Микола Некрасов Вірші у перекладі М. Рильського
Микола Некрасов
Вірші
Перекладач: М. Рильський
Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984
В дорозі
Скучно! Скучно!.. Поштарю меткий,
Ти б розвіяв тяжку мою скуку!
Заспівай-но мені щось про вік молодий,
Про рекрутський набір і розлуку;
Чимсь химерним мене посміши,
Де що бачив чи чув, розкажи –
Веселіше, бува, мені стане!
“Ох, і сам невеселий я, пане!
Лиходійка зсушила, жона!
В домі панськім зростала вона
І вивчала там, біс його зна, />
Разом з панною різні науки:
Ну, сказати б то, шити й в’язать,
На варгані тім грати, читать,-
Всі дворянські химери і штуки,
Одягалась не так, як у нас
На селі сарафанниці наші.
А, приміром, у шовк та в атлас,
Їла вдосталь і меду, і каші,
Виступала маніжливо так,
Як і панії, тобто, природні,
А не те вже, що брат наш кріпак,
Але сватав її й благородний
(Бач, учитель був ледь не здурів,
Каже кучер, Іванич Торопка),-
Ну, та щастя їй бог не судив:
Не потрібна в дворянстві холопка!
Наша панночка заміж пішла –
Та й до Пітера, вирване зілля!
Ну, а пан, одгулявши весілля,
Та и віддав свою богові душу,
Сиротою зоставивши Грушу…
Через місяць приїхав зятьок –
Перебрав по ревізії душі,
Та й усіх посадив на оброк.
Ну, а далі добрався й до Груші.
Чи сказала, буває, йому
Щось навпроти, чи просто затісно
Разом жити в одному дому
Стало вдвох їм,- нам теє незвісно,-
Та вернув він її на село…
Знає місце своє хай мужичка!
Плаче дівка – ой, лихо прийшло!
Білоручка, мовляв, білоличка!
Як на гріх в дев’ятнадцятий рік
Увійшов я… Мене посадили
На тягло – та на ній і женили.
Ох, і лиха ж набравсь чоловік!
Ходить павою, бачиш, такою,-
Ні доїть, ні махати косою!
Гріх сказать, щоб ледача була.
Та усе, мовляв, з рук випадало!
Коли дрова чи воду несла,
Чи на панщину йшла – ну, бувало,
Жаль дивитися стане… куди!
І з обнови нема їй утіхи!
То натерли їй ногу коти,
То, мовляв, сарафан не до шмиги,
Ще нічого на людях, в сім’ї,
Ну, а потайки – сльози, як річка…
Загубило те панство її,
А була б хоч куди молодичка!
Все якийсь там патрет розгляда,
Все читання їй, бачиш ти, любе…
Страх бере мене, просто біда!
Приведе і синка до загуби!
Миє, чеше його день при дні,
Вчить читати мужицьку дитину,
Бить не б’є – не дає і мені…
Та не довго їй пестить дитину!
Ніби тріска зробилась худа.
І ходити вже стало над силу.
Толокна ложок зо дві з’їда…
Доведеться покласти в могилу!..
А від чого?.. Та я ж не томив
На тяжкій, бідолаху, роботі,
Зодягав, годував, без пуття не корив,
Шанував, бачить бог, по охоті…
Ну, а бити – сливе і не бив,
Ну, хіба там під п’яну десь руку…” –
“Ну доволі, поштарю! Одвів
Ти від мене тяжку мою скуку!”
Їду я містом у тьмі непроглядній,
Слухаю вітру квиління сумне,-
Друже бездомний, слабий, безпорадний,
Тінь твоя раптом в очах промайне!
Стиснеться серце від муки й тривоги.
Змалку зазнала ти сліз і проклять:
Хмурий і злий був твій батько убогий,
Мусила з нелюбом шлюб ти узять.
Муж тобі випав недобрий на долю,
Мучена й бита не раз ти була;
Не покорилась – пішла ти на волю,
Але й мене не на радість найшла…
Ти пам’ятаєш,- недужий, голодний,
Сили я тратив, з одчаю німів?
В нашій кімнаті, пустій і холодній,
Пару із уст наших вітер носив.
Згадуєш в ринвах, у комині звуки,
Бризки дощу, напівсвітло, півтьму?
Плакав твій син, і холодні ті руки
Відігрівала диханням йому.
Він не змовкав – і нестерпного болю
Повен був крик той… Ставало темніш;
Вмерло маля, накричавшися вволю…
Бідна! Свій плач нерозумний облиш!
З горя та з голоду поруч з тобою
Завтра так само навік я засну.
Купить хазяїн наш, повен злобою,
Нам дві великі й маленьку труну.
В різних кутках ми сиділи й мовчали.
Смертно бліда ти була і слаба,
Думи в тобі потайні вистигали,
В серці твоєму ішла боротьба.
Я задрімав. Ти пішла мовчазливо,
Причепурившись, немов до вінця,
І принесла за годину квапливо
Сину труну і їду для отця.
Голод нестерпний тоді вдовольнивши,
Ми засвітили – і в стінах німих
Сина поклали в труну, нарядивши…
Зглянулась доля? Чи бог нам поміг?
Ти не спішила з печальним визнанням.
Я ні про що не спитав,
Тільки дивились обоє з риданням,
Тільки одчай мені горло стискав…
Де ти тепер? Довелося сконати
З лихом-бідою в нерівній борні?
Чи на дорогу звичайну пішла ти
У невідклично роковані дні?
Хто ж захистить тебе? Сестри і браття
Словом жахливим тебе назовуть,
Тільки в мені ворухнуться прокляття –
І безнадійно замруть!..
Зелений шум
Іде-гуде Зелений Шум,
Зелений Шум, весняний шум!
Гуляючи, розходиться
Враз вітер горовий:
Хитне густими вільхами,
Квітчаний пил підніме він,
Як оболок: зелене все –
Повітря і вода!
Іде-гуде Зелений Шум,
Зелений Шум, весняний шум!
Тихенька в мене жіночка,
Наталя Патрикіївна,
Води не замутить,
Та якось гріх спіткав її,
Як літо жив я в Пітері…
Сама, дурненька, визналась,
Утяти б їй язик!
У хаті вдвох з лукавою
Зима заперла нас.
Мені у вічі дивиться,
Мовчить жона моя…
Мовчу… А дума лютая
Спокою не дає:
Убить… Так жаль сердешної!
Стерпіть – так сил нема!
А тут зима розкошлана
Реве і день і ніч:
“Убий, убий зрадливицю!
Спокусника згуби!
А то весь вік промучишся,
Ні вдень, ні ночі довгої
Спокою не знайдеш.
У вічі злі сусідоньки
Плюватимуть тобі!..”
Під голос бурі-віхоли
Зміцніла дума лютая –
Припас я гострий ніж…
Та враз весна підкралася…
Іде-гуде Зелений Шум.
Зелений Шум, весняний шум!
Як молоком облитії,
Стоять сади вишневії,
Тихесенько шумлять;
Пригріті теплим сонечком,
Шумлять по-молодечому
Сосновії ліси;
А поруч юним листячком
Щебечуть пісні юної
І липа блідолистая,
І чистая берізонька
В зеленім убранні!
Шумить дрібна ялиночка,
Шумить високий клен…
Шумлять вони по-юному,
По-юному, весняному…
Іде-гуде Зелений Шум,
Зелений Шум, весняний шум!
І слабне дума лютая,
Ніж падає із рук,
І всюди пісня чується
Одна – в лісах, в лугах:
“Люби, допоки любиться,
Терпи, допоки терпиться,
Прощай, коли прощається,
І – бог тобі суддя!”
Селянські діти
Ізнов на селі я. Ходжу полювати,
Віршую потроху – і легко так жить.
Учора, по вловах, не йшовши й до хати,
На сіні в сараї я ліг відпочить.
Заснув та й прокинувсь: у шпари широкі
Проміння веселого ллються струмки,
Воркує голубка; в блакиті глибокій
Кричать молоденькі граки,
Ще й інша майнула над стріхою птиця –
По тіні ворону я зразу пізнав;
О! Хтось там шепоче! У шпарах очиці
Мов хто на разок нанизав!
І карі, і сині блищать там, і сірі,-
Неначебто цвіт польовий.
В них спокій і воля, і радощі щирі,
І добрості відсвіт ясний.
Люблю я цей погляд дитячого ока,
Де фальшу немає й сліда!
Завмер я: душа схвилювалась глибоко…
О! Шепчуться знов!
Перший голос
Борода!
Другий
А пан, говорили!..
Третій
Та тихше, чорти ви!
Другий
Панам лише вуса годиться носить!
Перший
А ноги, бач, довгі, і сам уже сивий…
Четвертий
Дивися, на шапці годинник лежить!
П’ятий
От штука, так штука!
Шостий
Ланцюг золочений…
Сьомий
О, річ недешева!
Восьмий
Як сонце горить!
Дев’ятий
А онде собака – який здоровенний!
Вода з язика, бач, біжить.
П’ятий
Рушниця! поглянь-но: стволи які, нене!
Замочки різні!.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)