Моральні проблеми у романі Ч. Айтматова “Плаха”

Ч. Айтматов – син киргизького народу, один із провідних письменників нашої сучасності. Його роман “Плаха” – один з найбільше значимих добутків автора. У ньому Ч. Айтматов торкнувся багатьох животрепетних проблем теперішнього часу. І книга стала результатом спостережень, міркувань і тривог автора із приводу неспокійної, загрозливої майбутньої дійсності. Вона значно відрізняється від всіх написаних раніше добутків Ч. Айтматова: “Ранні журавлі”, “Білий пароплав”, “Материнське поле”, “Перший учитель”, “Топольок

мій у червоній косинці”, – будучи підсумковою стосовно них. В “Пласі” Ч. Айтматов як художник слова виконує місію духовного наставника нинішнього покоління, що вказує сучасникам на трагічні протиріччя сьогоднішнього дня. Письменник торкається питань екології, моральності, проблем погрози наркоманії. Роман насичений образами, які на перший погляд не зв’язані один з одним: вовки, вигнаний семінарист Авдій, чабан Бостон, “гінці” за анашою.

Але насправді їхні долі тісно переплітаються, створюючи загальний вузол назрілих у сучасному суспільстві проблем, вирішити які автор призиває

нас, що живуть зараз. Оповідання починається описом вовчої сім’ї – Акбари і Ташчайнара, що мирно живе в Моюнкумській савані. Але спокій і безтурботність можливі лише доти, поки в азіатські простори не вторгається людина, що несе в собі не творчу, а руйнуючу силу. І відбувається жахливе, криваве дійство знищення тваринного світу, коли гинуть і недавно, що з’явилися на світ вовченята, Акбари. Все живе навколо винищено, а люди, одержимі егоїстичним відношенням до природи, радуються, що план по м’ясопоставках виконаний. Тричі вовки йшли в глухі місця, намагалися обзавестися потомством для продовження свого роду і жити так, як пропонують їм закони буття, і щораз зла і жорстока доля позбавляла їх діточок. Вовки, у нашому поданні, небезпечні, але, виявляється, є ще більше зло, що здатне розтрощити і знищити все – це люди. Акбара і Ташчайнар мають милосердя й нікому не бажають зла. Любов Акбари до вовченят – це не несвідомий тваринний інстинкт, а усвідомлена материнська турбота і пещення, властиве всьому жіночому на землі. Вовки в добутку, особливо Акбара, персоніфікують собою природу, що намагається врятуватися від нищівних людей. Подальші дії вовчиці стають попередженням людині про те, що рано або пізно все живе стане проти і буде мстити, мстити жорстоко і невблаганно.

Мати Акбара, як мати-природа, хоче зберегти себе, своє майбутнє в потомстві, але, коли Базарбай викрадає з лігвища вовченят, вона озлобляється і починає нападати на кожного, щоб заглушити сказ, тугу і розпач, що доводили її до божевілля. Вовчиця карає не того, хто дійсно заподіяв їй зло, а зовсім невинну людину – чабана Бостона, сім’я якого мала нещастя прийняти у своєму будинку Базарбая, що проїжджав з вовченятами повз їхнє житло. Сліди і привели Акбару до Бостонового житла.

Чабан розуміє, який мерзенний вчинок зробив Базарбай, але не може нічого змінити. Цей огидний п’яниця, здатний на будь-яку підлість, все життя ненавидів Бостона, чесного трудівника, що завдяки своїм власним силам став кращим чабаном в аулі. І тепер Базарбай зловтішався і радів при думці про те, що Уркунчиєва доводить по ночах роздираючим і вимотуючим виттям Акбара, яка втратила вовченят. Але найстрашніше очікувало Бостона попереду. Побачивши, що вовчиця, яка викрала його улюбленого сина, тікає, чабан убиває одним пострілом Акбару і малого, що був його продовженням і сенсом життя. Гине й Базарбай, що зламав так багато чужих доль і друг, що зштовхнув, із другом дві могутні сили – людство і природу. Зробивши три вбивства, тільки одне з яких усвідомлене, Бостон сам поводиться на “плаху”, подавлений горем і розпачем, внутрішньо спустошений. Але в глибині душі він був спокійний, тому що знищене їм зло більше не зможе шкодити живим. Ще одна гостра проблема, розкрита письменником у романі, – наркоманія. Айтматов призиває людей отямитися, вжити необхідних заходів по викорінюванню цього страшного соціального зла, що калічить людські душі. Автор описує ведучий у тупик і руйнуючий життя шлях “гінців”, які, ризикуючи, відправляються в азіатські степи за анашою, одержимі спрагою збагачення. Протипоставлений їм образ Авдія, вигнаного із семінарії за неприпустимі з погляду релігії і устояних церковних постулатів ідеї про “Бога-сучасника”.

Одухотворена і мисляча натура Авдія противиться всяким проявам зла і насильства. Несправедливий, згубний шлях, по якому йде людство, викликає в його душі біль і страждання. Він бачить своє призначення в допомозі людям і звертанні їх до Бога. Для цієї мети Авдій вирішує приєднатися до “гінців”, щоб, перебуваючи поруч із ними, показати, як низько вони впали, і направити їх на шлях гарний через щире каяття. Авдій всіма силами прагне врозуміти занепалих, врятувати душі, що гинуть, вселивши в них високу думку про Всеблаге, Всемилостиве, Всюдисуще… Але за це його жорстоко б’ють, а потім і позбавляють життя ті, кому він простягнув руку допомоги. Фігура Авдія, розп’ятого на саксаулі, нагадує про Христа, що приніс себе в жертву за Добро і Істину. Авдій теж прийняв смерть за добро, і в останніх його думках не було докору збожеволілій юрбі вбивць, а лише жаль до неї і сумне почуття невиконаного боргу… “Ти прийшла” – такі його останні слова, коли він побачив перед собою вовчицю з дивними синіми очами, що з болем заглянула в обличчя розп’ятої людини і розповіла йому своє горе. Людина і вовк зрозуміли один одного, тому що їх поєднувало загальне страждання – страждання, що вони випробовували від людей, які стали бездуховними.

Якщо Бостона привели на “плаху” фатальні обставини, то Авдій сам обрав свій шлях, знаючи, що в людському світі за добро і милосердя потрібно жорстоко розплачуватися. Трагедію Авдія збільшує повна самітність, тому що пориви його шляхетної душі ні в кому не знаходять відгуку і розуміння. Тривога – от головне почуття, що наповнює роман. Це тривога за природу, що гине, за покоління, що знищується, потопаючі в пороках. “Плаха” – це заклик одуматися, вжити заходів по збереженню життя на землі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Моральні проблеми у романі Ч. Айтматова “Плаха”