За старих часів ворон сидів на дереві у свого гнізда й тримав у роті шматочок м'яса. Прийшла лисиця й говорить:
- Який ти чорний, гарний, напевно й співай добре. Ось би мені послухати!
Воронові це сподобалося, він каркнув, шматок м'яса впав, і лисиця його з'їла. Після цього лисиця сказала:
- Я знімання ще у тебе одного пташеняти.
Ворон відповів:
- Немає вуж, тепер ти мене не обдуриш. Як ти піднімешся на дерево?
- Ні, знімання. Навіщо я стану підніматися на дерево? Звалю його, підрубавши сокирою. Бачиш, у мене сокира – сказала лиса, показуючи на хвіст, і стала їм ударяти по дереву.
Ворон упросив не рубати дерева й викинув лисиці свого пташеняти. Лисиця з'їла й пішла.
Прилетіла маленька пташечка й побачила, що ворон плаче.
- Про що, ворон, плачеш? - запитала вона.
Ворон розповів, як лиса стала рубати дерево й з'їла у нього пташеняти.
- Який ти дурний, – сказала пташинка, – це ж був не сокира, а хвіст; лисиця нічого б не зробила, навіщо ти віддав своє пташеняти?
Через скільки-те часу дійшли ці слова до лисиці.
Відплачу я тобі! - думає.
Одного разу, коли лисиця лежала, прилетіла пташинка й сіла напроти.
- Ось добре, що ти прилетіла, – сказала лисиця. Я сильно обовшивела, сядь до мене на голову й пошукай вошей.
Пташка боялася, знаючи лису хитрість, не підійшла близько, а стала скакати навколо так близько. Тоді лисиця сказала:
- Ось яка ти нерозумна – хіба така шустра й вертка, як ти, може бути боязкої? Сідай на голову й пошукай у мене!
Подумала пташинка, – села на потилицю лисиці й стала вибирати вошей. Бачить лисиця, що не піймати їй пташинку, витягнула вперед лапки, поклала на них свою голову й сказала:
- Сідай сюди! - указуючи на кінець мордочки. Пташинка сіла. Лисиця підняла лапку, щоб піймати пташинку, але та полетіла, залишивши у лапці тільки одна біла перинка своє, яке прилипло до грудей лисиці. Ось тому у тієї буває на груди біла вовна.