ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО – ЛІТЕРАТУРА початку – середини XX століття

ЛІТЕРАТУРА початку – середини XX століття

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

(1894-1956)

Письменник, кінорежисер.

Один з основоположників національного кінематографа. Засновник жанру кіноповісті в українській літературі.

Кіноповість “Україна в огні” (1943)

Ключові слова:

– кіноповість;

– п’ятдесят епізодів;

– твір, заборонений Й. Сталіним для друку й кіно;

– зображення жахливого початку війни з фашистськими загарбниками й відступу радянських військ;

– утвердження ідеї невмирущості української нації, високої моралі українців у кривавий час воєнного лихоліття.

Кіноповість “Зачарована Десна” (1957)

Ключові слова:

– кіноповість; “автобіографічне кінооповідання”;

– дві сюжетні лінії (малий Сашко й зрілий майстер слова);

– зображення дитинства й джерел формування митця;

– оспівування краю дитинства, його людей, природи.

Понятійний апарат

Кіноповість – сценарій, перероблений для читання; жанр художнього твору, що поєднує ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, монументалізм образів) та повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи).

Цитатник

Про О. Довженка та його твори;

– Слов’янство поки що дало світові

в кінематографі одного великого митця, мислителя й поета – Олександра Довженка.

(Ч. Чаплін)

– Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж в одній лише голій правді.

(О. Довженко)

– Митець почував себе щасливим від того, що народився на березі сивої Десни і ніколи не зійшов з її берегів. Зупиніться на мить у цьому шаленстві долання вічного часу – і ви побачите його, здивованого маленького хлопчика з широко розкритими зеленими очима, на березі вічної української ріки.

(М. Жулинський)

– “Україна в огні” – чесна, неприхована правда про перший період війни… За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір не має собі рівного. Чого варта лише доля однієї з героїнь Христі Хуторної, в образі якої проглядається значно більше, ніж доля однієї людини… Уважний читач творів “Україна в огні” та “Щоденник” не зможе не помітити, що значна частина щоденникових записів мають державне значення.

(О. Підсуха)

– Його “Зачарована Десна” – це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим.

(М. Рильський)

– Світ дитячої чистоти і святості, що з такою силою вибухнув у “Зачарованій Десні”, він носив його, виявляється, у собі ціле життя, від батьківської Сосниці починалась його дорога до планети, до людства, про яке він так напружено думав, для якого так самовіддано й натхненно творив.

(О. Гончар)

Із кіноповісті “Україна в огні”:

– Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень… Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива й чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: у Лондоні, у музеї Альберт-Вікторія, у Парижі, у Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала… Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну… ( Олеся).

– Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти… Коли ж так станеться, що не найду, – може, уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам’ятником стану з бронзи у твоєму селі, отамось за вікном! Я зрозумів, Олесю, – стежка назад до тебе одна, один є шлях. Шлях геройства… (Василь до Олесі).

Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, мій сину, як на символ свого буття отут!

Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху…

Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель (повчання Ернста фон Крауза, адресовані синові Людвігу).

Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань. Цей неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито (Людей і Ернст фон Краузи).

– Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу… Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів…

Запорожець неначе скам’янів увесь. Він побачив свою смерть – ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася в Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою (двобій між Лавріном Запорожцем і Максимом Забродою).

– – Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, – вона поклала руку на серце, – каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мені Ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний (Христя Хуторна в партизанському полоні).

Із кіноповісті “Зачарована Десна”:

– Він був високий і худий, і чоло в нього було високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир… Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо…

Більш за все на світі любив він сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і номер, коли прийшов його час.

Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго, що, скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду (дід Семен).

Вона була маленька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі, їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі (прабаба Марусина).

В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник… Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм (опис картини страшного Божого суду).

Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності й несвободи. Весь у полоні в сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість… Одне, що в батька було некрасиве, – одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням. Іде, було, з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись у малині з Піратом. І все одно був красивий, – стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, – однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку (батько Петро). Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (захоплення красою Десни).

Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої брав колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливають ся в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну…

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє (філософські роздуми про час).

Літературний диктант

1. Кому належать слова “Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя й поета – Олександра Довженка”?

2. У якому селі проживала родина Запорожців?

3. Який ювілей святкувала родина Запорожців на початку твору?

4. Кому належать слова ” От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу!”?

5. Хто промовляє слова “Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса…, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти”?

6. Завершіть логічний ряд: Роман, Іван, Савка, Григорій і….

7. Чиєю дружиною довелося стати Христі Хуторній?

8. Кому адресована репліка “Цю землю можна їсти! На! їжі Я хочу дивитися на тебе, мій сину, як на символ свого буття отут!”?

9. Скільки років, на думку Ернста фон Крауза, українці “живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби”?

10. Чий портрет Лаврін Запорожець зняв з покуття, повернув до стіни й поставив долі?

11. Де Лаврін Запорожець зчепився з Максимом Забродою і вбив його?

12. Яку пісню співають Запорожці на початку і в кінці твору?

13. Якого екзотичного звіра побачив Сашко на березі Десни?

14. Який перший гріх скоїв малий Сашко?

15. Як називалася картина, на якій були розподілені місця для всіх членів Сашкової родини?

16. Хто найбільше любив прокльони?

17. Яку музику більш за все любив слухати в дитинстві Сашко?

18. Хто з героїв “Зачарованої Десни” любив кашляти?

19. Яку книжку любив читати по неділях дід Семен?

20. Хто завідував погодою в селі?

21. Хто з героїв орудував “косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, – легко і вправно”?

22. Яким промислом у молоді роки займався дід Семен?

23. З кого “можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів”?

24. Кого описано словами “уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упав додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Святому Письмі”?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО – ЛІТЕРАТУРА початку – середини XX століття

Categories: Твори до ЗНО

Links