Образ Сивоока в романі “Диво”

З творів Павла Загребельного ми дізнаємося про те, що було у сивій давнині, і те, що трапляється сьогодні. У романі “Диво” письменник зв’язує три періоди: Київську Русь, другу світову війну і сучасність… …Сивоок – творець Софії Київської, людина, яка дуже близька до народу, бо з’явився він у Києві з глибин пущі. І хто тільки не хотів робити його своїм рабом – від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта. Але він був вільна людина і нікому не підкорився.

У всіх випробуваннях він не втратив людської гідності і честі правдивого мистецтва. Жити незнищенними первобутними барвами природи і безкорясною відвагою – це і є та сутність, що становить ядро характеру Сивоока. Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності.

Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: “Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені”. Сивоок ніколи й нікому не корився.

У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник – не раб. Він служить не церкві, не князю, а людям, які своєю працею прикрашають землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілій в своїй зневазі до всього живого християнській догмі: ” Ми є! Ми живі!” Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні завершилися для Сивоока усвідомленням непримиренності протиріч між бідними та багатими. І він стійко протестував проти несправедливості.

Виражався цей протест не лише в порушенні художніх канонів, а і в заступництві за знедолених. Тому до нього йшли на будівництво собору “босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур’яном поля – і що то буде, що ж то буде?”

На ці питання Сивоок не міг дати відповіді. Та добре знав, що щастя – не в покорі. Його гідність і незалежність, мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому у прагненні до волі, – грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого.

Коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? – він став на захист жінки, яку переслідували за велінням князя, і загинув під мечем своїх ворогів. Так підказали йому любов і честь – інакше він не міг би бути гідний того дива, яке творив своїми руками. Пізнання варто мук, коли воно увінчується вчинками. Подвиг в ім’я мистецтва – це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливим би був поступ людства.

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава, заганяє всього себе в собор. В Оранті передає таке зітхання матері і сполохані очі Ісси, її бо-лісно-нерозмірену постать, що летить у загибель.

Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб. вона стала писанкою на весь світ, увібрати розмаїття світу,, щоб потім спливти ним у фарбах, – це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму Сивоокові. Спостерігаючи за тим, як творець вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий робить для себе відкриття?

Сивоок схожий на свою землю. За цим несподіваним і широким порівнянням – безмежжя глибинних зв’язків, хлопчик із пущі став митцем для народу, митцем рідної землі.

Образ Сивоока в романі “Диво”