Оцінка вірша А. С. Пушкіна “И знову я відвідав…”

Як складно аналізувати поезію, як важко знайти ті доданки, з яких складається гармонія поетичного слова! Увінчалися невдачею спроби Сальери “перевірити алгеброю гармонію”, але ж він мав на увазі не поезію, а музику. Слова складаються в римовані рядки, і виникає чудо вірша, доступне лише чуйному юшку й ока.

У вірші А. С. Пушкіна “И знову я відвідав…” рядки не римуються, вони самі по собі створюють найтоншу елегійну ритміку, слова пластичні, і створюється враження людської зрілості, що завжди веде до мудрого розуміння законів буття.

Перша

частина вірша биографична. Зустріч із родовим гніздом Михайлівським, де йому довелося пробути “у заточенье”, тобто без права виїзду, наповнює душу поета спогадами:

Знову я відвідав той куточок землі,

Де я провів вигнанцем два роки непомітних.

Мене в цих рядках трохи бентежить слово “непомітних”. Адже самота, наскільки мені відомо, дуже важко переносилося поетом. Але потім я згадую, що ці два роки життя в Пушкіна були наповнені самоосвітою й творчістю. Там же, у Михайлівськім, в “обителі пустельних хуртовин і хлада” була написана геніальна трагедія ” Борис Годунов

“, поема “Цыганы”, безліч віршів, які вважаються неперевершеними шедеврами. Виходить, справді “час праць і вдохновенья” тече дуже швидко.

Поет говорить про зміни, які відбуваються з людиною через десять років життя. Але знову ж не конкретизує, тому що дійсні події не так вуж важливі в цьому випадку. Існує, на думку Пушкіна, деякий загальний закон, якому людина неминуче покоряється. Але все-таки минуле має влада над душою й тому, що “минуле мене объемлет жваво…”. А в минулому – баба-нянька, що розділила з ним змушене заточенье й заботившаяся про нього, напевно, більше, ніж про рідного сина. Не випадково поет згадує про її “кропіткий дозор”.

Але пейзаж не має в цьому випадку певної конкретики, не може служити географічним покажчиком. Він – частина світовідчування поета, у ньому його душу, його натхнення. Фарби й звуки зливаються у своєрідну симфонію, у якій світлий сум і спогади про інші береги й інші хвилі.

Мене вражає вміння Пушкіна додати характер поетичності деталям, які в нашім побутовому поданні далекі від поезії. Ну що може, на перший погляд, бути гарного в “дорозі, поритої дощами”? А у вірші вона – частина цільної й гармонічної картини. Саме біля її – три сосни, шум яких привітав поета замолоду. Одна сосна віддалік, інші дві – поруч, а біля них молода поросль. На неї не просто приємно дивитися. Все це символізує вічність і нескінченність життя.

Самотня сосна, та, що віддалік, так і залишилася самотньою. Поет порівнює неї зі старим холостяком. Мимоволі на пам’ять приходить біблійне вираження “марна смоківниця”.

Переможною тональністю звучить звертання Пушкіна до молодих деревець:

Здраствуй, плем’я

Молоде, незнайоме!

И в той же час елегійним смутком віє від усвідомлення того, що:

…не я

Побачу твій могутній

Пізній вік,

Коли переростеш моїх знакомцев

И стару главу їх заслониш

Від очей перехожого.

Але людині, що має сім’ю, забезпечене продовження, так само як і дереву, що пустило коріння вшир. Побачить онук пізній вік вихованців сосни, “почує їхній привітальний шум”. Я дивлюся у вікно й бачу молоде листя, що розпустилося, беріз. Їхні галузі колишуться від вітру, небо над ними – синє-синє, воно викликає відчуття бездонності, чогось величезного й нескінченного. У порівнянні з ним багато чого здається суєтним і незначним.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Оцінка вірша А. С. Пушкіна “И знову я відвідав…”