Метафізика абсурду та етика трагічного стоїцизму в романі альбера Камю “Чума”

Мета уроку: розглянути міфічно багатоплановий образ чуми в романі; обговорити антифашистський і екзистенціальний смисл роману; активізувати інтелектуальну та пізнавальну діяльність учнів; виховувати інтерес до вивчення філософських поглядів письменника та світового літературного процесу. Епіграф:

“Його стійкий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чуттєвий, вів сумнівну у своєму результаті битву проти нищівних і потворних віянь нашого 1 часу”.

Оформлення дошки:

Тема: Жан-Поль Сартр

Боротьба людської спільноти проти

конкретного зла

“Чума”, 1947 р.

Роман-притча

Людина – зло

Чума – світове зло (повсякчас присутнє в нашому житті)

Людина має зробити вільний вибір, щоб стати Людиною == бунт.

1) хвороби;

2) війна;

3) смертні судові вироки;

4) фанатизм церкви та

Людина може “вклякнути навколішки” == змиритися

Політичних партій;

5) загибель невинної

Дитини в лікарні

Що таке життя?

Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

Зміст уроку

І. Слово вчителя.

А) екзистенціалізм як течія модернізму;

Б) філософська основа екзистенціалізму (засновники

і представники).

Екзистенціалізм виник як філософська течія (М. Хайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції, М. Бердяєв і Л. Шестов у Росії), але на пізніх етапах свого руху став переважно течією літературною, проявившись у творчості численних західноєвропейських і американських письменників середини й другої половини XX ст. Тими ж інтелектуалами, які здійснили перехід екзистенціалізму в літературу, були французи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття – це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав’язують їй свою волю, свої закони й мораль, відчужують її, прагнуть перетворити у знаряддя, в засіб чи функцію. Ідея самотності й відчу-женості особистості є однією із провідних у філософії й літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то у нього й “абсурдні герої” не сприймають природу як чужу й ворожу стихію.

В) життя і творча спадщина Альбера Камю;

Г) екзистенціальна концепція абсурдності буття та існування людини в “Міфі про Сізіфа”. Особливо зближує Камю – мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття, на якій він переважно й зосеред-жується. Він визначав абсурд як “метафізичний стан людини у світі”, отже як фундаментальну проблему людського буття. Причому для Камю, як, зрештою, і для інших екзистенціалістів, абсурдність є породженням самоусвідомлення людини у світі. “Абсурдна свідомість” породжує те, що називають “абсурдністю світу” – світу, в якому “вмер Бог”, в якому людина втратила віру у своє безсмертя і у вищий сенс буття і свого призначення. Світ, як такий, не є ні абсурдним, ні розумним, він є поза людською реальністю, байдужою до “вимог розуму” й бажань людини.

Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біологічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілюзорні, що вже не можуть задовольнити “мислячу тростину” новітньої доби. Неспроможна дати відповіді на ці питання й філософія, збиваючись на теологічні моделі, тобто приписування світові якоїсь вищої цілі, запрограмованої в об’єктивному ході речей.

Всі ці питання трактуються Камю в його першому великому філософському творі-есе “Міф про Сізіфа”, який має підзаголовок “Етюд про абсурд”. Камю проголошував: “Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом”. Абсурд існує лише в “людському всесвіті”, і виникає він із протистояння людської свідомості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлення закинутості людини в цей світ і її минущості. “Якби я був деревом чи твариною, – пише Камю, – проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум протиставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера”. З цим усвідомленням дійсного місця лю-дини у світобудові з’являється відчуття абсурду, який і є її “метафізичним станом у світі”.

Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про виходи із цього “метафізичного стану”. Це питання вирішується автором категорично. На його думку, існують тільки два виходи із стану абсурду, універсального безглуздя: фізичне самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або “філософське самогубство”, стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.

Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок усьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. “Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкрайність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись із гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу”. Отже, ясність розуму не тільки відкриває

Людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі “Міф про Сізіфа” екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм, що загалом характерно для Камю.

II. Створення роману “Чума”, тематика та проблематика твору.

Звернути увагу учнів на важливі моменти в композиції твору.

Перші начерки до роману “Чума” були зроблені Камю ще на початку 1941 р., коли він вчителював в Орані. Перший варіант твору був завершений у 1943 р., але автора він не задовольнив, і робота над романом тривала, вбираючи новий життєвий досвід Камю, учасника руху Опору. Вийшов роман у післявоєнний час, 1947 року Він став завершеним втіленням того, що Камю осмислив і пережив у роки суворих випробувань, вираженням значних світоглядних зрушень і відкриттям нових істин. Порівнюючи “Стороннього” й “Чуму” в цьому розрізі, їхній творець писав: “Чума” в порівнянні зі “Стороннім”, безперечно, знаменує перехід від самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від “Стороннього” до “Чуми”, то вона відбувається в напрямі до солідарності й співучасті”.

“Чуму” Камю відносить до романів про антифашистську боротьбу й рух Опору, і для цього є свої підстави. Та й автор прямопроголошував: “Явний зміст “Чуми” – це боротьба європейського руху Опору проти фашизму”. Говорив він і про те, що прагнув у романі “відбити атмосферу задухи, в якій ми жили, атмосферу загрози й вигнання, в якій скніли”. Однак усім цим зміст твору далеко не вичерпується, навіть більше, акцент у ньому зміщено на трактуванні позачасових філософських проблем буття. “Водночас, – провадив Камю, – я поширив значення цього образу (образу чуми) на бутя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Метафізика абсурду та етика трагічного стоїцизму в романі альбера Камю “Чума”