Кажуть, жили-минулого колись чоловік із дружиною. Та слил людей більшим мисливцем - рівних йому не було. Так ось жалість, лихо з ним одного разу приключилася: якось на полюванні оточила його зграя вовків, і хоч багатьох перебив він, набігли інші, озлобясь, роздерли

Жив-Був чабан, і була у нього більша отара овець, яких сторожив старий відданий пес... Багато вовків і ведмедів знищив він на своєму столітті. Так з деяких пор стали слабшати його сили - із труднощами піднімався він із землі, почала облазити вовну. Чабан, побачивши, що одного чудового дня може залишитися без охранителя, знайшов десь щеня й став його приручати. А тому що він був гарним

Більшим жартівником слил Леонтій Курерару. Як відколе він жарт, то звістка про неї облетить усю округу. Зберуться де-небудь два-три людини, заходить мовлення про нього, і починають перебирати без кінця його вигадки, одна похлеще іншої. Ось і це, приміром, теж про нього розповідають. Приїхали якось у наше село купці й ось, закінчивши всі свої справи, сталі шукати, хто б їх відвіз на вокзал.

Якось раз Тиндале зустрів на дорозі Пекале з торбинкою на ціпку й запитує у нього:

- Послухай, друже, куди ти йдеш?

- Іду до пастухів, прагну їм овець своїх на літо, віддати. - А чи багато овець у тебе?

- Бєлих ні однієї, а чорних небагато менше.

Сидів якось Пекале на лісовій опушці й думав, чому б йому зайнятися. Глянув він на дорогу й бачить - прямо до нього коляска котить. Поставив Пекале велика колода сторчма, обхопив руками й тримає, щоб не падало. А у колясці їхав боярин з бояринею, і кучері кіньми правил. Побачив боярин Пекале, наказав кучерям зупинитися.

- Доброго,

Жила-Була жінка. Було у неї два сини й дочка. Одного разу навесні виїхали брати у поле землю орати. Орали вони, орали, один загін ще залишився, так здався їм горше всієї колишньої роботи - із сил уже вибилися. Одного разу зранку зібралися вони у поле, поклали на віз плуг так борону й, перш

Жив колись старий, і було у нього три кози. А при козах полягав козел, рогатий і бородатий. Старий опікувався про свою череду, пас кіз від зорі до зорі, напував ключовою водою й стеріг від вовків.

Ішли роки, сил у старого зменшилося. Покликав він трьох свої дочок і говорить:

- Пора мені, дочки, на відпочинок.

Далеко, там, де сонце спати лягає, коли вдосталь на суєту людську надивується, простяглося велике царство. Та жили у тому царстві цар так цариця. Давно вже отшумела їх молодість, але не було у них на старості років ні опори, ні насолоди - ні сина, ні дочки. Та тому

Одного чудового дня послала дружина Тиндале на базар купити кислого молока й сметани. Піти Тиндале пішов, а глечика із собою не побрав. Дійшов він до базару, а там - наливай молоко й сметану хоч у пригорщу. Недовго думаючи, зняв Тиндале капелюх з голови й говорить сам собі:

- Ось у що куплю.

Підійшовши до жінки, що продавала молоко, попросив

Жив-Був на світі багата людина. Усього у нього було у будинку вдосталь, одного не вистачало: хоч і був він у віці, а дружина всі йому дітей не приносила. Одного разу говорить йому дружина:

Подивися-но, чоловік, скільки у нас добра всякого, а дитя нам господь

Не дав. Та на старості років не на кого нам буде