Міфологічна основа комедії “Пігмаліон”

Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. З міфу “Пігмаліон”. “Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон” – так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона. Цей відомий цар Кіпру славився також тим, що страшенно не любив жінок і був запеклим холостяком. Усього себе він віддавав керуванню державою і своєму захопленню – різьбярству. Пігмаліон вирізьблював скульптури з мармуру, із дерева, із слонової кістки, витворював їх із глини. Одного разу він витворив із найкращого мармуру жіночу фігуру – вона була така вродлива, що подібної ще не бачив митець у своєму житті.

Обличчя її мало дивовижну вроду, вона здавалася живою, і руки прекрасної Галатеї (так назвав її Пігмаліон) ніби простягалися до нього і обіцяли величезне щастя. Пігмаліон закохався уперше в житті, але кохана його стояла мовчазна й незворушна. Не знаходив спокою Пігмаліон. У серці його оселилося те, від чого він зарікся, – любов! Дні і ночі прохав Пігмаліон богиню Кохання Афродіту, щоб вона оживила Галатею, але богиня довго гнівалася на того, хто ніколи не визнавав високого почуття кохання. Та зрештою, побачивши, як по-справжньому кохає та страждає Пігмаліон, вона змилостивилася над ним і оживила Галатею.

Це міф. А тепер – Бернард Шоу. Це письменник-парадоксаліст. Уся Англія знала: якщо ввечері англійці подивилися виставу і вона їм сподобалася,

то на ранок можна чекати “розгромної” статті від Иернарда Шоу. Він був не таким, як усі. І що це означає? Це означає, що й міф “Пігмаліон” він покаже не таким, яким його знає увесь світ. Але англійці (особливо ті, що жили в вікторіанську добу) все-таки чекали, що автор дотримається правил – який міф, така Й Драма. Але Шоу тільки сміявся з них. Він використав закон “возику з яблуками” – возик той самий і яблука ті самі, але коли возик перекинути, то скласти яблука в тому ж порядку не вдасться. І от Шоу перекидає возика… Лондонці приходять на виставу “Пігмаліон”, а драматург їм підсовує “Анти-Пігмаліон”!

– Щось тут не те! Де тут міф? – дивується, один джентльмен. – Дивак Шоу щось наплутав. Чого можна чекати від неосвіче-ного ірландця? – кидає репліку інший. – Так, так, так… Але в цьому щось є, – втручається у розмову третій. – А є так, як у нашому житті. Міф – то казка, а життя – це вам не казка, – починає закипати ще один.

Саме такого обговорення, певне, й хотів Шоу. Він хотів розворушити таких благопристойних, традиційних, холодних і дуже правильних англійців. Хотів викликати їхню реакцію, примусити обговорювати реальні, життєві проблеми. А то що ж виходить? Іде собі лондонець до театру і споглядає, як цар Кіпру одружується з нікому не відомою красунею без роду і племені – і нічого, усі задоволені, усі щасливі від того, що Історія має щасливий фінал. А Шоу повертає глядачів до реалій – що ж скажуть лондонські багатії, якщо відомий аристократ візьме та й одружиться з біднячкою? “Та ні! Ніколи!” – закричать вони й будуть відвертатися від того, хто посмів порушити вікові традиції королівської Англії. Як можна привести сміттярку у пристойне аристократичне товариство?

Отак Шоу й показав обличчя подвійної моралі сучасної людини. У своїй п’єсі Шоу спеціально не доводить історію до закоханості: Еліза та Хіггінс навіть не повинні й натяку робити на якусь там любов, бо такого у житті й бути не може! Ось так на міфологічній основі автор висвітлює проблему номер один – проблему соціальної нерівності в суспільстві. Щодо проблеми номер два – кожна людина від природи є талановитою, то й тут автор стоїть на міфові. Пігмаліон у міфі бере природний, необроблений матеріал (“грудку бруду”) і витворює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс “підбирає” на вулиці брудну, неосвічену квіткарку і витворює з неї дівчину з гарною вимовою і прекрасними манерами – герцогиню.

Дівчина “має чутке вухо”, навчається швидко, вона за своїми манерами навіть краща за багатьох справжніх аристократок. Але що далі? Далі її не пустять. Вона не має права ступнути у вищий світ, якщо заявить, що вона не “угорська королівна”, а донька сміттяра. От так – Га-латея (Еліза) ожила, змінилася, стала досконалою, але що робити далі ні вона, ні Хіггінс не знають. Професор, хоча й незалежна, прогресивна людина, яка не дуже зважає на прийняті правила (він може сідати на стіл, їсти вівсянку прямо з каструлі, витирати руки об халат), усе ж таки десь усередині – закостенілий “старовір” – він не зможе покохати дівчину з “дна”. У якості прислуги – так, у якості секретарки – так, але щодо одруження – це вже ні, таке навіть незалежному Хіггінсові не спадає на думку.

Тепер можна перейти й до останньої проблеми, пов’язаної з міфом: відповідальності творця за долю тих, кого вони “сотворили”. Міфологічний персонаж не тільки створив щось нове, але й надихнувши у свій витвір життя, взяв на себе відповідальність за подальшу долю прекрасної Галатеї – вона стала його дружиною, у них було троє дітей і жили вони довго й щасливо.

Що ж говорить Хіггінс? Він вважає, що коли закінчиться експеримент, вони так само зможуть “викинути Елізу в канаву”. Навіть місіс Пірс намагається втлумачити професорові, що дівчина – не камінчик на березі моря, який можна покласти до кишені, а потім викинути. Але ж ні. Для професора важливішими є не сердечні почуття, а його експериментальні пошуки. Він побився об заклад і хоче довести собі і Пікерін-гові, що він один із найкращих вчителів свого часу; його цікавить процес, результат наукової роботи, але доля людини, її серце, почуття йому байдужі – як то в підручнику написано, “він так і залишився холодним уламком біля гарячого серця дівчини”.

Для мене п’єса – роман-фантазія! роман у п’яти діях! У Шоу можна повчитися, як із класичних речей робити свіжі, оригінальні Твори. Мені колись доводилося чути думку, що у всій світовій літературі нараховується всього тридцять основних сюжетів, на які написана безліч книг. Всього тридцять сюжетів! Дивно, як наше різноманітне життя вкладається в такі невеликі цифри! Життя людини триває протягом віків, протягом тисячоліть, здається, ми прогресуємо, робимо різні винаходи, все далі й далі відриваємося від стану “печерної людини”, а потім враз робимо чергове відкриття: усе нове – це добре забуте старе.

Але новий кут зору, незвичайний ракурс, свіжий подих, актуальність проблеми – і замість одного твору мистецтва маємо вже два живописних полотна. Але ж, як казав Шоу в своїх шоуїзмах, – не розбивши яйця, не підсмажиш яєчню. Тобто, над усім потрібно потрудитися. І талант давніх греків, і талант Шоу – то талант титанів. За 54 роки своєї драматургічної діяльності Шоу створив 56 п’єс. Для цього справді треба було бути титаном. Я захоплююсь талантом Шоу, його яскравим гумором, незвичайними парадоксами. Англійський ірландець прагнув розбудити людей, примусити їх мислити, дискутувати, сперечатись. Здається, йому це вдалося.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Міфологічна основа комедії “Пігмаліон”