“Моя душа – це храм чи купа цегли?” (За романом “Собор”)


Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. “Пізнай себе”,- так радили філософи. I, справді, в цих простих, але дуже містких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше.

Заглянути в глибінь своєї душі – потрібно, але іноді страшно. I, мабуть, ті митці, що намагаються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що боліло, що пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, які дають можливість отримати насолоду, захопитися цікавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, які заставляють нас думати і міркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара “Собор”. Це твір правдивий, без прикрас, написаний із гіркотою і любов’ю.

Роман учить нас любити свій народ, його історію, берегти його скарби – мову, звичаї, його культурні надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а “моя душа – це храм чи купа цегли?” Хто я? Будівничий чи руйнівник? Чи зумію прожити життя так, щоб залишити слід в історії мого народу, своєї країни? Невже і в мене піднялась би рука знищити собор?

Герої “Собору”


О. Гончара – це люди, які розуміють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовні витоки; а з іншого боку, це люди, які заради своєї кар’єри здатні переступити через святая святих, зректися навіть себе.

Назва твору – символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор – саме та фортеця, яка зберігає красу, правду століть.

Адже людина доти й людина, поки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Мистецтво – це незнищенний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тоді людина велика – коли будує, коли творить.

Дуже переконливо відображені в “Соборі” дві сторони екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми запанащаємо Землю. Тому роман “Собор” – це не якийсь “регіональний” твір письменника, це книга з глобальним аналізом сучасності.

Мої симпатії на боці простої, чесної Віруньки, молодого мрійника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки і особливо, цього апостола праці,- мудрого Iзота Iвановича Лободи і навіть баби Шпачихи, бо всі вони розуміють, що зруйнувати собор – це значить жити на руїнах, знищити сенс праці людської – а це гріх!

А от душа Володьки Лободи – це купа цегли. Він тільки і думає про знесення собору. Переслідуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навіть зрікся свого батька. Собор не викликає в душі його нічого чистого, високого.

Я вірю, що кожна людина може побудувати у своїй душі храм. I храм цей буде тим прекраснішим і вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Мені здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стіни – це чистота нашої душі: відповідальність за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вірність у дружбі і чистота кохання.

А дах – це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здібностей. Побудувати такий храм своєї душі – під силу кожній людині. I чим більше людей зуміють побудувати і зберегти у своєму серці храм, тим кращим і щасливішим буде наше життя на Землі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Моя душа – це храм чи купа цегли?” (За романом “Собор”)

Categories: Твори з української літератури

Links