Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) (1878-1944)


Ім’я Олександра Олеся, наділеного яскравим талантом поета-лірика, драматурга й перекладача, нерозривно пов’язане з українською літературою. Нині творчість А. Олеся вивчається в середній школі за всіма трьома варіантами програм. Олександр Олесь. Це благозвучне ім’я дали поетові на березі Чорного моря його наречена Віра Свадковская в далекому 1906 році…

Те ім’я що мені дала Ти У дні, осяяні Тобою, У сні й вільному, і крилатому Роками в’ється наді ною, Його прийму я у свою душу… (“Ім’я, що мені дала ти…”)

А теперішнє прізвище, з якого А. Олесь уперше побачив мир – Кандиба, Олександр Іванович Кандиба. Народився Олександр Олесь 5 грудня 1878 року на Сумщині в с. Білопілля. Рід був кореня доброго, знаменитого – чумацького, землеробського. Із чарівної краси степової України, з материнського співучого голосу, що захоплюють дедушкиних оповідань про козацькі часи, з вогненних поэзий великого Кобзаря бере початок задушевна лірика А. Олеся. В одинадцять років, залишившись без батька, хлопчик усвідомить свою відповідальність за долю інших членів сім’ї – мати залишилася одна із трьома дітьми

А. Олесь учить найголовнішому в житті – умінню працювати. І робота, об’єднана з поетичним дарунком і любов’ю до рідної землі, дала Україні і її народу такого поета. Утворення майбутній письменник одержав у Белопольской


чотирирічній школі, а також у землеробській школі м. Деркач на Харківщині. Хлопчик був здатним до навчання, закоханим у красу, народну пісню, рідну природу й слово Шевченко. Ще маленькою дитиною він навчився читати, вивчив майже всі вірші Т. Шевченко, і відтоді “Кобзар” був з ним поруч все життя. В 1903 році А. Олесь закінчує Харківський ветеринарний інститут, наполегливо займається самоосвітою: самотужки вивчає польську, сербський і болгарську мови, знайомить зі світовою літературою. Перший поетичний збірник А. Олеся “З журбою радість обійняла” вийшов у Петербурзі в 1907 році. Це видання відразу помітила Леся Українка й належним чином оцінив талант поета. К. Квітка, чоловік поетеси, згадує про цьому так: “Після виходу першого тому віршів Олеся вона сказала, що… їй уже більше писати ліричні вірші не треба”. А. Олесеві не довелося довго завойовувати поетичну славу – вона прийшла до нього наступного дня після виходу у світло першої книги його поэзий. “Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша, сміливість деяких прийомів зацікавила й зачарувала”, – писав Г. Зеров. З революцією 1905 року в А. Олеся були надії на духовне й національне відродження України, і він у романтичних тонах призиває народ боротися за волю (“Міцно й солодко, кров’ю впившись..”). А. Олесь, продовжуючи традиції Т. Шевченко, И. Франко, Лесі Українки, реалістично зображує трагічне положення народу:

Вони – обдерті, разутие, Сліпі, голодні й німі, У кайдани, у сталь міцну заковані, У кривавих ранах і в ярмі, Сьогодні більше не раби: Звучать гасла боротьби! (“Вони – обдерті, разутие…”)

Коли ж революція зазнала поразки, у поезії А. Олеся зазвучали мотиви суму й зневіри, хоча в них ще живе надія на перемогу:

Ми не кинемо зброї свого: Наше військо сміється бити, Наше військо в боях пируе (“Ми не кинемо зброї свого…”)

Такими ж є і вірша “Ой не цвіти, весна,- мій народ у кайданах”, “Капітанові Шмидту”, “З військом за волю боролися ми…” і ін. Поразкою подій 1905 року були навіяні й поезії, у яких революція виникає в алегоричних образах. Наприклад, у вірші “Астри”, ці чудові квіти розцвіли передчасно, уночі, а “ранок зустрічав їхнім холодним дощем”, вони “схилилися й умерли”, “і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх”… Відчувається віра в те, що, незважаючи на смерть, поразки й втрати, сонце засяє – народ дочекається перемоги й буде пам’ятати своїх полеглих героїв. Відомий український вчений-літературознавець С. Єфремов писав: “Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поэзиях А. Олеся 1905-1907 років, і в них він дає такі гарні зразки цивільної, справді, високій поезії, до якої після Т. Шевченко ніхто так високо не піднімався на Україні. А. Олесь ще раз наочно показав, що цивільні мотиви нітрохи не зв’язують крил і не заважають теперішньому поетові, не приборкують його творчого натхнення”… Тонкий лірик, А. Олесь разом з тим виступає і як поет з мужнім цивільним голосом, гнівно засуджує реакційну царську політику переслідування української культури й літератури. По закінченні навчання А. Олесь шукає яку-небудь творчу роботу: журналістську, видавничу, але не знаходить її й змушений працювати за спеціальністю ветеринарним лікарем на київських бойнях, де людин з поетичним характером і ніжною, вразливою душею, природно, довго витримати не міг. Знаменним у житті А. Олеся був 1912 рік. Поет побував за кордоном – в Австрії й Італії, на Гуцульщине А. Олесь зустрічався з И. Франко, О. Кобилянской. Поезія А. Олеся здобуває все більшу популярність. Притягнуті її милозвучностью, композитори пишуть на неї музику. Після Т. Шевченко А. Олесь – другий поет по кількості добутків, які покладені на музику. Після революції 1917 року в Україні почалося національне відродження: друкуються українські журнали, відкриваються школи, короткий час діє Український університет, іде боротьба за відродження української державності. Політична обстановка в Україні, боротьба між різними партіями була гострої, почалася братовбивча Війна. Саме про цей час розповідає Ю. Яновский у романі ” Вершники “, зокрема – у новелі “Подвійне коло”, де перше коло – це боротьба фізична, коли зі зброєю в руках брати вбивають один одного, оскільки вони хоча й одного роду, але “не одного класу”, а друге коло – це боротьба ідей. А. Олесь гостро переживав страшні події цього лихоліття:

Де ти, свято, свято згоди? Або не час прийти тобі? Задихаються народи У братовбивчій боротьбі (“Де ти, свято, свято згоди?”)

У лютому 1919 року А. Олесь, виїхавши з дипломатичним паспортом в Угорщину, залишається за кордоном назавжди. Вена, Берлін, Прага – для нього лише тимчасові причали на життєвому морі. Всієї думки, спогади й надії, минуле й Майбутнє, все його життя, кожна його пісня ніжно й тремтливо, міцно й назавжди пов’язані з Україною. Цей зв’язок з рідною землею, очікування повернення до неї можна простежити в кожному збірнику поэзий А. Олеся: “Чужиною” (1919), “Князівські часи. Минуле України в піснях” 1930), “Перезва” (1921), “Поезії, кн. X” (1930), “Кому повідаю сум мою” (1931), “Маска” (вірші 1922 – 1944 років). Журба за залишеною Вітчизною рвала його душу. Він завжди був вірним сином України, жив нею, писав про неї, беріг її, як святиню. А. Олеся цікавила й захоплювала поезія інших народів – англійського, французького, болгарського, польського, білоруського, грузинського. І, щоб збагатити українську літературу відкриттям кращих закордонних письменників, А. Олесь невтомно перекладає на українську мову вершини світового письменства. Багато уваги А. Олесь приділяє й драматичним добуткам – пише ряд п’єс, етюдів. В 1914 році він видає “Драматичні етюди”, у яких залишається, насамперед ліриком (“По дорозі в казку”, “Золота нитка”, “Осінь”, “Танець життя”, “На свій шлях”). Олесь пише й друкує п’єси “Земля обітована”, “Вилітали орли”, “Ніч на полонині”.

“Ніч на полонині” – це лебедина пісня А. Олеся, напоєна найніжнішою любов’ю до рідної землі, до свого народу, до образів народнопоэтического генія, які “на чужині, начебто сумний докір, витали над ним і не давали спокою”. Вся творчість поета осяяна чистою синівською любов’ю до рідної землі. Властиво, без вірності цій темі, ні, і не може бути геніїв у будь-якого народу, у будь-якій літературі. Ця тема за силою й майстерністю її висловлення, за щирістю любові до національних святинь, рідній мові й народу властива тільки справді геніальним поетам – таким, як Т. Шевченко, Й. В. Гете, А. Пушкін, Дж. Байрон. 25 років прожив А. Олесь на чужині й умер 22 липня 1944 року далеко від рідної України.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) (1878-1944)

Categories: Нові твори

Links