Образи народних ватажків у поемі Т. Шевченка “Гайдамаки”

Поема “Гайдамаки” Т. Шевченка – це епопея героїчних подвигів українського народу. Тужить автор, що “од козацтва, од гетьманства високі могили – більше нічого не осталось”, що плаче Україна кривавими сльозами. І згадує поет про народних ватажків, мужніх гайдамаків, які, палаючи невгасимою ненавистю до ворогів, жорстоко розправлялися зі зрадниками Батьківщини. Вважаючи себе продовжувачами справи Б. Хмельницького, гайдамаки на чолі з їхніми ватажками боролися за соціальну справедливість, за волю. Тому не дивно, що народ вірив своїм ватажкам, був готовий йти за ними на будь-які випробування. Типовим представником наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною частиною повстання 1768 р., є Ярема Галайда. Це наймит, “сирота убогий”, про якого Шевченко пише:

Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить…

У поета Ярема – це ніби зосереджена вікова ненависть народу до панства. Ненависть ця згодом переростає у нещадну помсту:

А Ярема – страшно глянуть – По три, по чотири Так і кладе. Злякалися його ляхи, трусяться лише від однієї згадки про нього. Став Ярема вірним помічником Максиму Залізняку, бо свято вірить у ту справу, що вони роблять: Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч нерідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже – лютує, З ножем

в руках на пожарах І днює й ночує. А ось з’являється і сам Максим Залізняк. Це про нього, улюбленця народних мас, керівника гайдамацького повстання, співає кобзар пісню “Літа орел, літа сизий…”

Він люто ненавидить ляхів, наводить на них жах своєю мужністю, готовий битися з ними до останнього. Залізняк, “ворога, заплющившись, ката не минає”. Веде загони гайдамаків, йдучи попереду, бо розуміє, що тільки власним прикладом можна підняти на боротьбу людей. Завжди він спокійний, зосереджений – – “іде собі, люльку курить, нікому ні слова”. Близький Максим до народу, до гайдамаків, бо сам бідного походження:

Нема в його ні оселі, Ні саду, ні ставу… Тому й співчутливо ставиться до усіх знедолених, покривджених. Поет захоплюється і героїзмом, стійкістю Гонти. Він самовідданий патріот своєї Вітчизни, його безприкладна вірність присязі – вияв палкої любові до України. Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся… ви за неї Й я за неї гину, – говорить він до дітей. Й вбиває їх, бо дав присягу знищувати всіх католиків і панів. Від цієї присяги воїна Гонта не може відступити, “Щоб не було зради, Щоб не було поговору…”

Він переконаний у невинності своїх дітей і ховає їх за козацьким звичаєм: покриваючи “червоною китайкою голови козачі”. Гонта бореться не за своє особисте щастя, а за щастя вільного українського народу. Образи Яреми Галайди, Максима Залізняка і Івана Гонти – образи народних месників, образи героїчних ватажків гайдамацького руху, ладних віддати своє життя, щоб здобути волю своєму народові. Вони назавжди залишаться в пам’яті народній, вони назавжди залишаться в моєму серці. Ось ми з вами і побували серед гайдамаків, зустрілися і з Яремою, і з Залізняком, і з Гонтою. Ми повинні знати свою історію, рідну мову, адже вона є Подорож до Тухольської республіки лиця, диво й реальність. З її сторінок постають романтичні герої, які вірять в перемогу правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, ідеями єдності і добра. Живуть вони в загубленому від жадібних очей місці – Тухольщині. Очолює громаду тухольців її “люблячий батько” – Захар Беркут.

Сивий дев’яностолітній старець, “мов стародавній дуб-велетень”, “поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази”. Громада для нього була всім: і його світом, і метою його життя. І для громади він також був усім: садівником і пасічником, лікарем і розумним порадником, чесним суддею і дбайливим батьком, вожаком, главою старійшин і далекозорим пророком. Усе життя Захар Беркут допомагав чим міг людям, незважаючи ні на які перешкоди, ні на вік, ні на загрози. Здається, що любов до людства і підтримує цю вже стару людину на світі, дає йому снаги робити свою справу.

Ще замолоду намагався Захар Беркут приносити користь людям, задовольняти їхні потреби. Однією з цих потреб була лікарська допомога пораненим у боротьбі з природою. Гори – це дикі тварини, це страшні завалини, це каліцтво і глибокі рани. Тут не можна обійтися без вправних рук лікаря. Тому й вирушає молодий Захар на пошуки надійного вчителя, який зміг би передати йому знання. З цієї мандрівки Беркут виніс не лише лікарське вміння, а й розуміння того, що тільки “добре уладження і розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності” приведе до правди, до щасливого існування тухольського співтовариства. Відтоді власне життя для нього нічого не варте без життя громадського. Захар з висоти свого розуму та знань позирає, як той беркут, на діла, що творяться на Тухольщині, керує людьми по честі та справедливості. І, незважаючи на свій вік, не може сидіти склавши руки. Він каже: “Життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим”. А інакше “уже й жити не варт”. Захар Беркут – це розум громади. За його порадами була збудована дорога, яка давала змогу обмінного торгу та була проводом для новостей про життя навколишніх громад. Люди при такому розкладі трималися один за одного, одно співтовариство за інше, не даючи влади до рук ненажерливим боярам. 1 на громадських копах не було розумнішої людини за Захара. Його слово було найголовні-шим, його речі завжди підтримували порядок, сіючи добро та справедливість. Захар Беркут тримає себе з боярином Тугаром Вовком на громадській раді з належною гідністю, відстоює право громади від князівських та боярських зазіхань: “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших”. Переконлива логіка його слів захоплює всіх членів тухольської громади і заганяє в кут боярина з його намаганням довести своє право на тухольські землі. Під керівництвом Беркута був налагоджений громадський спосіб життя. За його порадою об’єдналися громади для боротьби з монгольськими ордами. Захар розповідає тухольцям у тяжкі хвилини про знаки на знамені і закликає ніколи не здаватися, до останньої краплі крові захищати рідну землю: “До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!” Беркут – справжній патріот своєї землі, вірний її син. Він мріє про свободу для свого народу, щасливе існування тухольської землі. Тому хоче не просто відбити монголів, які намагалися захопити Тухольщину, Карпати, а розбити їх.

Батьківське серце старого Беркута ридає над долею рідного сина-кайданника, а розум великого мужа тухольської громади диктує йому інше. Коли постало пивираженням нашої національної гідності. Тому час братися за книжки, бо завжди потрібно вчитися, читати і…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Образи народних ватажків у поемі Т. Шевченка “Гайдамаки”

Categories: Шкільні твори

Links