Жили-Минулого три метелики — біла, червона й жовта. Усі дні безперервно тільки й справи у них було, що відіграти так танцювати. Особливо якщо сонце пригрівало. Пурхають метелика із квітки на квітку, з один на іншій. Те-Те весело! Але ось одного разу пішов заливний дощ. Промокли метелика й стали шукати, де б укритися. А дощ усе ллє.
Добралися метелики до Білої Лілії й говорять:
- Укрий нас, дозволь від дощу сховатися.
Лілія їм у відповідь:
- Так і бути, білий метелика від дощу сховаю, вона на мене схожа, а червона й жовта нехай собі інше місце шукають.
Отут білий метелик їй і говорить:
- Раз ти моїх сестриць прийняти не прагнеш, то і я до тебе не піду! Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Та полетіли далі.
А дощ ще пущі ллє. Підлетіли метелика до Червоного Тюльпана й говорять:
- Укрий нас, дозволь від дощу сховатися, ми наскрізь промокли.
Тюльпан їм у відповідь:
- Добре, червону сховаю, вона на мене схожа, а біла й жовта нехай собі інше місце шукають.
Отут червоний метелик йому й говорить:
- Раз ти моїх сестриць прийняти не прагнеш, то і я до тебе не піду. Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Та полетіли далі.
Добралися метелики до Жовтої Рози й говорять:
- Укрий нас, дозволь від дощу сховатися, ми наскрізь промокли. Троянда їм у відповідь:
- Жовту сховаю, вона на мене схожа, а біла й червона нехай собі інше місце шукають.
Отут жовтий метелик їй і говорить:
- Раз ти моїх сестриць прийняти не прагнеш, то і я до тебе не піду! Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Почуло сонце, що за хмарами ховалося, слова метеликів і обрадувалося: є ж на світі така вірна дружба! Та розв'язало метеликам допомогти.
Прогнало сонце дощ і знову засяялося, сад освітило, метеликам крила висушило. Стали вони взад-вперед літати. Відіграють, танцюють, із квітки на квітку пурхають. Тільки до Лілії, до Тюльпана й до Рози більше не підлітали. Так ті й засохли самотні. Веселилися метелики, кружлялися до самого вечора. А як вечір настав, спати лягли. Що з ними далі було, про те не відаю. Тільки знаю, що дружба — у будь-якому лиху опора.