Мої роздуми під час читання повісті “Кайдашева сім’я”

Спочатку хочу навести одну цитату з С. Єфремова: “Напрям його літературної діяльності й зміст його численних творів залежать цілком од тієї надзвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити. Як знаємо, то був час скасування кріпацького ладу, час першого серйозного звороту інтелігенції до народу, час великих надій на “увенчаніе зданія” конституційними формами державного життя. Почавши свідомо жити під час перелому громадського життя в Росії, Левицький, поруч з Тобілевичем та Мирним, став найкращим заступником і виразником цього перелому в нашому письменстві”. Прочитавши кілька творів українського класика, я цілком погоджуюся з думкою критика, оскільки Нечуй-Левйцький справді втілив в українській літературі образ нової людини з новим мисленням, людини, що прагне життя. І нехай в наш час образи творів письменника видаються трохи застарілими, де в чому наївними, ми можемо віднайти в них ту красу, якої, можливо, так не вистачає нашому сьогоденню.
Родина Кайдашів являє собою своєрідне художнє узагальнення стану селянської родини у певний період її розвитку, стану суспільства взагалі. Ті видозміни, що сталися з членами родини, можна було б назвати моральною катастрофою. І тому досить смішна й гумористична повість викликає у читача зовсім не веселий сміх, а сміх крізь сльози. Тому що на його очах відбувається знищення найважливішого

складника родини і суспільства загалом – сімейного затишку, порозуміння між близькими людьми. Усе це, ніби повінь, змиває сила руйнування і саморуйнування.
Вже на перших сторінках повісті письменник досить яскраво характеризує своїх героїв. Так, Карпо і Лаврін, будучи дуже різними за своєю натурою, по-різному дивляться на світ, по-своєму уявляють дівчат, висловлюючи в розмові між собою відмінне ставлення до них: “Доладна, як писанка” – “ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як-говорить, то носом свистить”; “повновида, як повний місяць” – “гарна… мордою хоч пацюки бий”; “тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист” – “лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять”. Життя складається так, що хлопці і вибирають собі дівчат кожний до вподоби.
Незабаром після одруження Карпа в хаті починаються сварки між свекрухою та невісткою, а також між Карпом і батьком. Сварки ці дуже дріб’язкові і зовсім не варті емоцій, які вони викликають у героїв, та родичі настільки поринають у з’ясування стосунків, що втрачають здоровий глузд і перетворюються на ворогів.
Іван Франко вважав, що “І. Нечуй-Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалїзму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена”. Справді, традиційно провідна Роль батька в українській родині зведена до нуля. Старий Омелько виступає в повісті як людина, що роздирається двома протирічними пристрастями: надзвичайна богомільність та забобонність і схильність до випивки. Тому, цілковито захоплений своїм власним борінням, батько істотно не впливає на формування і розвиток стосунків між членами родини, і фіналом падіння його авторитету стає сцена побиття батька Карпом.
І мені здається, що зубожіння родини Кайдашів спричиняється зовсім не впливом соціальних обставин, а, скоріше, недосконалістю людської природи, одвічними людськими недоліками, такими як нетерпимість, жадібність, заздрість, зарозумілість, лінощі, егоїзм.
І не слід було б зводити конфлікт повісті тільки до певних соціальних обставин, оскільки він носить універсальний характер, хоч і розкритий на суто українському грунті.
Крім того, “Кайдашева сім’я” містить у собі мотив своєрідної національної самокритики, що переходить у мотив сорому та вболівання за український світ. Так, дуже яскравими і показовими у творі є ті епізоди, в яких розповідається про так звану “каторжну гору”.
Кайдашева хата стоїть якраз край села, під горою, і старий Омелько постійно мусить робити нові осі для возів. Це становить непоганий заробіток, оскільки старий Кайдаш – стельмах. І коли починається возовиця, він має багато роботи, бо “каторжна гора” стає причиною поламки не одного воза, у тому числі й Омелькового. Селяни постійно обговорюють цю тему, однак ніхто з них не береться просто скопати гору, тому що кожен чекає це від когось іншого, тільки не від себе.
Сцена розмови про гору у шинку – класичне змалювання українського характеру. Конкретну життєву проблему селяни на чолі з Кайдашем залюбки обговорюють, переводячи її у філософську площину, мрійливо вирішують розкопати гору, однак далі балачок справа не йде. Спрацьовує якась внутрішня інерція, небажання конкретних дій. Мрійливість та ідеалізм перемагають навіть життєву вигоду, яку б дала відсутність гори.
Герої повісті “Кайдашева сім’я” яскраві і характеристичні, кожен з них індивідуально неповторний, і це надає твору неперевершеного колориту.
Повість Івана Нечуя-Левицького багато про що змушує задуматися читача. І перш за все над тим, чим же вимірюється сенс людського життя? Чи великими вчинками, чи дріб’язковими сварками, мізерними ситуаціями, дрібними інтересами? Чи варто розмінювати величність своєї душі на те, щоб з’ясувати, кому буде давати плоди спільна груша, чи кому відрізали зайвий сантиметр поля? Чи варто високість кохання проміняти на горщики та борщі, а любов до батьків замінити бажанням отримати від них спадок? Чи робиться людина щасливішою через те, що зіпсувала і зробила нестерпним життя своїх близьких? Саме про ці проблеми з болем говорить український письменник. Він розкриває глибинні психологічні особливості людської душі, і тому значення його творчості не втрачається з роками, десятиліттями. Я думаю, що головне для нас – не перетворитися на Кайдашів, залишитися людьми люблячими, здатними на прощення і глибину почувань.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Мої роздуми під час читання повісті “Кайдашева сім’я”