Однак що таке “норма” в мистецтві?
Скажімо, хто краще відчуває “нормативність” і красу: українець чи японець? Коли європеєць купує розкішний букет, то зазвичай вимагає в продавця, аби квіти в ньому були абсолютно однаковими. А японець, навпаки, оцієї “однаковості” терпіти не може, вона його не приваблює. Тому він надає перевагу розмаїтій (з “неоднакових” квітів і якихось гілочок) і абсолютно “непропорційній” ікебані. То хто ж із них має рацію? Хто краще розуміє красу? І що ж таке “норма” в оцінці краси й мистецтва
Мабуть, кожна людина, як українець,
До того ж бароко зовсім не заперечувало досягнень епохи Відродження, воно швидше “підхопило Прапор з її ослаблих рук”, продовжило її справу на шляхах
Бароко відіграло значну роль і як перший спільний художній стиль, що поєднав Західну Європу (географічну спадкоємицю Західної Римської імперії з центром у Римі) зі Східною, у тому числі з Україною (поствізантійську культурну зону з центром у Констан-тинополі-Царгороді до його завоювання 1453 р. турками). Фактично культура бароко стала одним із перших “мостів” над прірвою, виритою між Західною та Східною Європою великим церковним розколом католицизму і православ’я – Нікейським собором 1054 р.
З двох шляхів, двох потягів усередині самої себе: до Бога (добра) чи до звіра (зла).
По-третє, могутні, не контрольовані людиною і часто ворожі їй сили довкілля.
І як з усім цим людству жити далі – ось головне філософське питання доби бароко. Звідси висновок: якщо людина не може встановити на Землі “золоту добу”, то вона мусить пристосуватися до реального життя й залишатися людиною (не перетворитися на звіра), навіть в умовах залізної доби. Проте як?
Доба бароко – одна з найменш досліджених у сучасному мистецтвознавстві й літературознавстві. Узяти хоча б назву. Одні дослідники вважають, що. термін “бароко” походить від назви перлини дивної, неправильної форми. Усі перлини – однаковісінькі, пюреподібні, “правильні” (недаремно ж кажуть: зуби як перлини), а ця якась чудернацька, дивовижна, “неправильна”. Інші доводять, що назву цьому плідному мистецькому напряму дало якесь чудне, дивне й надзвичайно складне поняття логіки. Треті виводять термін від жаргонного слівця художніх майстерень Ьагоциег, що означало “розчиняти, пом’якшувати чіткі контури”. Проте в усіх випадках підкреслюється химерність, дивовижність, незвичність бароко.
І це не випадково. Дійсно, з позицій мистецтва Відродження, схильного до античної простоти й гармонії, до відчуття міри, а також деяких з його естетичних спадкоємців (передовсім класицизму), мистецтво бароко видавалося “дивним”. Недаремно вітчизняний дослідник мистецтва бароко Д. Наливайко відзначає, що “слово й поняття “бароко” народилися як вираз осуду, як визначеная відхилень від норми, від канонізованих уявлень і форм”.
Візьмімо хоча б архітектуру. Де поділися звичні оку європейця прямі лінії, кути й півкола, рівні колони й правильно окреслені арки, якими так уславилося мистецтво доби Відродження? У храмах доби бароко цього немає й бути не може. А де ж гострі шпилі, притаманні середньовічним (готичним) соборам, витягнутим вістрям до неба, неначе стрімкі гірські піки або космічні кораблі? Вони теж зникли. А що ж натомість? Якісь гнуті, немов вихором закручені ‘ спіралі, якась незрозуміла химерно-чудернацька ліпнина. Без уважного споглядання часто навіть не зрозуміло, рослину чи тварину вона відображає. Тож точка зору на бароко як на якесь “відхилення від норми” нібито й мала право на життя.
Як це часто буває, викинутий попередніми будівельниками камінь став наріжним у новій споруді. Цю біблійну метафору можна застосувати до мистецтва бароко. По-справжньому його почали цінувати лише романтики – естетичні опоненти класицистів (поч. XIX ст.). Л суперечливе й динамічне XX ст. не могло не віддати належного втіленню суперечливості й динамічності світу в мистецтві бароко.
Стильовою домінантою бароко є метафоричність, доведена до своєрідної “універсалізації”. З одного боку, метафора як художній засіб використовується, мабуть, скільки існує художня творчість. Так, уже в епосі Гомера (VIII ст. до н. є.) метафорою ранку є часто вживаний вираз “рожевоперста Еос” (ранкова зоря, перші промені якої, з’являючись із-за горизонту, нагадують рожеві персти, пальці). Однак, з іншого боку, на відміну від попередніх епох, у добу бароко метафора стала не лише оздобою, художнім засобом:, тропом (як епітет чи порівняння), а й провідним художнім принципом, а метафоричність – ознакою поетики бароко як такого. Митцями бароко метафора сприймалася і як модель світу, і як засіб його пізнання, тож вони її вважали “матір’ю поезії, дотепності, задумів, символів і героїчних девізів” і навіть заявляли, що “будь-який Твір мистецтва є метафорою”.
А що ж Україна? Вона (а тим більше Московія, яка географічно й культурно була ще далі від Західної Європи) фактично не зазнала значного впливу Відродження як цілісної світоглядно-художньої системи. Західноєвропейське мистецтво почало звільнятися від церковного впливу ще під час Ренесансу. А в Східній Європі подібну роль відіграло бароко, завершивши справу, яку Ренесанс раніше розпочав на Заході. На відміну від Ренесансу, бароко, продовжуючи його справу, значно так, як свого часу Еллада): іноді постановки влаштовували на острові, а глядачі (й поміж них сам король Іспанії!) спостерігали за виставою з плаваючих човнів, на них потрапляли бризки води з весел гребців і водограїв, улаштованих на “сцені”.
Яскравим прикладом такої надмірності (з нашої точки зору, але не з точки зору митця бароко!) в уживанні метафор є процитований далі вірш Джамбаттісти Маріно “Зорі”. Загалом він – суцільна розгорнута метафора, побудована у формі звертання до небесних світил. Однак якби пересічний сучасний читач або навіть поет намагалися знайти для слова “зоря” стільки метафор і порівнянь (у Маріно їх понад 300!), вони б навряд чи “наздогнали” поета бароко. Отже, у Маріно зорі – це: “очі неба”, “смолоскипи дня, що смутно гасне”, “полки, священні тричі, амазонки пітьми войовничі”, “неземних троянд тьмотьменні плетива”, “гірлянди незміренні”, “божі язики лискучі”…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)