Минуле, сучасне, майбутнє у драматургії Лесі Українки


Минуле, сучасне, Майбутнє у драматургії Лесі Українки розглядається у світлі певних актуальних ідей, глибинність думки і художніх абстракцій письменниці виразилась у яскравих поетичних образах, в афористичності, у самобутності символіки та алегорій, модифікуючи до проблем новітньої історії ті естетичні засади, котрі свого часу закладали кращі майстри світової драми філософськопсихологічного плану з історичними, традиційними, екзотичними образами та сюжетами, художнім інтерпретатором яких в епоху романтизму був і представник найбільшої і найпотужнішої з слов’янських літератур Олександр Пушкін. Леся Українка, яка ознаменовувала епоху модернізму в українській літературі, репрезентувала неоромантичну та й певною мірою неокласичну і символістичну естетику.

Неоромантизм як сукупність різних романтичних течій і тенденцій у світовій культурі кінця XIX – поч. XX століть, як новітня модифікація романтичного типу Творчості, пов’язаного з модернізмом, виник як реакція на натуралізм, песимізм і безвір’я декадентства. Не сприймаючи “прози життя”, неоромантики (у світовій літературі це передусім Е. Л. Войнич, Р. Стівенсон, Дж. Конрад, А. КонанДойль (Англія), С. Георге, Р. М. РІльке (Австрія), Е. Ростан (Франція), С. Пшибишевський, С. Виспянський (Польща), М. Горький, В. Короленко, Л. Андреев (Росія) та ін.) натомість творили світ екзотики і пригод


з винятковим героєм, котрий не протистояв середовищу (як, наприклад, герої Байрона, Гюго, Пушкіна, Лєрмонтова, раннього Шевченка), а намагався наблизити його до себе, прагнув неможливе зробити дійсним.

Однак чи можливо людині як суб’єкту історії, суспільства внести корективи в усталені земні закони, переступивши в ім’я навіть благородних задумів через моральні норми, через вищі сакральні перестороги? Про що застерігав нас геній великого Пушкіна, великодержавникапатріота, заглибленого у людські драми і трагедії, залюбленого у красу Божественного витвору, оскарженого багатьма романтиками, коли, за висловом Гегеля, “світ душі торжествує над недосконалістю світу”, І сильні особистості у людському плині життя у суспільних процесах, в усій складності й невідворотності історичних обставин терплять крах, тим паче якщо вони переступили при цьому моральні норми. Вигнанець Алеко із “Циган”, бажаючи свободи лише для себе, утверджуючи свій егоцентризм убивством зрадливої Земфіри (“Его любовь постыла мне, мне скучно; сердце воли просит…”).

Цигани вільні, у них не діють владні закони, однак існує мораль, засуджуються кровні переступи. Тому і не мстять вони убивці, але відштовхують його:

Ужасен нам твой будет глас:

Мы робки и добры душою,

Ты зол и смел – оставь же нас,

Прости, да будет мир с тобою.

Однак, стверджує автор, і далекі від світського життя, від державнополітичних протистоянь вільні і мирні племена не можуть врятуватися від нещасть, оскільки від людських пристрастей, гріхів неможливо втекти гордій людині:

И ваши сени кочевые

В пустынях не спаслись от бед,

И всюду страсти роковые.

И от судей защиты нет.

Влада жорстоких суспільних обставин над особистістю, навіть якщо вона неординарна (скажімо, як Наполеон чи Байрон), визначає провідний мотив елегії “К морю” (1824). Наприкінці 1825 року, якраз напередодні невдалої спроби державного перевороту декабристами, Пушкін завершує народну драму ” Борис Годунов “, котра, власне є, однією з кращих історичних трагедій доби романтизму у світовій літературі. Відповідний жанр тоді визначався не стільки соціальноетичними критеріями, як особистіснопсихологічними, коли предметом субстанційного змісту стає не суспільство, а індивід зі всією складністю душі. Дані фактори є домінуючими у творах В. Гюго, Дж. Байрона, пізніше у М. Лермонтова, у М. Костомарова (наприклад, у “Переяславській ночі”).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Минуле, сучасне, майбутнє у драматургії Лесі Українки

Categories: Нові твори

Links