Олександр Пушкін Вірші в перекладі Василя Мисика
Олександр Пушкін
Вірші в перекладі Василя Мисика
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Зимовий вечір
Буря млою небо криє,
Біле крутячи гноття;
То, як звір, вона завиє,
То заплаче, як дитя.
То над дахом почорнілим
Куликами зашумить,
То мандрівником спізнілим
У віконця задзвенить.
Хатка в нас мала й похила,
Завжди темна та сумна.-
Що ж це ти, бабусю мила,
Не озвешся край вікна?
Чи це буря навіжена
Зойком злим тебе в’ялить,
Чи під шепіт веретена
Вип’єм, дружко невеселих,
Бідних юних літ моїх,
Вип’єм з горя; де ж це келих?
Може б, сум у серці стих.
Заспівай же, як синиця
У морських краях жила,
Як дівчина до криниці
Вранці вулицею йшла.
Буря млою небо криє,
Біле крутячи гноття;
То, як звір, вона завиє,
То заплаче, як дитя.
Вип’єм, дружко невеселих,
Бідних юних літ моїх,
Вип’єм з горя; де ж це келих?
Може б, сум у серці стих.
Жив на світі лицар бідний,
Завжди простий і сумний,
Виглядом хмурний і блідний,
Але духом запальний.
Приворожений марою,
Взятий мрією в полон,
Загубив назавжди сон.
Вчувши в грудях дивні сили,
Він душею спопелів
I з жінками до могили
Слова мовить не хотів.
Замість хустки чоток нитку
Він на шию нав’язав
I з лиця крицеву сітку
Ні для кого не здіймав.
Повний чистою любов’ю,
В молитовній самоті,
A. M. D. своєю кров’ю
Він накреслив на щиті.
I в пустелях Палестини
В час, коли між скель стрімких
Мчались дико паладини,
Дам взиваючи своїх,
Lumen coelum, Sancta Rosa!
Він гукав крізь лють і гнів,
I як грім його погроза
Побивала ворогів.
Повернувшись в край свій дальній,
Сам він жив між темних стін,
Все безмовний, все печальний,
Мов безумець, згинув він.
Біси
Хмари мчаться, хмари линуть;
Місяць, в хмарах снуючись,
Тьмяно світить в хуртовину;
Мутно в небі, мутно скрізь.
Їду, їду в чистім полі:
Тільки дзвоник дзінь-дзінь-дзінь…
Страшно, страшно мимоволі
У полях під цю крутінь!
“Поганяй!..” – “Вже сил немає:
Коням, пане, не пройти,
Буря очі забиває,
Вже й слідів нам не знайти.
Вже ні стежки, ні доріжки;
Збились ми у тьмі густій.
Видно, бісові на смішки
Ми попалися як стій.
Глянь – це він плює, і грає,
I простує навмання;
Ось – тепер у яр штовхає
Здичавілого коня.
Там примарною верствою
Він постав мені в снігу,
Блиснув іскрою малою
I сховався у пургу”.
Хмари мчаться, хмари линуть;
Місяць, в хмарах снуючись,
Тьмяно світить в хуртовину;
Мутно в небі, мутно скрізь.
Сил немає вже кружляти;
Дзвоник дзенькнув раз і змовк;
Коні стали… “Що там знати?”
“Невідомо: пень чи вовк”.
Буря зліє, буря плаче;
Коні чуйнії хриплять;
Онде він поодаль скаче;
Тільки очі в млі горять;
Коні знову вдаль помчались;
Знову дзвоник дзінь-дзінь-дзінь…
Бачу: привиди зібрались
У полях під цю крутінь.
Одворотні, перебіжні
В білій грі височини
Закружляли біси різні,
Наче листя восени…
Скільки їх! Куди тікають?
Чом ячать, ридають чом?
Чи домовика ховають,
Чи одружують відьом?
Хмари мчаться, хмари линуть;
Місяць, в хмарах снуючись,
Тьмяно світить в хуртовину;
Мутно в небі, мутно скрізь.
Линуть біси, мчаться тиском
У безмежній вишині,
Зойком жалібним і виском
Серце краючи мені…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)