Жила колись стара людина по імені Даясинх. Були у нього син і онук. Сина кликали Ништхурсинхом, а онука - Чалаксин-Хом. Здійснилося старому сімдесят років, і вмерла у нього дружина. Віддав він ключі від будинку своїй невістці. З тієї пори для ушанованого Даясинха настали лихоліття: нова господарка кормила його погано, з кімнати його вигнала, і довелося старому ночувати тепер у холодному підвалі. Нещасного старого, що тільки недавно був хазяїном свого будинку й усього добра, очікувала жалюгідна доля.
Одного разу старий Даясинх лежав на рваній циновці у підвалі й думав про свою гірку частку. Та згадалося йому той час, коли народився у нього син, як сіяв він тоді від щастя й сльози радості текли по його щоках. Тепер він теж проливав сльози, але це були сльози великого горя. Кривдно стало старому, підхопився він, у гніві відшвирнув ногою циновку й прийнявся голосно тарабанити ціпком по порожній бочці, що служила йому столом.
До великого щастя, у цей день його син з невісткою виїхали кудись у справі й будинку виявився тільки онук Чалаксинх, хлопчик розумний і кмітливий не по роках. Почув він, як дід стукає ціпком, утік униз і запитує, за що дідусь Даясинх б'є безневинну бочку.
- Ти прагнеш знати, онученя, у чому провинилася бочка? Отож слухай! Раніше твій дід їв рис, як і всі люди, за столом, а тепер йому доводиться на самоті сьорбати рідку юшку, а миску ставити на цю стару бочку. Ось я й зганяю на ній свою образу!.. Хоч ти, онученя, не будь таким жорстоким, як твої батьки!
Та старий знову заплакав.
У Чалаксинха навіть серце занило, так йому стало шкода діда. Він подумав, подумав і говорить:
- Прийде тобі, дідусь, побарабанити по порожній бочці ще раз, коли повернуться додому батько з матір'ю. Так не ображайся, що б я не сказав...
Повернулися ввечері додому син з невісткою, отут старий, як і було домовлено, почав голосно стукати.
- Агов, стара руїна! - закричав онук. - Не набридло тобі ще стукати по бочці! Чого тобі треба?
- Я їсти прагну! - відповідав йому з підвалу дід.
- А, ось що! Так здохни ти з голоду, тільки дай спокій нашій бочці. Адже вона ще знадобиться мені! Розіб'єш ти її, на чому ж я буду годувати батька з матір'ю, коли вони зостаряться?
Почув Ништхурсинх такі слова й задумався: звичайно, погано ставиться він до свого батька, а прийде час, і син піде цьому дурному прикладу. Не чи краще добром заслужити собі добру старість?
Говорять, з тих пір почав він опікуватися про старого батька. Так маленький Чалаксинх навчив батьків розум-розумові-розуму-розуму.