у світі і є, що тінистий Дрімаючих кленів намет. Тільки у світі і є, що променистий Детски замислений погляд. Тільки у світі і є, що запашний Милої голівки убір.

Тільки у світі і є цей чистий Уліво, що біжить проділ. Філософської його лірикові назвати важко. Мир поета дуже тісний, але який же пречервоної, повний краси. Бруд, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому?

Видимо, так, якщо бачити в поезії “чисте мистецтво”. Краса й должна бути головним у ній. Геніальна пейзажна лірика Фета: “Я приішов до тебе із привітом”, “Шепіт.

Боязке диханье”, “Який смуток! Кінець алеї”, “Це утро, радість ця”, “Чекаю я, тривогою обійнята” і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є прощее: в усіх їх Фет затверджує єдність, тотожність життя природи й життя человеческой душі. І поневоле замислюєшся: де джерело, звідки ця краса?

Чи утвір це Батька небесного? Або джерело всього цего – сам поет, його вміння бачити, його світлогавкаючи, відкрита красі душу, кожне мгновение готова восславить навколишню крастільнику? У своїй ліриці Фет виступає як антинігіліст: якщо для тургеневского Базарова “природа не храм, а майстерня, і чолостоліття в ній працівник”, те для Фета природа – єдино храм, храм насамперед любви, а по-друге, храм для натхнення, умиления й молитви красі.

Якщо для Пушкіна любов була проявлениїм вищої повноти життя, то для Фета це є єдиний зміст человеческого буття, єдина віра. У нього й сама природа любить – не разом, а замість чолостоліття (“У димку-невидимке”). У той же час Фет уважає людську душу часткою небесного вогню, божої искрій (“Не тим, господь, могутній, незбагненний”), ниспосланной людині для одкровень, дерзаний, натхнення (“Ластівки”, “Учися в них – у дуба, у берези”). Дивні пізні вірші Фета, 90-х годов.

Старезний старий у житті, у поезії він перетворюється в гарячого юнака, всієї думки доторого про одному – про любов, про буйство життя, про трепет молодості (“Ні, я не змінив”, “Мого той шаленості бажав”, “Люби мене! Як тільки твій покірний”, “Ще люблю, ще нуджуся”). Візьмемо вірш “Я тобі нічого не скажу”, у якому висловлена думка про те, що мовою слів не можна передати життя души, тонкості почуття. Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні роскошний природи, відкривається мовчанням: “Я тобі нічого не скажу… “. Другий рядок уточнює: “Я тебе не стривожу нітрохи”.

Так, як свідчать інші вірші, його любов може й стривожити, взволновать незайману душу його обраниці своними “томленьями” і навіть “содроганьями”. Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його “серце цвіте”, подібно нічним квітам, про які говориться на початку строфи. “Я тремчу” – від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх, душевних переживань. І тому кінець стихотворения дзеркально повторює початок: “Я тебе не стривожу нітрохи, Я тобі нічого не скажу”.

Вірш залучає тонкостью, багатством відтінків почуття й естественностью, неголосною простотою їх словесного вираження



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Основні теми лірики А. А. Фета

Categories: Твори з української літератури

Links