На яшмових сходах разом з Лі Бо
І роки проходять, Але в пору дощів Схожу, як бувало, На стіну пустого палацу. І знову стоїть вона на стіні пустого палацу і вдивляється в небо, яке вже дихає осінню. Холодна темрява проникає у широкі рукава її вбрання, охоплює тіло й підбирається до серця. Шовковисто-білий місяць байдуже ллє своє світло, і білі роси тьмяно сяють у ньому. Із приходом ночі гірка туга чекає на неї у кутках спорожнілих покоїв і не відпускає до перших променів сірих безрадісних світанків. Вітер доносить здалеку печальні звуки флейти – їй від них не сховатись. Біль
Мотив “Печалі на яшмовому ганку” – один із провідних у ки-тайскій ліриці. Тема покинутої імператорської наложниці та й взагалі покинутої коханої завжди приваблювала поетів: ще у пятому сторіччі поет Се Тяо пронизливо й глибоко описує тугу за коханим залишеної жінки: ніч для неї бескінечна, так само, як і роздуми про милого.
Однак не варто думати, що такий сюжет стосується тільки жінок: дуже часто (адже мало хто з китайських поетів не залишив подібних віршів) він був приводом виразити свою печаль, відчуття осені – тобто схилу літ, усвідомлення того,
Один із видатних китайских критиків, знатоків лірики, сказав, що, два десятка слів, які написав Лі Бо, варті двох тисяч. І. дійсно: яскравим підтвердженням цього висловлення, рівно як і майстерності митця, є та багатоплановість, яка відкривається читачеві між рядками й дозволяє нашій уяві торкнутись того, що причаїлось за ними. Туга та печаль не просто відчуваються нами, але й переживаються кожною частинкою єства, немов ми самі є ліричними героями віршу. Холод яшми й вітру, сяйво місяця, вологість вбрання, важкого від вечірніх рос, голка нудьги у серці – все це повстає з віршового шовку та стає настільки реальним, що гріх не погодитись із видатним китайським письменником Чжу Сі: “Лі Бо – сама досконалість у віршах”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)