У одному селі жив у батька з матір'ю хлопець, по імені Хальвор.
Жив він і турбот не знав, а батькам своїм чимало горя приносив. Сидить собі цілими днями близько грубки й риється у золі. Та ні до чого йому справи немає.
Скільки раз батько з матір'ю віддавали його у навчання, але усе безглуздо. Не пройде й трьох днів, а Хальвор знову будинку, - усі йому не так, усе не по ньому. Знову сидить він у грубки, знову копається у золі. Та ось одного разу зайшов до них у будинок матрос. Багато земель і морів перевідав він і тепер знову відправлявся у далеке плавання.
- Прагнеш, тебе із собою поберу? - запитує він Хальвора.
Так, це Хальвору довелося по смакові, на це він згодний.
Збирався він не довго - стряхнув золу з долоньок і пішов.
Чи Довго вони плили по морю, я не знаю. Тільки знаю, що потрапили вони у сабону буру, а коли бура нарешті стихла, навіть капітан не міг сказати, де вони перебувають, - принесло їх до берега якоїсь чужої землі, а що це за земля й хто на ній живе - про це ніхто ніколи навіть не чув.
Вітер зовсім улігся, вітрила обвисли, і корабель - прагнеш не прагнеш - не міг зрушитися з місця. Стояти на одному місці всякому набридне. Навіть Хальвору стало нудно.
Став він просити капітана відпустити його на берег. Та так він його просив, що капітан погодився. - Тільки дивися - ледве подує вітер, вертайся скоріше на корабель. Ми тебе чекати не будемо.
Та ось Хальвор ступив на берег невідомої землі.
Куди не подивися, усюди золоті поля, зелені луги, а людей не видне.
Довго йшов Хальвор, і раптом захиталися колосся, зашелестіла трава - піднявся вітер. Треба б Хальвору повернути назад, але отут він побачив більшу дорогу, і йому дуже захотілося довідатися, куди вона веде. Дорога була така гладка, що по ній хоч яйця коти - не розіб'ються. А слідів на дорозі - ніяких, ні людських, ні звіриних.
Цілий день ішов Хальвор, а коли настав вечір, дорога привела його до замка. Усі вікна замка були освітлені й начебто вабили втомленого подорожанина.
Хальвор неабияк Зголоднів, адже із самого ранку у нього не було у роті ні крихти. Корабель його, вірно, давно пішов у море, і йому нічого не залишалося, як зайти у замок.
Він так і зробив.
Спочатку він потрапив у кухню. Вогнище яскраво палало, у величезних каструлях і казанах зі срібла й золота щось варилося й жарилося. Але людей ніде не було видне. Хальвор постояв, помилувався всією цією кухонною пишнотою, але не посмів ні до чого доторкнутися. Потім він помітив двері, які вели, напевно, з кухні у внутрішні Спокої. Хальвор штовхнув її так так і ойкнув.
Перед ним сиділа красуня й пряла на прядці.
- Хто ти, осмелившийся прийти сюди?- викликнула красуня.- Іди скоріше! Хазяїн цього замка триглавий троль. Якщо він прийде й побачить тебе, ти загинув.
- Нехай у нього буде хоч чотири голови, я однаково залишуся, - сказав Хальвор.- Я не піду звідси, поки ти мене не нагодуєш. А боятися мені нема чого, тому що я не зробив нічого поганого.
Красуні сподобалося, що Хальвор так змело розмовляє. Вона гарненько нагодувала його й, коли він наївся, сказала:
- Ану ж бо спробуй зняти ось той меч, що висить на стіні. Якщо знімеш, сам урятуєшся й мене врятуєш. Хальвор посміхнувся. Отут і пробувати-те нема чого! Він узявся за рукоятку меча... Так що ж це? Він і підняти його не може, не те що зняти.
- Випий-но ковток із фляги, що висить поруч, - сказала красуня.-Троль завжди так робить, перш ніж береться за меч.
Хальвор приклався до горлечка, надпив глоток і знову узявся за меч. Так що ж це? Меч став як перинка, у руці немов нічого й немає.
- Ну, тепер нехай приходить троль! - сказав Хальвор, помахуючи мечем. Та ось почулося пихтенье, шум, тріск - це троль вертався у свій замок.
Хальвор став близько дверей.
Ледь троль відкрив двері, як відразу зачув негарне.
- Тут пахне людиною! - закричав він страшним голосом.
- Вірно! - сказав Хальвор і разом відрубав тролеві всі три його голови. Від радості красуня прийнялася співати й танцювати й веселилася доти, поки не згадала про своїх сестер. Тоді вона заплакала.
- Ах, якби ти міг звільнити й моїх сестер! - сказала вона Хальвору.
- Так де ж вони? - запитав Хальвор.
- Їхнім теж викрали тролі. Нас три сестри, три принцеси. Тролі замкнули нас у своїх замках, тому що ми не захотіли стати їхніми дружинами. До замка одного троля цілий день шляхи, - там у ув'язненні живе моя старша сестра. До замка іншого троля ще день і ніч шляхи, - там нудиться у неволі моя молодша сестра.
Та красуня знову заплакала. На інший ранок Хальвор пустився у шлях. Він ішов увесь день до самого вечора, не йшов, а біг, і нарешті побачив замок троля.
Через кухню Хальвор проникнув у внутрішні Спокої замка.
- Яка людина насмілилася ввійти сюди? - викликнула старша принцеса.-Я вже забула, скільки часу живу тут - так давно викрав мене троль. Але жодного разу я не бачила у цих спокоях людину. Найкраще, якщо й ти підеш звідси, тому що у троля, якому належить цей замок, шість голів.
- Нехай у нього буде шістьома шість голів, я однаково не піду.
- Він схопить тебе й проковтне живцем, - сказала принцеса. Їй дуже хотілося врятувати цього відважного юнака.
Але її слова анітрошки не допомогли. Хальвор повторював своє: він не піде. А ось поїсти він не ладь, тому що з ранку у нього у роті не було ні крихти. Може бути, принцеса нагодує його?
Ну звичайно. За цим справа не стане. Принцеса уставила їжею весь стіл. Юнак може їсти скільки прагне. А потім він Усе-таки повинен піти.
- Ні, я не піду, - сказав Хальвор.- Я не зробив нічого поганого, і мені нема чого боятися троля.
- Так він тебе й запитувати ні про що не буде, схопить без усяких розмов і з'їсть. Але якщо вже ти такий упертий, так хоч побери меч, що висить на стіні. Тільки спочатку випий ковток із фляги, яка висить поруч.
Хальвор так і зробив.
Скоро з'явився троль. Він був ще більше першого й ледь-ледь пролазив у двері. Ледве тільки він просунув одну свою голову й повів носом, як закричав:
- Фу ти! Так ніяк тут людиною пахне!
- Угадав, шестиглавий! - сказав Хальвор і одну за іншою відрубав усі шість голів троля.
Принцеса прийнялася стрибати й танцювати від радості, а потім згадала про своїх сестер і заплакала.
- Не плач, - сказав їй Хальвор, - одну твою сестру я вже звільнив, а другий недовго залишилося бути бранкою. На інший ранок Хальвор відправився у шлях. Увесь день ішов, усю ніч ішов і тільки зі світанком другого дня побачив зубчасті стіни замка.
Хальвор пройшов через кухню, розгорнув двері у Спокої замка й побачив таку красуню, що навіть очам своїм не повірив. На всьому світі такої не знайти. Це була молодша принцеса.
- Ах, юнак, - сказала вона, - навіщо ти сюди прийшов? Хазяїн цього замка - страшний троль. Ти й оком моргнути не встигнеш, як він проковтне тебе. Від нього не сховаєшся, не урятуєшся, адже у нього дев'ять голів. Іди, поки він не повернувся.
- Нехай у нього хоч сто голів, а я не піду. Дай-но мені випити ковток з його пляшки, тоді подивимося, хто кого здолає.
Хальвор надпив небагато з горлечка, потім зняв меч зі стіни й прийнявся чекати троля. Та ось здригнулася земля, похитнулися кам'яні стіни - це троль повернувся у свій замок. Він був такий величезний, що тільки боком міг пролізти у двері. Ледве тільки здалася одна його голова, як Хальвор відрубав її, а потім і інші вісім. Правда, з останньою головою йому довелося повозитися. Вона так міцно сиділа на тулуб, що Хальвор ледь упорався з нею.
Нарешті усе було кінчено.
Принцеса від радості ледве не плакала, а коли вона довідалася, що сестри її теж вільні, щастю її не було кінця. Не пройшло й двох днів, як усе зібралися у замку старшої сестри. Ніколи ще стіни цього замка не бачили стільки веселощі, не чули такого щасливого сміху.
Сестри від душі прив'язалися до Халь-Злодієві, але молодша принцеса полюбила його більше всіх. Та Хальвор полюбив її всім серцем. Залишалося тепер тільки відсвяткувати весілля.
Одне засмучувало Хальвора - думка про батька з матір'ю. Вірно, вони оплакують свого непутящого сина! Але ж як би вони пораділи його щастю й багатству!
- Твоєму горю допомогти легко, - сказала йому наречена.- Ось тобі кільце, повернеш його на пальці один раз, і воно перенесе тебе, куди захочеш; повернеш два рази, і - тільки поклич - усякий біля тебе виявиться; три рази повернеш - і знову до нас повернешся. Але помни: нас до себе не клич, не те ніколи більше нікого з нас не побачиш. Злий вихор віднесе нас у замок Сориа-Мориа. А туди тобі дороги не знайти. Та кільце тобі не допоможе.
Із цими словами зняла вона кільце зі своєї руки й надягла на руку Хальвора.
Старші сестри принесли одяг для Хальвора - із шовку й оксамиту, шиту сріблом і золотом, прикрашену дорогоцінними каменями. Нарядився Хальвор і сам став схожий на принца. Потім він повернув кільце на пальці й сказав:
- Де був мій будинок, там нехай і я буду! Де я коштую, нехай там мій будинок коштує!
Та не встигнув сказати, як усе збулося по його слову. Знову перед ним батьківський будинок. Штовхнув він двері - колом знайомі стіни. Та усе у будинку як і раніше - та ж грубка, той же ящик із золою. Справа була вже до вечора. У сутінках батько з матір'ю й не визнали Хальвора. Побачили вони, що до них зайшов знатний гість, і від зніяковілості стали присідати й кланятися.
- Не чи пустите мене переночувати, добрі люди? - запитав Хальвор. Старі зовсім розгубилися. Ні, ні, як же це можна. Пан,
Видне, помилився будинком. Вони люди бідні. У них і того ні, і цього ні, і нагодувати-напоїти нема чим, і спати укласти ніде. Краще вже йому піти у інший будинок, наприкінці вулиці, де труба висока на даху, там для пана усе найдеться. А Хальвор не погоджується.
- Може, Усе-таки дозволите у вас переночувати. Мені нічого не треба. Я хоч тут, на ящику із золою, посиджу. Сіл на краєчок ящика й став золу крізь пальці пересипати, як, бувало, раніше робив.
Батько з матір'ю дивуються - що за дивний гість! Так не гнати ж його з будинку!
Слово за слово, розговорилися вони про те, про сем.
- А хіба дітей у вас немає? - запитує Хальвор.
- Був син, - говорить батько, - так пішов від нас. Та вести про себе не подає. чи Живий, немає чи - нічого ми не знаємо.
- А який він був? - запитує Халь-Злодій.- На мене не схожий?
- Куди йому до тебе! - говорить мати.- Він тільки й знав справи, - ось як ти зараз, - сидить на ящику так золу рукою ворушить.
Отут мати підійшла до грубки, щоб підкинути вугілля у вогнище. Яскраве полум'я освітило ящик і Хальвора, який сидів, запустивши руку у золу.
- Хальвор, син, так адже це ти! - скрикнула баба.- Батько, дивися, це наш син повернувся!
Та обоє старого кинулися обіймати Хальвора. З радості вони й плакали, і сміялися. А розмовам кінця не було. Про одне тільки жалували батько з матір'ю, що не можна їм побачити дорогу невістку. Ранком зайшла до них сусідка, так так і ойкнула, побачивши Хальвора у шовку й оксамиті. Години не пройшло, а вуж усе село знало, що Хальвор переміг трьох страшних тролів і повернувся додому. Усім сусідам хотілося скоріше побачити його, а сусідським дочкам і зовсім не терпілося подивитися на Хальвора. Раніше-Те вони знати його не бажали. Зустрінуть
На вулиці й давай дражнити: Агов ти, замазура! Тобі золи не треба? Приходь - відсиплемо повну бочку! А тепер кожна зі шкіри лізла геть, щоб Хальвор на неї глянув, кожна з ним намагалася заговорити, кожна намагалася посміхнутися йому поласковее. Тільки даремно вони намагалися! Тепер сам Хальвор не праг на них дивитися.
- Що це, - говорить, - ви усе вирядились як городні пугала? Вам у ваших убраннях хіба що корів пасти! Ось би посміялися над вами моя наречена і її сестри!
Та, забувши про усе, що говорила йому наречена, він двічі повернув кільце на пальці й сказав:
- Нехай замок і принцеси будуть там, де я коштую...
Але не встигнув він рота закрити, як раптом у небі стемніло, загримів грім, і крізь гуркіт і виття вихру почулися голоси:
- Вибачай, Хальвор! Шукай нас у замку Сориа-Мориа. А не знайдеш, так ніколи більше нас не побачиш.
Та усе стихло.
Сусіди зі страху поспішили піти по своїх будинках, а Хальвор закрив особу руками й гірко заплакав.
- Сам я на себе лихо накликав. Тепер одне мені залишається - іти шукати замок Сориа-Мориа.
Як не вмовляли його батько з матір'ю, як не просили залишитися, Хальвор і слухати їх не праг. - Або знайду замок Сориа-Мориа, або мені не жити!
Та відправився у шлях. Ішов він, ішов, і привела дорога його у ліс. Ліс густий, темний, кінців-краю йому немає. Цілий день пробирався Хальвор дрімучою хащею, усю ніч ішов і раптом побачив серед дерев вогник.
Вірно, хтось живе тут, - подумав Хальвор.- Може, дадуть мені поїсти й відпочити дозволять!..
Підійшов Хальвор ближче й побачив маленьку жалюгідну хатину. Заглянув у віконце, а там двоє сидять, старий і баба. У баби ніс довгий-довжелезний. Устала вона біля грубки й носом, точно коцюбою, вугілля поправляє.
- Добрий вечір! - сказав Хальвор.
- Добрий вечір! - відповіла баба.- Ти навіщо прийшов сюди? Уже сто років жодна людина тут не бувала.
Ну, Хальвор розповів, куди він іде, і запитав, не чи знає вона дороги у замок Сориа-Мориа.
- Ні, - сказала баба, - не знаю я туди дороги. А ось зараз вийде місяць, ми його й запитаємо. Він по всьому світлі бродить, так уже, напевно, усе знає.
Коли місяць, світлий і блискучий, піднявся над деревами, баба вийшла на ґанок.
- Місяць, місяць! - крикнула вона.- Можеш ти показати дорогу у замок Сориа-Мориа?
- По небу я дорогу знаю, а по землі - не знайду, - сказав місяць.- Хмара від мене замок закрило, коли я над ним пропливав.
Сказав - і далі своїм шляхом відправився.
- Не горюй, - сказала баби Хальво-Ру.- Скоро прилетить західний вітер. Уже він-те усе знає, у усі куточки забирався!.. Так ти піди поспи небагато. А вуж я його підкараулю.
Та раптом зашуміло, загуділо колом, навіть стіни затріщали - це налетів західний вітер.
Баба вибігла з хатини, руками махає, кричить:
- Вітер! Західний вітер! Постій! Не чи можеш ти показати дорогу до замка Сориа-Мориа? Допоможи добрій людині туди добратися.
- Я всі дороги на білому світлі знаю, - сказав західний вітер.- А у замок Сориа-Мориа я зараз сам лечу. Там весілля готується. Пралі вже стирають придане нареченої, а мені треба сушити. Якщо твій гість на ногу швидкий, нехай іде за мною. Так скажи, щоб не гаявся, я поспішаю, - зашумів західний вітер. А Хальвора й кликати не треба, він уже на порозі коштує.
- Перегоди, - сказала баба.- Я тобі свої старі чоботи-скороходи дам. Без них тобі за цим вітром не вгнатися. Та винесла Хальвору пари чобіт.
- Раніше-Те у них як ступнеш - сім мабо за залишиш. Ну так тепер поизносились небагато, більше п'яти мабо зараз не роблять.
А західний вітер квапиться, бушує:
- Скоріше, скоріше! Мені колись! Та помчався над горами й лісами. Біжить за ним Хальвор, тільки-но поспіває.
Дерева по особі його б'ють, чагарник ока коле, а він біжить і біжить. Над найвищою горою поутих небагато західний вітер і говорить Хальвору:
- Далі йди один, а я отут розімнуся небагато, ялинок наламаю. Ти спустися по схилу цієї гори, а там уже недалеко до замка Сориа-Мориа. У підніжжя гори ріка тече, і у цій ріці дівчини білизну стирають. Так ти їм скажи, що я скоро прилечу.
Та ось Хальвор пішов один. Оглянутися не встигнув, а чоботи-скороходи вже вниз його доправили. Унизу річка тече, на березі дівчини білизну полощуть. А на високому пагорбі на відкритому місці коштує замок з мереживними башточками, із зубчастими стінами.
- Скажіть, дівчини, - говорить Хальвор, - як цей замок називається?
- Це замок Сориа-Мориа, - відповідають дівчини.- А ти скажи нам, милий
Людина, не чи зустрів тобі у шляху західний вітер? Без нього не висушити нам білизна.
- Бачив я його, бачив, він на горі ялинки ламає, обіцяв, що скоро тут буде, - сказав Хальвор.
Та покрокував до замка. У замку гостей - сила-силенна. А Хальвор, поки гнався за вітром, так усю свою одежу порвав, що соромно людям на очі здатися. Став він у затишному куточку, дивиться на весільний бенкет. На чолі стола сидить наречена - його, Хальвора, наречена, а поруч із нею, на його місцях, - якийсь королевич заморський. Наречена нишком сльози втирає, а її сестри ледве не у голос плачуть. Дивиться на них Хальвор, і серце у нього обливається кров'ю. А гості вже за молоду пару п'ють. Що робити? Що придумати? Зняв Хальвор кільце зі своєї руки, вилучив у кубок з вином і послав з виночерпием нареченій. Вона надпила вина й побачила на дні кубка кільце, яке подарувала Хальвору.
Тоді принцеса встала зі свого місця й говорить:
- Ні, не наречений мені той, хто поруч із мною сидить, - він силою мене відніс. А теперішній мій наречений - той, хто мене й сестер моїх з неволі врятував.
Та показала на Хальвора.
Заморського королевича геть прогнали, а молодша принцеса й Хальвор отпразновали веселе весілля.