Моя тропа до А. С. Пушкіна

Недавно я була в Москві. Недалеко від кінотеатру “Росія” коштує пам’ятник. На постаменті – “кам’яний” людина. Злегка нахилена голова, кучеряві волосся, по-арабски прямій ніс. А внизу висічено лише кілька букв: “А. С. Пушкін “. Навколо пульсує життя. Ох, уже ці москвичі! Вони звикли не зауважувати пам’ятник. Всі якось ніколи любуватися величчю мистецтва. Але крім безлічі пам’ятників у Росії, є ще щось у нашого народу, що не дає йому спокою. Воно приховано в людському серці. Це величезна подяка великому поетові. Під Петербургом коштує маленький містечко. Зараз його назва – місто Пушкін. Раніше його називали Царським Селом. Тут, у великому парку Єкатерининського палацу, коштує той найвідоміший Ліцей, у якому вчився Олександр Сергійович. Коли заходиш у кімнату Пушкіна, дух захоплює, здається, що Пушкін у черговий раз читає свої вірші друзям. На Тамбовщине є маленьке Село. У нього дуже коротка назва, але для російської людини воно значить набагато більше, Болдіно… Це й осінь у багряному уборі, це й безліч прекрасних віршів, це частка життя Пушкіна, дорога нашому серцю. Я там була. У це містечко найкраще їхати восени. Така краса! Мимоволі забуваєш, що вже 21 століття. Тебе відкидає на 200 років тому, у ту епоху, що ми називаємо пушкінською. Невеликий особнячок, у якому жив поет, потопає в листі. Від нього тягнеться стежка. Якщо пройти

по ній, то можна вийти прямо до ставка. Вітер не колише його гладь. Тому ясно видно сові відбиття. Але особи не довідаєшся. Тому що, відвідавши мир Пушкіна, на себе дивишся з іншої сторони. Раптом оглянешся навколо: виявляється, ти не один. Навколо багато людей. До Пушкіна не заростає народна стежка… Де ж таємниця вічності прихована? ПРО, Корінь цього йдуть глибоко. Напевно, у тім, що ми любимо Пушкіна, нічого дивного немає. Адже нас самих хвилює те, що тільки росіянином зрозуміло. А Олександр Сергійович – росіянин і теперішній патріот. І виразити віршами він зміг все те, що накипіло на душі, але не виривається назовні, що для народу свято. Але не тільки про російську людину писав Пушкін. Він любив всіх гарних людей. І мріяв про те, щоб вони любили поета. І поряд із глобальними темами – камерна лірика, що будить у нас неясні почуття до людини. Через все життя проніс Пушкін любов до своєї дружини – Наталі Миколаївні Гончаровой. По нескольку раз ми перечитуємо “Євгенія Онєгіна”, не перестаючи дивуватися тій чистоті почуттів, якими насичений роман. Як нам зараз бракує теперішньої любові! Більше півтора століття назад куля обірвало життя великого творця російської поезії. Січень тисяча вісімсот тридцять сьомого року. Містечко в чорної річки… Звідси раннім ранком принесли пораненого Пушкіна. Через кілька днів він умер… Куля зупинила серце Пушкіна. До своїх віршів не зможе він додати ні слова. Але що зможе зупинити серце Росії? Де взяти ту силу, що заглушить голос його народу? Адже поети вмирають двічі. Царські кати вбили Пушкіна один раз. Дату другої смерті нам не призначено довідатися. Остання загибель поета буде означати нашу загибель. А ми вмирати поки не збираємося…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Моя тропа до А. С. Пушкіна