Образ Катерини (по п’єсі А. Н. Островського “Гроза”)

Задум “Грози” виник під час поїздки Островського по Волзі ( 1856-1857), але написана драма лише в 1859 році. “Гроза”, – писав Добролюбов, – без сумніву, саме вирішительное твір Островського”. Ця оценка не втратила своєї сили й дотепер. Серед усього написаного Островським “Гроза” є, безсумнівно, кращим произведенням, вершиною його творчості.

Це настоящая перлина російської драматургії, що коштує в одному ряді з такими добутками, як “Недоук”, “Горе від розуму”, “Ревізор”, “Борис Годунов”. Найбільш повну

й переконливу оцінку творчості Островського дав Добролюбов у статьях “Темне царство” (1859) і “Промінь світла в тимном царстві” (1860), які зробили величезний революціонізуючий вплив на молоде поколение 1860-х років. У добутках Гостровского критик бачив насамперед чудово правдиве й різнобічне зображення дійсності Володіючи “глибоким пониманием росіянці життя й великим умінням изображать різко й жваво самі істотні її сторони”, Островський з’явився, по визначенню Добролюбова, сьогоденням народним писателем. Творчість Островського відрізняється не тільки глибокими народностями, ідейністю,
сміливим викриттям соціального зла, але й високим художньою майстерністю, що було цілком підпорядковане завданню реалистического відтворення дійсності. Островский неодноразово підкреслював, що саме життя є джерелом драматичних кіллизий і положень.

З разючою силою зображує Гостровский куточок “темного царства”, де нагло попирается в людях людське достоїнство Хозяевами життя тут є самодури. Вони тиранствуют у своїх сім’ях і придушують усякий прояв живої людської думки. Главная героїня драми – Катерина.

По складу характера вона різко виділяється серед оточующих. Доля її трагична й, на жаль, является яскравим і типовим прикладом доль тисяч російських жінок тої пори. Катерина – дружина купецького сина Тихона Кабанова. Вона недавно залишила свій рідний будинок і переселилася до чоловіка, де живе разом зі своєю свекрухою Кабановой.

У сім’ї Катерина не має ніяких прав, вона не вільна навіть распоряжаться собою. З теплотою й любов’ю вона згадує рідний дім, свою дівочу життя. Там вона жила привільно, оточена ласякий і турботою матері. Ходила на ключ за водою, доглядала за квітами, вишивала по оксамиті, ходила в церкву, слухала оповідання й спів мандрівниць Релігійне виховання, що вона одержала в сім’ї, розвило в ній впечатлительность, мрійність, віру в загробне життя й відплату за гріхи.

У будинку чоловіка привілля змінилося на задушливе рабство. На кожному кроці Катерина чувствовала залежність від свекрухи, терпіла приниження й образи. З боку Тихона вона не зустрічає ніякої підтримки, а тим більше понимания, тому що він сам перебуває під владою Кабанихи. Катерина готова ставитися до Кабанихе як до рідної матері. Вона говорить їй: “Для мене, маменька, усе одне, що рідна мати, що ти”.

Але щирі почуття Катерини не встресподіваються підтримки ні в Кабанихи, ні в Тихона. Життя в такій обстановці змінила характер Катерини: “Яка я була жвава, а у вас зав’янула зовсім… Чи така я була?” Щирість і правдивість Катерини зіштовхуються в будинку Кабанихи з неправдою, лицемірством, святенництвом, брутальністю Коли в Катерине народжується любов до Бориса, це їй здається злочином, і вона бореться з почуттям, що нахлинув на неї. Правдивість і щирість змушують її страждати так, що їй доводиться нарешті покаятися перед чоловіком.

Ці людські якості несумісні з битім “темного царства”, тому вони стали причиной трагедії Катерини. Напруженість її переживань особливо зростає після візобертання Тихона: вона “тремтить вся, точно її чихорадка б’є… метається по будинку, точно чого шукає, ока, як у божевільної, давеча ранком плакати прийнялася, так і ридає”. Публічне покаяння Катерини показує всю глибину її страждань, моральне величие, рішучість. Але після покаяння її положение стало нестерпним Чоловік не розуміє її, Борис безвладний і не приходить їй на допомогу. Положення стало безвихідним – Катерина гине.

У загибелі її винувата не одна конкретна особистість. Її загибель – результат несумісності моральності й укладу того життя, у якій вона змушена була существовать. Катерина – новий тип людей росіянці действительности 60-х років XIX століття. Добролюбов писав, що характер Катерини “виконаний віри в нові ідеали й самовідданий у тому розумінні, що йому краще загибель, ніж життя при тих началах, які йому противні Рішучий, цільний характер, що діє в середовищі Диких і Кабанових, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлено свого серйозного значения”.

Добролюбов називає Катерину “променем світла в темному царстві”. Він говорить, що самеубивство її як би освітило на мить беспробудний морок “темного царства”. У її трагічному кінці, за словами критика, “даний страшний виклик самодурній силі”. Останній монолог Катерини – свидетельсту її внутрішньої перемоги над силами “темного царства”. “Знову жити?

Ні, ні, не треба… нехорошо!.. А піймають мене так відвертають додому насильно…

” – як страшно звучить тут це слов – “піймають”, немов не про людину мова йде! При думці про насильство, що відбудеться над нею, Катерина викликує: “Ах, скоріше, скоріше! ” Спрага звільнення тріумфує. Катерина переймається переконанням у своєму праві на волю почуття, на волю вибору між життям і смертю. “Однаково, що смерть прийде, що сама…

А жити не можна! ” – міркує вона про самогубство, що з точки зору церкви є смертним гріхом. І далі вона бере під сумнів це ставшиление: “Гріх! Молитися не будуть? Хто любить, той буде молитися…

” Думка про любов сильніше, нежели страх перед релігійними заборонами, і передсмертні слова Катерини звернені не до Бога й виражають не каяття в доконаних гріхах, – вони звернені до улюбленого: “Друг мій! Радість моя! Прощай!

” Так вільне від передрассудков, живе й сильне почуття перемогло в душі Катерини, і вона вирвалася з пута “темного царства” на волю


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Образ Катерини (по п’єсі А. Н. Островського “Гроза”)