Моральність і гуманізм сучасної прози (по повістях Распутіна)


Важко знайти в історії літератури добуток, у якому не осмислювалися б проблеми духу й моральності, не відстоювалися б морально-етичні цінності. Творчість нашого сучасника Валентина Распутіна не становить у цьому зв’язку виключення. Я люблю всі книги цього письменника, але особливо мене потрясла повість “Пожежа”, опублікована в часи перебудови. Событийная основа повести проста: у селищі Сосновка зайнялися склади. Хто рятує з пожежі народне добро, а хто тягне, що можна, для себе. Те, як поводяться люди в екстремальній ситуації, служить поштовхом до тяжких роздумів головного героя повести шофери Івана Петровича Егорова, у якому Распутін втілив народний характер правдолюбця, що страждає побачивши руйнування вікової моральної основи буття.

Іван Петрович шукає відповіді на питання, які підкидає йому навколишня дійсність. Чому “усе перевернулося з ніг на голову?.. Було не покладене, не прийнято, стало покладене й прийнято, було не можна – стало можна, уважалося за ганьбу, за смертний гріх – шанується за спритність і доблесть”.

Як сучасно звучать ці слова! Адже й у наші дні, через шістнадцять років після публікації добутку, забуття елементарних моральних принципів є не ганьбою, а “умінням жити”.

Іван Петрович законом свого життя зробило правило “жити по совісті”, йому боляче, що при пожежі однорукий Савелій тягне



у свою лазеньку мішки з борошном, а “дружні хлопці – архаровці” насамперед вистачають ящики з горілкою.

Але герой не тільки страждає, він намагається знайти причину цього морального збідніння. При цьому головним є руйнування вікових традицій російського народу: розучилися орати й сіяти, звикли тільки брати, вирубувати, руйнувати.

У всіх добутках В. Распутіна особливу роль грає образ Будинку (саме із заголовної букви): будинок баби Ганни, куди з’їжджаються її діти, хата Гуськовых, що не приймає дезертира, будинок Дар’ї, що йде під воду. У жителів Сосновки цього ні, а саме селище немов тимчасове пристановище: “Незатишного й неохайний… бівуачного типу… немов кочували з місця на місце, зупинилися перечекати непогоду, так так і застрягли…”. Відсутність Будинку позбавляє людей життєвої основи, добра, тепла.

Іван Петрович міркує про своє місце в навколишньому світі, тому що “…немає нічого простіше, як заблудитися в собі”.

Героями Распутіна стають люди, які живуть за законами моральності: Егоров, дядько Миша Хампо, ціною свого життя отстоявший моральну заповідь “не укради”. В 1986 році Распутін, немов передбачаючи Майбутнє, говорив про суспільну активність людини, здатного вплинути на духовну атмосферу суспільства.

Однієї з важливих у повісті є проблема добра й зла. І знову я була уражена провісним талантом письменника, що заявив: “Добро в чистому виді перетворилося в слабість, зло – у силу”. З нашого життя адже теж пішло поняття “добра людина”, ми розучилися оцінювати особистість по її здатності почувати чуже страждання, співпереживати.

У повісті звучить одне з вічних російських питань: “Що робити?”. Але на нього немає відповіді. Герой, що вирішив піти із Сосновки, не знаходить заспокоєння. Фінал повести неможливо читати без хвилювання: “Іде по весняній землі маленька заблудла людина, що отчаялись знайти свій будинок…

* Мовчить, не те зустрічаючи, не те проводжаючи його, земля.

* Мовчить земля.

* Що ти є, мовчазна наша земля, доколе мовчиш ти?

* И хіба мовчиш ти?”.

Росіянин письменник Валентин Распутін із цивільною прямотою підняв самі насущні проблеми часу, торкнув самих болючих його крапок. Сама назва “Пожежа” здобуває характер метафори, що несе ідею морального неблагополуччя. Распутін переконливо довів, що моральна ущербність окремої людини неминуче приводить до руйнування основ життя народу. У цьому й укладена для мене жорстока правда повести Валентина Распутіна.

У повісті “Прощання із Запеклої” письменник пише про “малу” батьківщині, без якої не може бути теперішньої людини. У книзі “Що в слові, що за словом?” Распутін так пояснює це поняття: “Мала” батьківщина дає нам набагато більше, ніж ми в стані усвідомити. Я вірю, що й у моїй письменницькій справі вона зіграла не останню роль…”

Повість “Прощання із Запеклої” – це лемент душі про загублені, розорені й затоплені села, людей, виселяються насильно з насиджених місць, і про велике значення традицій у житті людини.

Носителькою багатовікових традицій бачить Распутін свою героїню Дар’ю. Вона ніяк не може та й не хоче покинути обжите місце, переселитися нехай в упоряджений, але не одухотворений поколіннями селище. У цій хаті жили ще батьки її батьків, тут провела вона щасливі роки заміжжя й материнства, тут і горі бідувала під час війни. А тепер треба все кинути і їхати “на материк”. Баби, що живуть на Матере, порівнюють себе зі старими деревами, які раптом здумали пересаджувати. “Хто ж старе дерево пересаджує?!”, “Усіх нас, дівка, пересаджують, не одну тебе…”

Розуміючи неминучість розставання, Дар’я, залишаючи рідну хату, миє й обряджає її, як небіжчика перед похованням. “Побілити хату завжди вважалося святом. Але тепер їй стояло готовити хату не до свята, немає. Не обмивання, не обрядивши в усі краще, що тільки є в нього, небіжчика в труну не кладуть – так прийнято. А як можна віддавати на смерть рідну хату, з якої виносили батька й матір, діда й бабку, у якій сама вона прожила всю без малого життя, відмовивши їй у тім же обряженье?.. Вона проводить її як треба…”

Важко старій людині бачити, незрозуміло, заради якої “вищої мети” треба розоряти й знищувати століттями життя, що складалося, господарство, а головне – могили предків. За які гріхи затопляють цвинтар, знищуючи саму пам’ять про людей, що ніколи жили тут?

Дар’я так листвень – хоронителі традицій і самої Матеры – матері-землі, знищуваної тимчасовими правителями заради сиюминутной вигоди. “Царствений листвень” назвали пожогщики “неповалимым”. “Один выстоявший непокірливий… продовжував панувати треба всім навколо. Але довкола нього було порожньо”.

На Матере почалися пожежі, і палити її починають не чужі, сторонні люди, а свій, вирослий на ній Петруха. Некудышным людиною був: “Під сорок чоловік, а всі продуриться не хоче, всі як хлопчисько: ні сім’ї, ні рук, здатних до роботи, ні голови, здатної до життя”. Заробити справою грошей не міг, а от знищувати створене іншими Петруха завжди радий, хоч десь відігратися за свою нікчемність.

Дивується Дар’я, як могла людина спалити свій будинок: камінь замість серця треба мати. А мені здається, у Петрухи й каменю ні, одна порожнеча усередині, що нема чим заповнити, от і воює він з беззахисними старими, селом так цвинтарем.

Жахається письменник, а разом з ним і ми тому злу, що діється під маскою раціональності й законності.

Але Природа не так беззахисна, як може здатися на перший погляд. Вона жорстоко мстить людям, що знищують неї. Гордо й величаво коштує листвень, що не піддається ні сокирі, ні вогню, ні пилці. Він піде тільки разом із землею, що породила його таким могутнім і гарним.

Останні сторінки повести символичны: заплуталися чи люди те в тумані, чи те в житті, не знають, що їм треба й де вірний шлях. Так хто дав їм право розпоряджатися великою природою, якщо, у своєму житті не можуть розібратися?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Моральність і гуманізм сучасної прози (по повістях Распутіна)

Categories: Нові твори

Links