Жив одна людина. Кликали його Бучугди. Він улітку рибу ловив, тюлений жир запасав. Восени петлі ставив. Ні оленів, ні собак у нього не було. Був лише один чум.
Восени, сніг коли нападав, відправився він нагору по своїй ріці. Поклав на нарту юколу, нерпичий жир. Ішов, ішов Бучугди, бачить - на дорозі лиса. Запитує він лисові:
- Чому на дорозі лежиш? Лисиця говорить йому:
- Брат, зламала я ногу. Поклади мене у санки, буду дрова тобі носити, будинок стерегти.
Говорить їй Бучугди:
- Ну, сідай на мою нарту. Тягне нарту. Утомився.
- Ну, давай курінь робити. Ти дров, гілок наноси, а я, - говорить Бучугди, - сільця піду ставити.
Приходить Бучугди, а у нього на нартах нічого немає. Усе поїла лиса. Тільки зуб він лисиці знайшов.
Доганяв, доганяв він лисові. Три дні доганяв. По дорозі жаб, ящірок пахву кладе.
Так ішов, ішов. У будинок один входить. Повно там зайців. Шаманять вони.
- Ну, гість, шамань, - говорять вони.
Давай стрибати. А з пахви ящірки й жаби вискочили. Засміялися зайці. Чує Бучугди й сміх лисиці. Підійшов він до неї.
- Навіщо, - говорить, - жир мій, юколу з'їла?
- Не бий мене. Дружину знайду тобі. Плаче лиса. Відпустив він лисові зі словами:
- Дивися ж, знайди мені дружину.
Іде лисиця й бачить: старий рибу ловить.
- Віддай мені дочка твою, інакше риба ловитися не буде.
Злякався старий, віддав лисиці свою дочку. Так дістала лисиця дружину Бучугди.