МОЙСЕЙ – ІВАН ФРАНКО

10 клас

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ІВАН ФРАНКО

МОЙСЕЙ

Поема

(Скорочено)

Пролог до поеми

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу.

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будучим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м’якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О,

якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, –

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти вогнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будучині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять, –

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

І

І зневірився люд і сказав:

“Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?”

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м’ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

“Де набрались вони тих забав? –

Самі в себе питають. –

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?”

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

І з тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху – се казка;

М’ясо стад їх, і масло, і сир –

Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

“Наші кози голодні!”

І на поклик його у похід:

“Наші коні не куті”.

На обіцянки слави й побід:

“Там войовники люті”.

На принади нової землі:

“Нам і тут непогано”.

А на згадку про Божий наказ:

“Замовчи ти, помано!”

Та коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

“Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв’язку,

І обіцює темній юрбі

Божий гнів або ласку,

Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни.

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни, –

Той на пострах безумця усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням”. (…)

ІІІ-V

Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, “як гнилу колоду”, того, кого “батьки звали батьком народу”?). Мойсей застерігав народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед. Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст. Авірон насміхається й на­водить контраргументи (він не ві­рить у Єгову й пропонує євреям поклонятися іншим богам – Ваалу й Астарті). Далі Датан став звинува­чувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні зали­шилася “жменька”) і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це. Юрба виганяє Мойсея з табору, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ.

IX

Але ось підняв голос Мойсей

У розпалі гнівному,

Покотились слова по степу,

Наче розкоти грому.

“Горе вам, нетямучі раби,

На гордині котурні!

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!

Від Єгипту почавши,

Проти власного свого добра

Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

У нутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,

Що, мов цвіт, вас плекає;

Як бугай, бодете пастуха,

Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас Господь

Всього людства багаттям!

Бо найвищий сей дар буде ще

Вам найтяжчим прокляттям!

Бо коли вас осяє Господь

Ласки свої промінням,

Ви послів і пророків його

Поб’єте все камінням.

Кожду ж крапельку крові тих слуг

І чад своїх найкращих

Буде мстити Єгова на вас

І на правнуках ваших.

Буде бити і мучити вас,

Аж заплачете з болю

І присягнете в горю чинить

Його праведну волю.

Та як кара жорстока мине,

Знову карк ваш затвердне,

Черга злочинів, кар і жалю

Знов свій закрут оберне.

Горе вам, бо століття цілі

Житимете в тій школі,

Поки навчитесь плавно читать

Книгу Божої волі!

Бачу образ ваш: в лісі пастух,

З бука чиру надерши,

У воді мочить, сушить, потім

Б’є й толочить найперше.

Поки губка та зм’якне, як пух,

І візьметься в ній сила,

З-під удару підхопити вмить

Яру іскру з кресила.

Ти, Ізраїлю, чир той!

Тебе Так товктиме Єгова,

Поки зм’якнеш на губку й спіймеш

Іскру Божого слова.

Ти підеш до своєї мети,

Як бидля в плуг нераде…

Горе тим, що Єгови кулак

На карки їх упаде!

Ти далеко в минуле глядиш

І в будущі дороги,

Та на близькі терни та пеньки

Все збиватимеш ноги.

Наче кінь той здичілий, летиш

У безодню з розгону

І колись за ярмо ще свою

Проміняєш корону.

Стережись, щоб обітниць своїх

Не відкликав Єгова,

Щоб за впертість на тобі однім

Не зламав свого слова!

І щоб він не покинув тебе

Всім народам для страху,

Як розтоптану красу змію,

Що здихає на шляху!”

Похилившися, слухали всі,

Мовчазливі, понурі,

Лиш у грудях сопло щось глухе,

Наче подихи бурі.

X

Добігало вже сонце до гір,

Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарному небі плила

Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м’яке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

“О, Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, –

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав

Я у тебе вкладаю.

О, Ізрайлю, не тям ти сього

Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам бог наш Єгова.

Міліони у нього дітей,

Всіх він гріє і росить, –

А у мене ти сам лиш, один,

І тебе мені досить.

І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере

Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі

Нічогісько не хочу.

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А я за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу.

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий свій шлях,

Навіть Бога не слуха.

За брехливість твого язика,

За широке сумління,

Що держиться земного добра,

Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок,

За палке їх кохання,

І за мову й звичаї твої,

За твій сміх і дихання.

О, Ізраїлю, чадо моє!

Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмірно тебе,

А проте покидаю.

Бо вже близька година моя,

Та остатня, незнана,

А я мушу, я мушу дійти

До межі Канаана.

Так бажалось там з вами входить

Серед трубного грому!

Та смирив мене Бог, і ввійти

Доведеться самому.

Та хоч би край Йордана мені

Зараз трупом упасти,

Щоб в обіцянім краю лише

Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір

Сих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас,

Хай за поли вас миче,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Та у славнім поході своїм

Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід,

Наче бистрії ріки!

О, Ізраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навіки!” (…)

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз

Гір найглибші основи;

І один за одним понеслись

Передтечі Єгови.

Піднялася до стропу небес

Чорна хмара стіною,

Мов Ніч-мати насупила вид

Ненавистю грізною.

І заморгала бистро у тьмі

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що знай

На лиху доню грима.

Із тривогою слухав Мойсей

Пітьми й блискавок мови,

Ні, не чути ще серцю його

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді… та ні,

Не Єгови се голос.

Поміж скелі завили вітри,

Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них

Ще Єгови не чути.

Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа.

І в безсиллі свойому душа

Подається недужа.

Та ось стихло, лиш води

Дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребінт і мигдалю.

І в тім леготі теплім була

Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.

“Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згоді?

І контракт підписав, і запив.

Могорич при народі?

Бачив плани мої і читав

В моїй книзі судьбовій?

Бачив кінці і знаєш, що я

Не устоявся в слові?

Маловіре, ще ти не почавсь

В материнській утробі,

А я кождий твій віддих злічив,

Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Ур

На гарранські рівнини,

А я знав всіх потомків його

До остатньої днини.

Вбогий край ваш, вузький і тісний

І багатством не блиска?

А забув, що тісна і вузька

І найбільших колиска!

Прийде час, з неї виведу вас

На підбої та труди.

Так, як мати дитину в свій час

Відлучає від груди.

Тут на полі скупім і худім,

Наче терен на ріни,

Виростайте ціпкі і тверді

До великої зміни.

О, я знаю ту вашу ціпку,

Ненаситную вдачуі!

Ви б на жизній землі розповзлись

На подобу бодячу.

Ви б і тілом, і духом своїм

Присмоктались до скиби,

І зловив би вас Маммон у сак,

Як товстючії риби…

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо…

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м’ясо.

О, зірвавшися з сеї землі

Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь світ здобувать,

Його соки і скарби.

Та зарік я положу твердий

На всі ваші здобутки,

Мов гадюку на скарбі, дам вам

З них турботи і смутки.

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духа загубить.

Своїх скарбів невольник і пан,

За ціну сліз і крови,

Щоб збільшити їх, мусить він сам

Руйнувать їх основи.

І як п’явка, що кров чужу ссе, –

Йому лік, сама гине, –

Так і вас золотий океан

На мілизні покине.

В золотім океані вас все

Буде спрага томити,

І не зможе вас хліб золотий

Ані раз накормити.

І будете ви свідки мені

З краю світа до краю,

Що лиш духа кормильців з усіх

Я собі вибираю.

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною.

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд

Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кости зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!”

XX

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої

По широкій країні.

Сипле цвіти й листки, що давно

Вже зів’яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдуже було,

Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там,

На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те “нема”,

Мов жах смерті холодний,

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм змисл життєвий,

Просвітлило і гріло.

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В опустіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збувавсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать…

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої…

А Єгошуа зично кричить:

“До походу І До зброї!”

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

“До походу! До бою!”

Ще момент – і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жоден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент – і Єгошуа крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять – і пустині пісок

На болото замісять.

Авірона камінням поб’ють

А Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

МОЙСЕЙ – ІВАН ФРАНКО

Categories: Твори до ЗНО

Links