Основні мотиви поезії Ганни Ахматової
Творчість великого художника – реаліста, модерніста – містить у собі цілий світ, все буття у його різноманітті. Однак завжди існують якісь найбільш загальні, універсальні теми і образи, властиві добуткам того або іншого автора. Так і творчість Г. Ахматової у цілому визначена рядом основних ідей і мотивів, що знайшли свій розвиток у її віршах. Мабуть, для мене Ахматова, насамперед, співак любові – того “високого і вогненного почуття”, що Ганна Андріївна вважала владарем світу (колись ще Шекспір сказав: “Любов і голод правлять світом”).
Від любові твоєї загадкової,
Як від болю, у лемент кричу.
Стала жовтою і припадочною,
Ледве ноги волочу.
Пригадуються рядки Маяковського: “Я ж навік любов’ю поранений – ледве волочуся”. При цьому на відміну від Маяковського, від Цвєтаєвої, Ахматова була дуже стримана у своїх віршах. Вони горять якимось внутрішнім вогнем, що дозволяє тільки припустити справжню силу і глибину страсті. З темою кохання нерозривно пов’язана тема жіночої гордості і незалежності. Незважаючи на всепоглинаючу силу почуття, героїня відстоює своє право на внутрішню волю, індивідуальність:
Є в близькості людей заповітна риса,
Її не перейти закоханості і пристрасті…
Думка про покірність, підпорядкування коханій людині далека героїні:
Тобі покірною? Ти збожеволів!
Покірна я одній Господній волі.
Любов і творчість, пристрасть і призначення часто виникають у ліриці поета як ворогуючі сторони. Їхні складні взаємини описуються у такий спосіб:
Однією надією менше стало,
Однією піснею більше буде.
Поетичній душі нестерпно любовне мовчання, і тому вона співає. Обранець серця може відмовитися від її очей, але все життя ловити він буде вірш, “Молитву губ моїх гордовитих”. Лірична героїня поезії Ахматовій – теж поет. І, як у кожного поета, у неї є своя Муза. Її Муза – рідна сестра дантевської і шекспірівської, це муза-іноземка; вона – подруга і суперниця, той, що не замовкне, глас совісті і ніжна небожітельніца. У своїх віршах Ахматова часто розвиває тему поезії як шлях служіння світу, людям – шлях найчастіше невдячний і тяжкий. Цивільні мотиви органічно входять у творчість поета, їхня наявність випливає з уяви Ахматової про високе призначення поезії. Поезія не тільки солодкий дарунок слів, співання пісень, але і “веління небес”, важкий хрест, який потрібно нести гідно. І тому поет завжди приречений бути у гущавині життя, у центрі подій, якими б трагічними вони не були:
Ні, і не під далеким небозводом,
І не під захистом далеких крив –
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастя, був.
Втеча, відступництво від своєї країни, від свого народу, від своїх ідеалів – вчинки, неварті “скорботного духу” поезії. Образ жінки, її призначення, доля жінки-поета – такі прояви “жіночої” теми у творчості Ахматової. У неї унікальний стан у російській літературі – стан першої жінки-поета (не поетеси, а саме поета). І сама вона усвідомлювала цю свою долю – бути першою, і тому у її ліриці “жіноча” тема чи є не домінуючою. Ахматова не просто навчила “жінок говорити”, виразивши у своїй творчості жіночу душу, – вона цілеспрямовано руйнувала образ, що складався століттями, ікони, “генія чистої краси”:
Ні, царевич, я не та,
Ким мене ти бачити хочеш,
І давно мої вуста
Не цілують, а пророкують.
Світ віршів Ахматової – це світ, відвертий, відкритий, даний з позиції жінки, чия натура мінлива і суперечлива. Це світ, що виміряється глибиною особистих почуттів героїні. У подібному підході для поета – особлива сила і повнота сприйняття, а не його вузькість. Слід зазначити, що сама Ахматова була здатна об’єктивно і навіть із іронією віднестися як до своєї ролі жінки-поета, так і до особливостей жіночої природи у загальному:
…Я навчила жінок говорити…
Але, Боже, як їх замовчати змусити!
Санкт-Петербург, духовна батьківщина Ахматової, став невід’ємною частиною її творчості. Її поезія петербуржанки, строга, класично розмірена, родинна самій архітектурі міста з його врочистістю, симетричністю і строгістю ліній. Вірші Ахматової невіддільні від Літнього саду, від білих ночей і невських набережних:
Як площі ці великі,
Як гучні й круті мости!
Для улюбленого міста у неї безліч епітетів – порою суперечливих: дикий, похмурий, священний, холодний, страждальницький, мрячний, спокійний, строгий Петербург, а потім Ленінград – незмінно присутнє у її поезії тло, простір, де живуть любов і ненависть, зрада, розлука, радість, кров. Таким представляється мені поетичний світ Ахматової. Своєрідність її віршів, своєрідність трактування у них тих або інших традиційних мотивів обумовлені багато в чому творчою індивідуальністю автора, що сплавила воєдино велику традицію російської поезії XІX століття і мистецтво новітньої епохи. Вона внесла своє розуміння в такі теми, як любов, творчість, жіноча душа, патріотизм. При цьому внутрішнє щиросердечне багатство і величезний поетичний дарунок дозволили їй виявити із глибин свого “я” цілісну і універсальну картину світу і людини в ньому. Визначивши кохання як центр світу і сенс життя, Ахматова тим самим зовсім не обмежує свою творчість – всі її мотиви і образи чудовим образом виявляються зв’язаними один з одним і із чітко позначеним центром. Її лірика – яскравіший приклад поезії теперішнього майстра і дійсно великої людини.
Багато чого ще, напевно, хоче
Бути оспіване голосом моїм…
Г. Ахматова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)