Народна творчість Роман про Ренара

Народна Творчість (зарубіжна)
Роман про Ренара
[уривки]
Переспів Віктора Коптілова
ВСТУП
ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ РЕНАР, І3ЕНГРІН ТА ІНШІ ЗВІРІ
Послухайте правдиву вість:
Лихі пригоди почались,
Бо Лис у дуже давній час
Як хижий звір прийшов до нас.
А сталась та подія так:
Господь Адамові дав знак
Коли і Єву, і його
Він з раю вигнав зі свого:
“Візьми собі отой ціпок,
Який поклав я на пісок,
І як нудьга почне скубти,
То вдар ціпком по хвилях ти”.
Пішов відпочивати Бог…
Адам замислився: для двох
Порожній цей просторий світ,
А жити в нім ще стільки літ!
Тоді подумав пан Адам:
“Науку морю я подам.
Хай марно хвилі на пісок
Не котить: весь уже він змок!”
Схопив мерщій Адам ціпка
Й ну вибивати гоцака
По хвилях. Раптом вирина
Із хвиль вівця одним-одна.
Вівця створіння не німе,
Тому вона гукнула: “ме!”
І до Адама підійшла
І біля ніг його лягла.
А Єва, бачивши все те,
Подумала:
“Нехай росте
Овечка наша не одна: [369]
Овечці треба барана!”
Вона взяла до рук ціпка,
По хвилі вдарила… Яка
Потвора із глибин морських
Примчала, виючи, до них?
Це вовк, це лютий Ізенгрін.
Роззявив хижу пащу він
І вмить напався на вівцю
І здобич в ліс поніс оцю.
Тоді Адам ціпка схопив,
Із хвилі шумовиння збив,-
I вже на берег пес примчав,
Загавкав і заскавучав
І миттю вовка наздогнав,
А той вівцю йому віддав –
І вже у пущі сам-один
Біжить голодний Ізенгрін.
Отак наввипередки вдвох
Ціпком, що дав Адаму Бог,
По черзі із морських глибин
До себе кликали тварин
Адам і Єва. Дивна гра!
Нам розгадать її пора.
Читачу! Ти мені повір,
Що жоден Євин дикий звір
Не йшов до них, а враз тікав
І в пущі без слідів зникав.
Але тварини ті, яких
Адам добув з глибин морських,
Слухняно бігли всі за ним,
Як за господарем своїм…
Ренара не було між них.
Його по витівках лихих
Пізнати можемо завжди,
Від нього кожен жди біди.
Такий був цей хитрющий Лис,
Якого весь боявся ліс!
Про нього повість буде ця,
Вона не матиме кінця,
Бо лис живий, бо він не вмер,
Ще й нас дуритиме тепер.
Панове, чули ви не раз,
Що від Парісових образ
Війну почав цар Менелай,
І тут вже лай його – не лай,
А вибухла страшна війна
І Трою знищила вона.
Ви чули, певно, як Трістаи
Загинув від сердечних ран,
І як відважний Парсіфаль,
Що мріяв про святий Грааль,
В безповоротну рушив даль…
Тепер, я знаю, час наспів
Почати зовсім інший спів:
Як хижий Вовк і хитрий Лис
На весь наш величезний ліс
Війну затіяли. Вони
Втягли в страшні жахи війни
Увесь звіриний мирний люд.
Я декого назву вам тут:
Ренарів кум, старий Борсук,
І чорний, мов чернець, пан Крук,
І гострий на язик їжак,
Що був Ренарові свояк,
Ведмідь і Заєць-Довголап,
Тиберій-Кіт і мудрий Цап,
Співучий Півень Шантеклер,-
Про всіх почуєте тепер.
ЯК РЕНАР ЗАБРАВ КОВБАСУ В ІЗЕНГРІНА
Вже наближається зима,
В Ренара ж їстоньки катма,
Запасів ні на гріш нема.
Ренар по лісу ледве йде.
Поволеньки собі бреде
І раптом бачить вовчий дім.
Сидить господар в домі тім,
По-дружньому хвостом виля: [370]
Побачив Лиса він здаля.
“Ренаре, гостю дорогий,
Заходь, винця у нас попий
І закуси, чим Бог послав”.
“Ой, Вовчику, якби ти знав:
Шматка черствого я не мав
У роті три довжезні дні.
Тож дай чогось вкусить мені”,-
– Лис відповів – і в дім іде,
Бо там його вечеря жде.
Сказав дружині Ізенгрін:
“Дивись, який голодний він.
Мабуть, давно мій кум не їв.
Зготуй печеню зі щурів,
Мені ж яєчню з трьох яєць”.
Ренар підскочив: “Хай їм грець!
Побачив щойно я у вас
Чимало вуджених ковбас,
А я ж так хочу ковбаси!”
“її, мій друже, не проси!”
“Люблю я, куме, ковбасу”.
“її тобі не принесу.
Як вдарять і мороз, і сніг,
Чим нагодую я своїх
Маленьких любих вовченят?
А голод вовкові не брат”.
Ренар за стіл у Вовка сів,
Вина попив, щурів поїв,
А потім рушив знов у путь,
Та все ніяк не міг забуть
Побаченої ковбаси,
Її небесної краси.
Гадав він довго, міркував
І в думці так собі поклав:
Як темна ніч на ліс впаде,
До хати Вовка він піде,
Стрибне на невисокий дах
І з ковбасою у думках
Знайде малу шпаринку він,
А там – здоров будь,
Ізенгрін!
Так і вчинив хитрющий Лис.
На завтра ж весь великий ліс
Почув, як плаче Ізенгрін,
Бо втратив найдорожче він.
Тому він злодія клене
Й кричить, що кара не мине
Того, хто підступом лихим
Жорстоко так повівся з ним.
А тут Ренар іде якраз,
Наївшись кумових ковбас,
Він погуляти захотів.
До хати Вовка Лис добрів.
На Ізенгрінове виття
Ренар сказав: “Таке життя!
Але, між нами, я збагнув:
Ковбас ніхто не потягнув.
Ти брешеш, плачучи, щоб хтось
Не думав, ніби завелось
У тебе до зими м’ясце.
Так не бреши ж мені про це”.
Вовк від образи заревів
І Лиса мало не побив.
Ренара так він налякав,
Що той інакшу путь обрав
І кума лиш тоді зустрів,
Як вовчий гнів перекипів.
ЯК ШАНТЕКЛЕР СПІВАВ ПЕРЕД РЕНАРОМ
Одного дня хитрющий Лис
До курника впритул підліз.
“Де ж та щілина в паркані,
Аби дістатися мені
Всередину? Наїмся я,
Наїсться вся моя сім’я,
Коли додому притягну
Я курку, може, й не одну”,-
Так міркував собі Ренар, [371]
І раптом – що це? Наче жар
Ренару очі засліпив.
Те пір’я – пломінь, диво з див,
Те пір’я носить Шантеклер.
Він перед Лисом став тепер
І проспівав: “Кукуріку!”
Ренар же річ почав таку:
“О Шантеклере! Не тікай!
Між нами буде мир нехай!
Тебе не скривджу я, Ренар,
Бо наша дружба – Божий дар.
Я знав ще татуся твого.
Він так співав, що ого-го!
Потужний Шантекленів спів
Не раз на весь наш край гримів.
Той спів дзвенів, мов срібний дзвін,
Як міцно мружив очі він,
Бо знає кожен птах і звір:
Співцеві не потрібен зір”.
На те відмовив Шантеклер:
“Співати можу я тепер,
Та тільки не склепивши віч,
Щоб не здолала вічна ніч
Мене в Ренарових зубах:
До них я відчуваю страх”.
“Невже не віриш ти мені?!”
– Гукнув Ренар. – Твої пісні,
Коли заплющиш очі ти,
Сягнуть такої висоти,
Якої тільки тато твій
При всій умілості своїй
Міг досягти в найкращі дні,
Коли він їх співав мені”.
“Гаразд. Але, Ренаре, ти
Негайно мусиш відійти
Від мене кроків хоч на п’ять.
Тоді я спробую співать”.
Ренару нічого робить,
Тож довелося відступить.
Необережний Шантеклер
Хвоста розкішного задер,
Міцними крилами змахнув –
І весь курник той спів почув.
Співає гордий Шантеклер,
Забувши, де він є тепер,
Забувши, що тут поряд Лис,
Якого весь боїться ліс.
Тим часом шепотить Ренар –
І очі сяють, наче жар:
“Співай, мій півнику, співай,
Потрапиш скоро просто в рай!”
Заплющив очі Шантеклер
І співом до небесних сфер
Піднісся. І тоді Ренар,
Неначе блискавка з-за хмар,
Стрибнув на Півня. Гарний спів
Урвався. Зуби вгородив
Ренар у здобич і мерщій
Побіг із нею в замок свій.
А кури в курнику були,
Вони нестерпний крик зняли
Про те, що їхній захисник
В Ренара пащі раптом зник.
Почули галас Жак і Жан
І на чолі юрби селян
З дубцями вдерлися у ліс,
Де щойно зник підступний Лис.
Тоді звернувся Шантеклер
До Лиса: “Пане мій, тепер
Покпити можеш ти із них,
Із переслідників твоїх.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Народна творчість Роман про Ренара