Образ Петербургу у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”

Образ Петербургу, створений в російській літературі, вражає своєю похмурою красою, державною величчю, але і “європейською” холодністю, байдужістю. Таким Петербург бачив Пушкін, створюючи поему “Мідний вершник”, повість “Станційний доглядач”. Гоголь підкреслював усе неймовірне, фантастичне в образі Петербургу. У зображенні Гоголя Петербург – місто-ілюзія, місто абсурду, породжувач Хлестакова, чиновника Поприщина, майора Ковальова.

Петербург Некрасова – вже цілком реалістичне місто, де “все зливається, стогне, гудет”, місто убогості і безправ’я російського народу.

Ті ж традиції в зображенні Петербургу наслідує і Достоєвський у романі “Злочин і покарання”. Тут саме місце дії, по зауваженню М. Бахтина, “на межі буття і небуття, реальності і фантасмагорії, яка ось-ось розсіється, як туман і згине”.

Місто у романі стає реальною дійовою особою, зі своєю зовнішністю, характером, способом життя. Перше ж зіткнення з ним обертається для Раскольникова невдачею. Петербург неначе “не приймає” Раскольникова, байдуже поглядаючи на його тяжке положення. Бідному студентові нічим платити за квартиру, за навчання в університеті. Комірка його нагадує Пульхерии Олександрівні “труна”. Одяг Родіона давно перетворився на лахміття. Якийсь п’яний, глузуючи з його костюма, обзиває його “німецьким капелюшником”.

На

Миколаївському мосту Розкольників трохи не потрапив під коляску, кучер вшкварив його батогом. Якась бариня, прийнявши його за жебрака, подала йому милостиню.

І “неясне і нерозв’язне враження” Раскольникова неначе уловлює цю холодність, недоступність Міста. З набережної Неви героєві відкривається прекрасна панорама: “небо… без щонайменшої хмарки”, “вода майже блакитна”, “чисте повітря”, сяючий купол собору. Проте “нез’ясовним холодом віяло на нього завжди від цієї прекрасної панорами; духом німим і глухим повна була для нього ця прекрасна картина”.

Проте, якщо до долі Раскольникова Петербург холодний і байдуже байдужий, то це місто безжально “переслідує” сім’ю Мармеладовых. Постійна убогість, голодні діти, “холодний кут”, хвороба Катерини Іванівни, згубна пристрасть Мармеладова до випивки, Соня, вимушена торгувати собою, щоб врятувати сім’ю від загибелі, – ось страхітливі картини життя цієї нещасної сім’ї.

Мармеладу, що таємно гордився своєю дружиною, мріяв дати Катерині Іванівні те життя, якому вона гідна, влаштувати дітей, повернути Соню “в лоно сім’ї”. Проте мріям його не судилося збутися – що смутно позначилося попереду відносне сімейне благополуччя у вигляді зарахування Семена Захаровича на службу принесене в жертву його згубній пристрасті.

Численні питущі заклади, зневажливе відношення людей, сама атмосфера Петербургу – усе це встає нездоланною перешкодою на шляху щасливого, благополучного життя Мармеладова, доводить його до відчаю. Чи “розумієте ви, чи розумієте ви, милостивий государ, що означає, коли вже нікуди більше йти”? – з гіркотою вигукує Мармеладу. Боротьба з Петербургом виявляється не під силу бідному чиновникові.

Місто, це скопище людських вад, виходить переможцем в нерівній боротьбі: Мармеладу задавлений багатим екіпажем, від сухот померла Катерина Іванівна, залишивши дітей сиротами. Навіть Соня, що намагається активно протистояти життєвим обставинам, врешті-решт від’їжджає з Петербургу, послідувавши за Раскольнико-вым в Сибір.

Характерно, що Петербург виявляється близький і зрозумілий самому “демонічному” героєві роману – Свидригайлову: “Народ пиячить, молодь утворена від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мареннях, спотворюється в теоріях; звідкись жиди наїхали, ховають гроші, а усе інше розпусничає. Так і пахло на мене це місто з першого ж годинника знайомим запахом”.Свидригайлов помічає, що Петербург – місто, похмура, тужлива атмосфера якого гнітюче діє на людську психіку. “У Петербурзі багато народу, ходячи, говорять самі з собою. Це місто напівбожевільних. Якщо б у нас були науки, то медики, юристи, філософи могли б зробити над Петербургом дорогоцінні дослідження, кожен по своїй спеціальності. Рідко де знайдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як в Петербурзі. Чого варті одні кліматичні впливи!

Між тим це адміністративний центр усієї Росії і характер його повинні відбиватися на всьому”, – говорить Аркадій Іванович.

І герой тут багато в чому прав. Сама атмосфера Міста, здається, сприяє злочину Раскольникова. Жара, духота, вапно, ліси, цеглина, пил,, нестерпний сморід з розпивочних п’яні, повії, обідранці, що б’ються, – усе це вселяє героєві “почуття якнайглибшої огиди”. І почуття це заволодіває душею героя, тягнучись і на оточення, і на саме життя. Після злочину Раскольниковым оволодіває “нескінченна, майже фізична відраза до того, що усьому, що зустрічалося і оточувало, наполегливе, злісне, ненависне.

Йому бридкі усі зустрічні, – бридкі…їх особи, хода, рухи”. І причиною цього почуття є не лише стан героя, але і саме петербурзьке життя.

Як помічає Ю. В. Лебедєв, Петербург згубно впливає і на людські устої: люди в цьому місті жорстокі, позбавлені жалості, співчуття. Вони неначе наслідують усі погані якості Міста, що породило їх. Так, розсерджений кучер, кричучий Раскольникову, щоб той відступився, вшкварив його батогом, і сцена ця викликала схвалення оточення, їх кепкування. У розпивочній усі голосно сміються над розповіддю п’яного Мармеладова. Для відвідувачів “закладу” він – “забавник”.

Такою ж “забавою” для оточення стає і сама смерть його, горе Катерини Іванівни. Коли вмираючого Мармеладова відвідує священик, то двері з внутрішніх кімнат починають поступово відчинятися “цікавими”, в сінях все щільніше і щільніше тісняться “глядачі”. Сповідь і причащання Семена Захаровича для мешканців не що інше, як спектакль. І в цьому Достоєвський бачить зневагу самого таїнства смерті.

Потворність життя привела до порушення усіх норм внутрісімейних стосунків. Олена Іванівна і Лизавета – рідні сестри. Між тим в стосунках Олени Іванівни до сестри не помітно не лише прояви любові, але і хоч якихось родинних почуттів. Лизавета перебуває “в повному рабстві у сестри своєї”, працює на неї “день і ніч” і терпить від неї побої.

Інша “розсудлива пані” у романі думає про те, як подорожче продати власну дочку, шістнадцятирічну дівчинку-гімназистку. Підвертається багатий поміщик Свидригайлов, і “розсудлива пані”, не бентежачись віком жениха, тут же благословляє “молодих”.

Нарешті, поведінка Соні також не зовсім логічно. Вона жертвує собою заради малолітніх дітей Катерини Іванівни, щиро любить їх, але після смерті батьків з легкістю погоджується віддати дітей в притулок.

Темним, зловісним з’являється Петербург в численних інтер’єрах, пейзажах, масових сценах. Як помічає В. А. Котельников, Достоєвський тут “відтворює натуралістичні подробиці міського побуту – похмурий вигляд прибуткових будинків, похмуру внутрішність їх дворів, сходів, квартир, мерзенність корчем і “закладів””.

Характерна сцена відвідування Раскольниковым Сінної площі. Тут юрбиться безліч “лахмітників”, “всякого роду промисловців”, торговців. Увечері вони замикають свої заклади і розходяться по домівках. Тут же мешкає безліч жебраків – “можна ходити в якому завгодно виді, нікого не скандалізуючи”.

Ось Розкольників йде по К-му бульвару. Раптом він помічає п’яну молоденьку дівчину, “простоволосу, без парасольки і рукавичок”, в розірваній сукні. Її переслідує невідомий пан. Разом з городовим Родіон намагається врятувати її, проте незабаром він розуміє безплідність своїх спроб.

Ось герой йде на Садову. По дорозі він зустрічає “розважальні заклади”, компанію повій “з сиплими голосами” і “підбитими очима”. Один “обідранець” голосно лається з іншим, упоперек вулиці валяється “якийсь до нестями п’яний”. Усюди шум, регіт, виск. Як помічає Ю. Карякин, Петербург у Достоєвського “насичений шумом” – вулиці, що гудуть, крики обідранців, деренчання шарманки, гучні скандали у будинках і на сходах.

Картини ці нагадують “вуличні враження” Некрасова – цикли “На вулиці” і “Про погоду”. У вірші “Уранішня прогулянка” поет відтворює приголомшуючий ритм життя великого міста :

Все зливається, стогне, гудет, Якось глухо і грізно гуркоче, Немов ланцюги кують на нещасний народ, Немов місто обрушитися хоче, Тиснява, говір… (про що голоси? Все про гроші, про нужду, про хліб).

Пейзаж в цьому вірші перекликається з міським пейзажем у романі Достоєвського. У Некрасова читаємо:

Починається день потворний –

Каламутний, вітряний, темний і брудний.

А ось один з пейзажів у романі “Злочин і покарання” : “Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов по слизькій, брудній дерев’яній бруківці, у напрямку до Малої Неви… З досадою став він розглядати будинки… Ні перехожого, ні візника не зустрічалося по проспекту. Понуро і брудно дивилися яскраво-жовті дерев’яні будиночки із закритими віконницями. Холод і вогкість проймали усе його тіло.”.

Цьому пейзажу відповідає настрій Раскольникова : “…я люблю, як співають під шарманку в холодний, темний і сирий осінній вечір, неодмінно в сирій, коли у усіх перехожих блідо-зелені і хворі особи; чи, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру… а крізь нього ліхтарі з газом блищать.”., – говорить герой випадковому перехожому.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Образ Петербургу у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”

Categories: Шкільні твори

Links