Мужня муза Василя Стуса

Василь Семенович Стус… Це ім’я довго замовчувалося: непотрібне воно було влади. Трагедія В. Стуса – одна з тисяч кривавих злочинів сталинизма в його брежнєвських формах. Вся творчість письменника присвячена Україні. Любов до неї в поета була всеохоплюючої й так могутньої, що майже не залишила місця для інших тем. Життя й творчість В. Стуса – це дорога через тернии до зірок, і якщо ми сьогодні подумки пройдемо її тропами, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії й разом з тим до високої вірності музі, ідеалу:

Що клясти

тебе, моє нещастя?

Не кляну. Не кляв. Не прокляну.

Нехай все життя – одне тернисте поле,

Але перейти – не премину

Поезія В. С. Стуса – це сама правда в її історичних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, Василь Семенович міг би стати не тільки більшим поетом, але й літературознавцем або вченим. Але уряду не потрібні були генії. Василя Стуса виключили з аспірантури, тому що в жовтні 1966 року разом зі своїми друзями він у кінотеатрі ” Україна ” після перегляду кінофільму по повісті Г. Коцюбинського ” Тіні забутих предків ”

звернувся до громадськості із закликом виступити проти арештів творчої інтелігенції України. І з того часу почалися випробування: В. С. Стуса переслідували з єдиною метою – зламати. В 1972 році разом з іншими інакомислячими його засудили, і почався шлях поета на Голгофу через мордовські й пермські жахливі концтабори

Що в житті України найбільше хвилювало Стуса? А от що. Невідповідність між історичний^-історичним-реально-історичним і суспільно-політичним. Саме це викликало в поета гнівний протест, порушення й обурення, що він висловлює у своїй поезії. Ці думки автор втілює у віршах, які ввійшли в збірники “Зимові дерева” і “Сутінкові сутінки опали”. Але його не друкують, рукопису лежать у видавництві “Радянський письменник”. Розпач проникає в саме серце поета, викликає гнів:

Так живу я: мавпа, а навкруги мавпи

Чолом упертим з тавром суму

Усе б’юся кам’яні стіни,

Як їхній раб, як раб, як низький раб.

У такий годинник з’являються думки зберегти якось те, що створено, щоб духовні зусилля не були даремними. Поет, як і великий Шевченко, видний у тім, щоб його вірші в майбутньому знайшли відгук у людських серцях. Усвідомлення самітність і відірваності від рідного краю іноді приходять до музи поета. У табірному зошиті В. Стуса читаємо: “Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких повинен був створювати зі свого изболевшего серця”. Коли, перебуваючи в карцерній камері, Василь Семенович відчуває наближення смерті, він з болем пише: “Прощай, Україна, моя Україна, Чужа Україна, навіки прощай”.

Сьогодні немає серед нас цього великого поета, але він живий своїми добутками, своєю безприкладною стійкістю. Урядові чоловіки, зрештою, повернули йому достоїнство й ім’я: постановою Міністрів у вересні 1991 року поетові присуджена Державна премія за збірник поэзий “Дорога болю”.

Настали, як бачимо, інші часи. Часи, які своїм життям готовив Василь Стус. Нині український народ має можливість ознайомитися із творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, суму, гніву, які переповняли його серце. Вірші Василя Стуса загартовують нашу волю, піднімають дух, будять совість і честь


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Мужня муза Василя Стуса