Оповідання присвячений річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років

Остання пісня. Осінь ніяк не хотіла уступати свої права. Серед холодних жовтневих днів немає-немає та й прогляне сонечко, запосміхається Природа, оживе. Як тільки маленький самотній листочок на верхівці розкидистого клена всіляко намагається відірватися від годувальника – батька й упасти на землю, тому що там, нагорі, він уже почував, що хоча зима й не надягла ще білу шубу, але вже приміриться

Іван Матвійович, як завжди після звичайної селянської роботи, присів ненадовго на ганочок свого будинку, дістав цигарки й закурив.

Останнім

часом щось частенько навалювали на нього такі мінути, коли все життя, як на кіноплівці, прокручивалась із самого початку. Він народився в потомственій козачій сім’ї: і прадід у нього був козак, і дід, і батько. Діда він пам’ятав погано. Тільки єдиний випадок урізався йому на згадку, коли він вирішив испробовать гостроту козачої шаблі – ледве без пальця не залишився. Дід не лаявся, тільки брови зрушив у перенісся й сказав: ” Рано, Ванька, до шаблі приміряєшся, залишишся без руки, який до чорта з тебе козак вийде?” І з тої пори дід потихеньку виводив онука на зади й, давши йому в руки ціпок, учив, привчав
його до важкої козачої долі. Здавна козак був не тільки воїн, захисник Батьківщини, а ще й працівник на землі. Усе до революції в їхній сім’ї робили самі: і землю орали, і хліб ростили, і сіно косили. Худобини по тимі міркам у них було небагато, але все-таки заможними вони вважалися тому, що все в них якось “по розуму” було. Тепер у його голові вимальовується образ батька. Завжди спокійний, мудрий якийсь споконвіків устояною селянською мудрістю. Навіть у голодні двадцяті роки їхня сім’я не так бідувала, як інші…

Батько катав піми, шив чоботи, кожухи. Один раз він ” смараковал” щось подібне жерновам, якось швидше стиралося зерно в борошно в цій машині. І повалив народ: хто яйце несе, хто вовни жмут, а хто й безкоштовно приходив і просив змолоти чашечку борошна для дітей голодних. Нікому батько не відмовляв, знав, що в цьому житті все зыбко: ” Від торби так від в’язниці не зарікайся!” У цю же голодну зиму приїхали на санях казахи із сусідньої Джетыгары із проханням попрацювати в них – кожухи їм пошити. Обіцяний був мішок борошна й мішок картоплі. Страшно, звичайно, було, але поїхав батько: сім’ю годувати треба.

Спогаду несли його далі й далі. Він згадав той страшний день – 22 червня 1941року. Стогін стояв по всій станиці. Зараз це місце стало святим, а тоді люди вибрали його, по – видимому, по заклику душі, мудро було обране місце. Від порушенной церкви йшли воїни-козаки на війну. Плакали жінки так, що заглушали подекуди з’явилося гармошки…

Вони проводили на війну батька й трьох братів. І відразу якось постаріла мати, уже не світилися її очі тим веселим вогником, що не вгасав у неї раніше навіть у самі важкі дні. Вона завжди говорила з посмішкою : ” Дасть Бог, виживемо!” А зараз передчувало її серце, що не дочекається вона своїх близьких ніколи.

Дійсно, протягом року в їхній будинок кілька разів стукалося лихо, і не пустити її вони ніяк не могли: не до них одним вона стукалася. У цей рік посивіла мати, із квітучої здорової жінки, їй усього-те було сорок, вона перетворилася в сиву бабу. Ваня, як міг, утішав її, роботи більше брав на себе, але запалити вогник у неї в очах уже ніколи не зміг. В 1943 році прийшла повістка і йому, мати вже не плакала. Так буває, коли в людини й зліз-те ні, а величезна чорна порожнеча в душі. Коли їх проводжали з Федором Новиковим, вона тільки повторювала: “Урятуй Бог, тебе синок! Знай, тільки ти один у мене залишився. Служи чесно, але постарайся вижити!” Не знаємо, чиматеринська молитва зберігала його або Бог війни вирішив, що для їхньої сім’ї втрат уже через край, тільки щадила його доля. Не без втрат, звичайно, він вийшов з тої війни: контузило його, вибуховою хвилею в окопі накрило. Довго він у госпіталі лежав, цілих три місяці

Коли повернувся в Наслединку, аж наприкінці липня, побувавши зі своїм полком і в Польщі, і в Югославії, у матері на мить зайнялася маленька іскорка в очах. І із цього моменту він рідко бачив її сплячої, вона увесь час клопотала, намагаючись нагодувати сина получше.

А далі життя котилося як по добре написаному сценарії: женилися, діти пішли, а потім онуки – ніколи було оглянутися назад. Хотів новий будинок зрубати, так роздумав – і на його століття, і на століття дітей прадідівського будинку вистачить. Будь-яка річ у ньому знайома до дріб’язків. Всі б добре, тільки частенько тягне його присісти на ганочок і життя свою у зворотну сторону перемотати. Чи серденько що пустує?

И утомився в цьому житті порядно, а пожити ще хочеться, начебто залишилося щось не землі недоробленим. І квапишся знайти цю справу, знаходиш, доробляєш, а подивишся – ні, не те! І так тримає тебе на землі щось

Раптом Іван Матвійович почув далеке: ” Курлы…Курлы…”Він устав, удивляючись у небесну синь: ” чи Журавлі що припозднились. Дивися-Ка, між останнім і передостаннім проміжок. Хіба запізнився хтось? Эх, до 9 Травня дожити б, знову зустрітися зі своїми друзями, згадати, пом’янути тих, кого немає…”

На початку травня на місцевому цвинтарі з’явилася ще одна нова могила. Шелестіли молодим листям дерева, на розкидистому клені, що у дворі в Івана Матвійовича, сталі з’являтися сережки. Численні родичі прийшли проводити в останню путь ветерана, плакали, згадували його життя, і раптом у небі почули глухе : ” Курлы! Курлы!”Журавлина зграя пролітала мимо, ніхто, крім старого ватажка, не помітив, що в їхньому клину прибуло. Новенького ніхто не знав, не знали, звідки він. Пролітаючи мимо будинку Івана Матвійовича, він лише на мінуту опустився нижче, а потім з голосним лементом піднявся й полетів за іншими

Хто знає, ким або чим стає душа людини в тім далекому житті: простим обеліском, польовою квіткою або гордим білим журавлем. Кожний вибирає свій шлях сам, і пройти його треба самому, пройти так, щоб “…не було болісно боляче за безцільно прожиті роки…” І, може бути, тоді в журавлиному клину з’явиться журавель, якого досі ніхто не бачив. Як знати, що нам приготувала доля

Учитель: Воровщикова Г. А.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Оповідання присвячений річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років