Жив хоробрий Вай на самому краї землі, у тундрі, у моря. А море страшне було:
Велике, широке, хвилі по ньому ходили, під хвилями морські звірі жили.
Вийдуть мисливці на промисел, за рибою або за нерпою, а з моря визирне морж, або морський ведмідь, або кит – перевернуть човен, а мисливців на дно моря потягнуть.
Боялися мисливці моря, а піти нікуди було: і діди й прадіди їх у тундрі жили, шляхів у інші краї не знали.
Ось вийшов як те хоробрий Вай до моря й сіл на камінчик.
Ранок ясний було, тихе, у небі – сонце тепле. Вийшов із чуму й старий батько – кісточки на сонце погріти. Вай і говорить йому:
- Добре сьогодні на море. Прагну я на промисел сходити.
- Що ти, Вай, не ходи, – відповідає батько, – у нас човна гарному немає. Наша вузенька, маленька. На ній не можна у море далеко пускатися.
- Ні, батько, нічого. Я усе таки піду, – говорить Вай.
- Ну добре, іди, – батько відповідає, – коли ти такий хоробрий. Тільки дивися, далеко не відпливай від берега. Зараз тихо, а підніметься вітер – віднесе тебе у океан, аоттуда не випливеш.
- Нічого, у мене сили багато, – сказав хоробрий Вай. Побрав він свій лук і стріли, ножик побрав, сіл у човник і поїхав по морю.
Погода гарна, тиха. Далеко відплив Вай у море – беріг уже ледве ледве видний.
Расхрабрился він і став вітри просити:
- Вітер, вітер, подми посабонее!
А вітер і почув. Як подув, побігли по морю хвилі, захитало маленький човен, стало із хвилі на хвилю перекидати.
Схопився Вай за весла, гребе, намагається, а вітер його усе далі й далі від землі несе. Зник берег з очей, колом тільки море – чорне, страшне…
Три дні носило човен по морю. На четвертий день став вітер стихати. А Вай сидить у човні, міцно весла руками тримає, сам пісню співає.
Затихло море, стали навколо човна нерпи носи з води висувати.
Убив Вай одну нерпу, убив другу. За другий ще дві приплили.
Десять нерп убив Вай, склав їх у човен, гребе й радіє:
- Нічого, що довго з будинку пропадав. Зате промисел удалий.
А море немов почуло. Раптом зафиркав хто те біля самого човна.
Дивиться Вай, а у борту великий чорний морж здався. Та іклів у цього моржа не два, а чотири.
Зачепився морж іклами за човен, круглими очима на Вая дивиться. Неприємно стало Ваю.
- Відійди, не торкни мене, – говорить Вай моржу, – я людей сердита.
А морж немов і не чує, усією тушею на човен навалюється, перекинути її прагне.
Схопив хоробрий Вай моржа однієї рукою за ікла, а іншою рукою з усією сили по круглій голові стукнув. Шльопнув морж лабетами по воді й втопив.
Пливе Вай далі, гарному промислу радіє.
Та раптом знову чує – фиркає хто те біля борту човна. Оглянувся Вай, а це величезний морський ведмідь прямо до човна пливе. Підпливає ведмідь, кладе лапуна борт човна – перекинути човен прагне, Вая у воду стягнути й з'їсти.
Говорить хоробрий Вай ведмедеві:
- Відійди, голубчик, не дражни мене. Я людей сердита: стукнути тебе кулаком можу.
А ведмідь немов і не розуміє. Лізе у човен, реве, до Вая добратися скоріше прагне. Ніяких слів ведмідь не слухає.
Бачить Вай – робити нема чого.
Схопив він ведмедя однієї рукою за вухо, а іншої як стукне по волохатій голові.
«Треба скоріше додому квапитися, як би ще хто не пристав», – думає Вай. Із всехсил наліг він на весла.
Раптом навколо Вая темно, як уночі, зробилося, сонце немов за хмару зайшло.
Піднімає Вай голову й бачить – у сивій піні прямо перед ним величезний чорний кит, так не простий кит, а із гребінцем на голові, усім китам кит. Дивиться кит прямо у очі Ваю й реве людським голосом:
- Пропав ти тепер, Вай. Не відпущу я тебе живим. Ні батько, ні дід твій ніколи такими зухвалими не були, завжди моря боялися. Прийшов тепер твій кінець.
Злякався хоробрий Вай, тільки виду не показує. Дивиться на кит і говорить:
- Добре, тільки давай спочатку з тобою поборемося. Коли ти мене здолаєш – їж мене, і батька, і всіх наших оленів. А коли я тебе здолаю – перестанеш ти наше море хвилювати й мисливців губити. Згодний? До трьох раз боротися будемо.
Подумав кит і говорить:
- Згодний. А як же ми поборемося?
- А ось як, – говорить хоробрий Вай, – бачиш, беріг удалечині й чум наш на березі коштує. Хто перший до чуму добереться, той і переможе.
- Добре, – говорить кит, – спробуємо.
Та ось пустилися вони наперегони. У Вая човник маленький, вузька. Схопився Вайза весла, наполіг – полетів човник, як стріла.
А кит великий, важкий, йому плисти сутужніше. Але усе таки пливе, не відстає від човна.
Щосили гребе Вай, бачить – обганяє його кит. Приплив кит до берега першим.
Ліг на пісок, кричить:
- Програв Вай, я перший!
Змахнув Вай веслами, урізався човен носом у пісок. Зіскочив Вай на берег, устав на поріг чуму й відповідає:
- Не ти перший, а я. Угода була: хто до чуму добереться, а не до берега. А тебена беріг і не вийти.
- Ну, добре, – говорить кит, – цього разу нехай ти переміг. Тільки наша суперечка з тобою не кінчений. Ще два рази з тобою зустрінемося.
Пішов кит у море. А хоробрий Вай витягся нерп із човна й побіг до батька свій видобуток показувати.
Чи довго, чи недовго – настала весна. Відправився Вай уздовж по берегу, по крижинах, на промисел. Довго йшов, утомився, ліг на м'який сніг відпочити, так изаснул.
Прокидається Вай – зрозуміти не може, де він. Пливе він по морю на маленькій крижині. Злякався Вай.
- Виходить, це я на крижину ліг, а вона від берега відірвалася й мене у море несе.
Але не такий був Вай, щоб плакати зі страху. Сіл він на лід і став думати, як тепер бути.
Та раптом стемніло навколо, немов сонце за хмару зайшло. Дивиться Вай – устав переднім з води величезний чорний кит, із гребінцем на голові, не простий кит, а всемкитам кит.
Дивиться він на Вая й реве страшним голосом:
- Ось ти мені й другий раз попався. Прийшов твій кінець. Ніяк тобі тепер не урятуватися. Тебе знімання, твого батька знімання й усіх ваших оленів теж знімання.
- А пам'ятаєш, ми до трьох раз боротися вмовлялися? - говорить Вай.
- Пам'ятаю, – відповідає кит.
- Дивися, геть там, у море, великий корабель із людьми пливе. Розійдемося ми з тобою по морю у різні сторони. Куди попливе корабель – той і виграв. Згодний?
- Добре, згодний, – говорить кит.
Поплив він у одну сторону, а Вая вітер поніс у іншу.
Дивляться люди на кораблі у підзорні труби – пливе крижина, а на крижині людей.
Один зовсім, і зброї з ним немає.
- Дивитеся, людина пливе, – кричать матроси. А інші відповідають:
- Ас цієї сторони киту видне!
- Людину рятувати скоріше треба! - кричать на кораблі.
Повернув корабель до крижини, поплив і зняв із крижини Вая, до берега направився.
Наздогнав кит корабель і говорить людським голосом:
- Добре, хоробрий Вай. Ще раз ми з тобою зустрінемося – не підеш від мене.
Пірнув кит і пішов під воду. А Вай додому до батька повернувся.
Та втретє відправився хоробрий Вай на промисел.
Сіл він у човник, тільки встигнув більші камені у мису обігнути, як знову стемніло небо, немов хмара сонце закрила, і встав перед Ваем з води чорний кит, усім китам кит, упасти більша, ока зле, на голові чорний гребінець.
Заревів кит щосили:
- Ось ми з тобою й востаннє зустрілися!
- Ну, що ж, будемо востаннє боротися, – говорить Вай. - Давай по морю ганятися. Хто перший утомиться, той і програв. Згодний?
- Так адже ти програєш, – говорить кит, – ти довго гребти не можеш. У тебе руки слабкі, я сабоніше.
- А ось подивимося, – відповідає Вай, – ти тільки говори: згодний?
- Згодний, – говорить кит. Повернувся й поплив у море. А Вай вискочив із човна, підхопився киту на спину й сів. Обернувся кит і говорить:
- Ти куди вліз? Злазь.
- Так адже не було угоді, що я у човні буду по морю ганятися, – відповідає Вай, – ось ти пливи, а я на тобі кататися буду.
Розсердився кит, став вертітися, хвостом воду бити, а Вай міцно тримається, ніяк киту його зі спини не скинути. Тягав, тягав його кит по морю, нарешті утомився, замучився.
- Злазь, – говорить, – з моєї спини, набрид ти мені.
- Утомився? - запитує Вай.
- Утомився, – говорить кит.
- Виходить, програв?
- Ну, програв, – говорить кит.
- Так помни, – говорить Вай, – ти обіцяв, що більше наше море хвилювати не будеш, мисливців губити не станеш.
Махнув кит хвостом і пішов глибоко глибоко на дно моря.
З тих пір мисливці з тундри спокійно у море виходити сталі. Багато звіра били, м'яса й шкір добували.
Та ніхто з тих пір моря боятися не став.