НАТАЛКА ПОЛТАВКА – ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

6-9 класи

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

НАТАЛКА ПОЛТАВКА

Українська опера на дві дії

(Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Наталка – українська дівчина.

Горпина Терпилиха – її мати.

Петро – коханий Наталки.

Микола – далекий родич Терпилихи.

Тетерваковський – возний 1, жених Наталчин.

Макогоненко – сільський виборний.

Дія перша

Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени вулиця, що веде до річки;тут між хатами і хата Терпилихи.

ЯВА І

Н а т а л к а (виходить

з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню
“Віють вітри, віють буйні…”).

(…) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче),забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і те­пер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вер­нися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…

ЯВА II

Наталка і возний

В о з н и й. (ідучи

повз Наталку, підходить до неї). Благоденствен­ного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.

Н а т а л к а (кланяється). Здорові були, добродію, Пане возний!

В о з н и й. “Добродію”! “Добродію”! Я хотів би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим ім’ярек.

Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ва­ше письменство і розум.

В о з н и й. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительное названіє, сообразное моєму чувствію. Послушай:

От юних літ не знал я любові,

Не ощущал возженія в крові,

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райський крин, душистий, прекрасний (…)

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.

Н а т а л к а. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашей в толк собі не возьму.

В о з н и й. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! і добре все розу­мієш. – Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і жени­тись на тобі хочу.

Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

В о з н и й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Лиш одно слово: “Люблю вас, пане возний!” – і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.

Н а т а л к а. У нас єсть пословиця: “Знайся кінь з конем, а віл з волом”; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лиш в неділю або в празник до Полтаві, то побачите таких гарних, що й роз­казати не можна.

В о з н и й. Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть – теє-то як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душамоя ежечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Н а т а л к а. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко залюбитись можна.

В о з н и й. Не віриш? – Так знай же, що я тебе давно уже – теє-то як його – полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (…)

Наталка співає пісню “Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву…” про те, щоб багатий чоловік не “вводив в славу” простої дівчини.

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується.

ЯВА ІІІ

Наталка і возний. Потім виборний з’являється на вулиці, йде і співає.

Наталка взяла свої відра й пішла додому.

Виборний підійшов до возного.

В о з н и й. Чи се – теє-то як його – нова пісня, пане виборний?

В и б о р н и й (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, – вибачайте, будьте ласкаві, я не до­бачив вас.

В о з н и й. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете – теє-то як його?..

В и б о р н и й. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, – випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.

В о з н и й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

В и б о р н и й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но са­мому комісарові уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею достава­лося, то тепер або випросити треба, або купити.

В о з н и й. Ох! правда, правда; дуже і в повітовом суді і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє, а взяточок, сиріч – винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно ста­новиться жить на світі.

В и б о р н и й. Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?

В о з н и й. Я наміревал – теє-то як його – посітити нашу вдовству­ющую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею.

В и б о р н и й. (лукаво). Наталку? А де ж (оглядається) вона?

В о з н и й. Може, пішла додому.

В и б о р н и й. Золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.

В о з н и й. Нічого сказати – теє-то як його – хороша, хороша, і уже в такім возрасті…

В и б о р н и й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто і не квапиться. (…)

Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.

В и б о р н и й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не навис­ла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає):

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)

І просилася, і молилася:

“Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!” (2)

“Ой я й сам не піду, і тебе не пущу;

Хочеш мене, старенького, та покинути. (2)

Он не кидай мене, моя голубочко,

Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок”. (2)

“Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2)

Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга,

А я, молоденька, гуляти раденька”. (2)

В о з н и й. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаемся. На­талка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.

В и б о р н и й. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить!

В о з н и й. (набік). Признаюсь йому в моей любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде – теє-то як його – правди дівати, я люблю На­талку всею душею, всеюмислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ – теє-то як його – за мною і слідить. Як ти дума­єш? Як совітуєш в таковом моем припадці?

В и б о р н и й. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушни­ками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам од – казати.

В о з н и й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків – теє-то як його – так де! Ні приступу!

В и б о р н и й. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?

В о з н и й. Она ізлагаєть нерезоннії – тее-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нари – цаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; і рішительний приговор учинила – що я їй, а она мні не рівня – теє-то як його.

В и б о р н и й. А ви ж їй що?

В о з н и й. Я їй пояснил, що любов усе равняєть.

В и б о р н и й. А вона ж вам що?

В о з н и й. Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая се­лянка.

В и б о р н и й. А ви ж їй що?

В о з н и й. Что она – теє-то як його – одна моя госпожа.

В и б о р н и й. А вона ж вам що?

В о з н и й. Что она не вірить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.

В и б о р н и й. А ви ж їй що?

В о з н и й. Що я її давно люблю.

В и б о р н и й. А вона ж вам що?

В о з н и й. Щоб я одв’язався од неї.

В и б о р н и й. А ви ж їй що?

В о з н и й. (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.

В и б о р н и й. Ой ви письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…

В о з н и й. Не те? А що ж би такеє?

В и б о р н и й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покойний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Натал­ка любилась з Петром, як. брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами – пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розто­чив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робіт­ника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

В о з н и й. Яким же побитом – теє-то як його – Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?

В и б о р н и й. У Терпила в городі на Мазурівці був двір – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

В о з н и й. А вишереченний Петро де – теє-то як його – обрітається?

В и б о р н и й. Бог, же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

В о з н и й. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, кото­рого – теє-то як його – можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

В и б о р н и й. Або, як той грек мовляв: “Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник”. А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (…)

Возний просить виборного допомогти йому в “сердечному ділі”. Той по­годжується.

ЯВА IV

Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє.(…)

Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й про­сить не губити її.

ЯВА V

Наталка (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одче­питися; більше, здається, нема на приміті. А там… ох!.. Серце моє чо­гось щемить… (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (…)

ЯВА VI

Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він має на прикметі багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому і разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возно­го заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зроби­ти заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського.

ЯВА VII

Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню “Прийди, милий, подивися…”

Дія друга

Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою.

ЯВА І

М и к о л а (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сиро­та – без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить – і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. – Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (…)

Микола співає пісню “Гомін, гомін по діброві…”.

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку ку­рити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дур­нем не трудно прикинутись.

Петро виходить, він не бачить Миколи, співає. (…)

М и к о л а (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.

П е т р о (тихо). Яке се село? Воно мені не в приміту.

М и к о л а (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній.

П е т р о. Ні, пане-брате.

М и к о л а. Відкіль же ти?

П е т р о. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати – відкіль хочеш…

М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?

П е т р о. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю.

М и к о л а. Та що ж ти за чоловік?

П е т р о. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а те­пер іду в Полтаву.

М и к о л а. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?

П е т р о. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?

М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як і я – безприютний.

П е т р о. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

М и к о л а. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.

П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. – Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем…

ЯВА III

Возний і виборний виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов’язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник.

Микола й Петро одходять набік.

Возний із задоволеним лицем походжає.

В и б о р н и й (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.

Т е р п и л и х а. Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

В и б о р н и й. Та надворі швидше провітриться.

Т е р п и л и х а. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.

В и б о р н и й. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?

В о з н и й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних? Виборний. Адже ти був на базарі, – що там чути?

М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Тав городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та кри­ласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходи­ти було пішки, що аж дивитись мило.

(…) Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що загинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави І

В о з н и й. По крайній мірі – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і – теє-то як його – о жалобах і позвах?

В и б о р н и й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – він заручився.

М и к о л а. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же Бог привів?

В о з н и й. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних око­лиць дівицею.

В и б о р н и й. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок?

М и к о л а. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток.

В о з н и й. Хіба-разві – теє-то як його – із Коломака через наше село дорога в город?

П е т р о. Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись.

Виборний і возний виходять.

ЯВА IV

Петро і Микола

П е т р о. Се старший в вашім селі?

М и к о л а. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний – так і бун­дючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

П е т р о. А то, другий?

М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, за­раз докаже.

П е т р о. Так він штука! Кого ж вони висватали?

М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.

П е т р о (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка – багата, хороша і розумна?

М и к о л а. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

П е т р о. Де ж вони перше жили?

М и к о л а. В Полтаві.

П е т р о (жахається). В Полтаві!..

М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

П е т р о. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно уже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?

М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов со­бі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полта­ву зараз по смерті Наталчиного батька.

П е т р о (скрикнув). Так він умер!

М и к о л а. Що з тобою робиться?

П е т р о. Нічого, нічого… Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?

М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – На­талка.

Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.

М и к о л а. (б’є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти і тепер не питаюся, тілько послухай. (…)

Микола співає пісню “Вітер віє горою…”.

А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).

П е т р о. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка при – півала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…

М и к о л а. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засва­тали.

П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.

М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розві­даю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. На­що їй вспоминати об тім, якого так легко забула!

М и к о л а. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).

ЯВА V

П е т р о (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, нажив­ши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показа­тись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і доч­ку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. – Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.

Петро виконує пісню “У сосіда хата біла…” про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає.

ЯВА VI

Петро і виборний

В и б о р н и й (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (…)

Виборний спілкується з Петром.

ЯВА VII

В о з н и й (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, – теє-то як його – розглагольствуєш з пришельцем?

В и б о р н и й. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та ба­чив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.

В о з н и й. Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець…

П е т р о. На комедії одні виходять, – поговорять, поговорять та й пі­дуть; другі вийдуть, – те ж роблять; деколи під музику співають сміють­ся, плачуть, лаються, б’ються, стріляються, колються і умирають. (…)

Петро докладніше розповідає про театр.

ЯВА VIII

П е т р о (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всьо­го на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і зароб­леную копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічної І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (…)

Петро співає пісню “Та йшов козак з Дону…” про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю.

ЯВА IX

Петро і Микола

П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?

М и к о л а. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти.

П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро ховається.

Микола і Наталка

Н а т а л к а (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Мико­ло? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються. .

М и к о л а. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Н а т а л к а (сумно). Посватана… Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. – Я і так скілько одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

М и к о л а. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Н а т а л к а (докірливо). Миколо, МиколоІ Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

М и к о л а. Петра?..

Н а т а л к а (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким.

М и к о л а (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Н а т а л к а. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.

М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Н а т а л к а. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Іде).

М и к о л а. (не пускає й). Пожди, одно слово вислухай та й одв’яжись од мене.

Н а т а л к а. Говори ж – що такеє?

М и к о л а. Хочеш бачити Петра?

Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?

М и к о л а. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посва­тана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана… Та ти обманюєш!..

М и к о л а. Не обманюю, – приглядайся! Петре, явись!

Н а т а л к а (побачила Петра, скрикнула). Петро!

Петро. Наталка! (Обнімаються).

М и к о л а. (співає).

Поблукавши, мій Петрусь Ой лихо, не Петрусь,

До мене оп’ять вернувсь. Лице біле, чорний ус.

(…)

Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.

Н а т а л к а. (…) Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.

М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворсклу, щоб ти не важилась його про­славляти собою: воно і без тебе славне. (…)

Микола співає пісню “Ворскло річка невеличка…” про битву із шведами за Полтаву.

М и к о л а. Отже, ідуть…

М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.

ЯВА XI

Виходять возний, виборний і Терпилиха.

В и б о р н и й. Що ви тут так довго роздабарюєте?

В о з н и й. О чем ви – теє-то як його – бесідуєте?

Т е р п и л и х а (побачивши Петра). Ой, мені лихо!

Н а т а л к а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

П е т р о. Ні, се не мара, а се я – Петро, і тілом, і душею.

В о з н и й (до виборного). Що се за Петро?

В и б о р н и й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.

В о з н и й (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видаться, здається, меж нами лишній.

Н а т а л к а. Почому ж він лишній?

Т е р п и л и х а. І відомо – лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали.

Н а т а л к а. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.

В о з н и й. А по какой би то такой резонной причині?

Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

В о з н и й. Однако ж, вашеці проте, ви рушники подавали, сиріч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.

Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушни­ки нічого не значать.

В о з н и й (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя – теє – то як його – нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужден­ного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

В и б о р н и й. О, так! Так! Зараз до волосного правленій та і в ко­лоду.

Т е р п и л и х а. Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.

Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

М и к о л а. Що то тепер скажуть?

В и б о р н и й. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!

Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.

В о з н и й і в и б о р н и й (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз… І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять.

Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!

П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одгово – рював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і по­селяв несогласіє в сім’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається і утирає сльози. Всі виявляють співчуття до Петра, навіть возний).

Т е р п и л и х а. (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Наталка плаче, возний замислюється.

В и б о р н и й. Що не говори, а мені жаль його.

М и к о л а. На чім то все се окошиться?

В о з н и й (до Петра). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?

П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оста­вив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Ша­нуй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші… І моїй жизні конець недалеко… (Схиляється на плече Петрові).

Т е р п и л и х а. (підбігає й обіймає Петра). Петре!

Н а т а л к а. (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряємо!

М и к о л а (до виборного). А тобі як він здається?

В и б о р н и й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

В о з н и й (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливает Я – воз­ний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаеть мене на нижеслідующеє… (До Терпилихи). Ветхая деньми! благословиш лі на благое діло?

Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

В о з н и й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і по­томственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До гляда­чів). Поєліку же я – возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: “Где два б’ються – третій не мішайсь!” і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

П е т р о і Н а т а л к а (обнімають матір). Мати наша рідная, бла­гослови нас!

Т е р п и л и х а. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію…

М и к о л а. От такові-то ваші полтавції Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

В и б о р н и й. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтав­ців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Н а т а л к а. Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (Цілує Петра й співає).

Ой я дівчина Полтавка,

А зовуть мене Наталка:

Дівка проста, не красива,

З добрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в’ються І за мене часто б’ються,

Но я люблю Петра дуже,

А до других мні байдуже. (…)

Завіса

1 Возний – чиновник у повітових судах в Україні наприкінці XVIII – на по­чатку XIX ст.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

НАТАЛКА ПОЛТАВКА – ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ