МЕРДОК, Айріс

(1919 – 1999)

МЕРДОК, Айріс (Murdoch, Iris – 15.07.1919, Дублін – 08.02.1999, Оксфорд) – англійська письменниця.

Предки її по батьківській лінії походили з шотландської провінції Галловей, предки з боку матері – ірландські джентрі, маломаєтні дворяни. Разом із родиною рано покинула Ірландію та поселилася в Лондоні. Здобула хорошу освіту, спершу в сім’ї під керівництвом батька, котрого згадує з незмінною вдячністю, потім в Оксфордському університеті, де вивчала класичну філологію. У роки Другої світової війни працювала в штаб-квартирі державної громадянської служби. Після закінчення війни повернулася до університетських занять. Певний час викладала філософію в Оксфордському університеті. Була одружена з літературознавцем Джоном Бейлі.

Як філософ, Мердок пройшла складний шлях еволюції від захоплення ідеями екзистенціалізму (праця “Сартр: романтичний раціоналіст”, 1953) та лінгвістичної філософії Л. Вітгенштайна до сприйняття й осмислення філософії Платона з її триєдиністю краси, істини й добра (“Вищість добра над іншими поняттями”, 1967; “Вогонь і сонце: Чому Платон вигнав митців”, 1975; “Актостас: Два платонічних діалоги”, 1986). Цікавлячись християнством і східними релігіями, вважала себе водночас вільною від віри в персоніфікованого Бога, в реальне існування Ісуса Христа, але визнала та підтримувала моральні цінності,

утверджувані християнством.

У себе на батьківщині і в нашій країні Мердок відома як автор романів, що оригінально поєднують у собі риси інтелектуально-психологічного та філософського жанрів. Розпочавши друкуватися в 1954 p., вона є автором 24 романів, а також кількох їхніх драматичних переробок і оригінальних п’єс.

Перший роман Мердок “Під сіткою” (“Under the Net”, 1954), опублікований з благословення Е. Канегті, здобув їй достатньо широку популярність. Його герой – Джек Донаг’ю, котрий заробляє на прожиття перекладом з французької посередніх романів одного популярного автора, зайнятий пошуками самого себе та сенсу життя, пошуками виходу з-під сітки екзистенційних обставин, абсурдного щоденного буття. Нехай йому так і не вдається наздогнати Анну Квентін, котра постійно вислизає від нього, але у фіналі він здобуває творче осяяння: “Був перший день творіння. Я був сповнений сили, що краще, аніж щастя… Був ранок першого дня”. Виникає в романі й тема рідної для Мердок Ірландії – один із персонажів, багатозначно названий Фінном, здійснює врешті-решт “повернення на батьківщину”.

Наступні романи Мердок: “Втеча від чарівника” (“The Flight from the Enchanter”, 1955), “Замок на піску”(“The Sand Castle”, 1957), “Дзвін” (“The Bell”, 1958), “Відрубана голова” (“A Servered Head”, 1961), “Дика троянда” (“An Unofficial Rose”, 1962), “Одноріг”(“The Unicorn”, 1963), “Малійка” (“The Italian Girl”, 1964), “Час янголів” (“The Time of Angels”, 1966) також виявляють відчутний вплив екзистенціальної філософії. Письменниця змальовує в них складні та суперечливі характери та долі персонажів, часто непередбачуваних у своїх діях та наслідках, до яких вони призводять. У чіткому поділі персонажів на добрих, людяних, що прагнуть зрозуміти інших людей і бути зрозумілими ними, та злих, демонічних, підступних дається взнаки також зацікавлення Мердок структурою т. зв. “готичного роману”. Однак уже в той період вона починає гостро відчувати недостатність як цієї традиції, так і звичної для неї опори на екзистенціальну філософію: “вибір”, який надає ця філософія людині, уявляється їй “порожнім”, оскільки він не пов’язується з поняттями добра й істини. І в попередній літературній традиції їй стають ближчими Ч. Діккенс та російські письменники XIX ст., передусім Л. Толстой і Ф. Достоєвський. У статті 1961 р. “Проти сухості” вона обстоює широке та вільне відображення у творах мистецтва всієї складності людського життя і людського характеру.

Роман “Дика троянда” (1962), який з’явився відразу ж після цієї статті, відрізняється від попередніх меншою жорсткістю структури і більш проникливим ліризмом. Роман цей можна означити як психологічний, що переходить у своєрідний психологічний детектив з рисами ексцентріади. Дія його розгортається переважно в маєтку родини Пероннет Грей-Хеллокс, розташованому на сході Англії в графстві Кент. Героїня роману, доброчесна та ніжна Енн Пероннет доглядає за розарієм, що належить садибі. Вона якраз і є, згідно з думкою автора, дикою (точніше, нестандартною – unofficial) трояндою. По ходу дії вона втрачає і чоловіка Рендла, котрий вважає надто прісним своє життя з нею, і коханого, морського офіцера Фелікса Мічема, що відмовляється від щастя кохання заради честі “бути офіцером і джентльменом”. Лише у фіналі роману з’ясовується, що повстання доньки Енн, злого ангелика Міранди, проти можливого другого шлюбу матері пояснюється її власною таємною закоханістю у Фелікса Мічема. У романі виразно прослідковується зв’язок з попередньою традицією: у ньому сплітаються лінії, що йдуть від Л. Стерна (показ егоїстичного підгрунтя добрих вчинків), від Е. Бронте (похмурі барви Грейхеллока), від В. Вулф (плинність, імпресійність пейзажного малюнку). З іншого боку, у виразності соціальних характеристик (догматизм священика Дугласа Свона, моральний ригоризм Фелікса Мічема) можна виявити певну спорідненість не лише з Діккенсом, але й Дж. Голсуорсі. Письменниця намагається пояснити несправедливість, з якою життя обходиться з її героїнею, котра безсумнівно заслуговує на кращу долю. Вона вводить у текст роману роздуми про “безформність” добра, про те, що “доброчесне життя вбиває енергію”, про те, що “справедливість завжди несвідома”. У пізніших романах вона прийде до більш чітких і суворих висновків про те, що сучасне життя не заохочує чесноту, що винагорода її – в самому робленні добра, у посильному для кожної людини служінні добру. Шлях до утвердження цієї думки пролягає для М. тільки через творче осягнення нею ідей філософії Платона, а також тих моральних цінностей, які несе в собі християнство.

Особливе місце серед романів Мердок 60-х pp. належить роману “Червоне та зелене” (“The Red and the Green”, 1965), який також є своєрідним психологічним детективом, “одягненим” цього разу в форму роману історичного. Історичним тлом його є т. зв. Великоднє повстання 1916 р. в Ірландії. В якості центрального конфлікту письменниця подає, однак, не саме повстання, а окремішній випадок – розладнані заручини інтелігентної та заможної ірландської дівчини Френсіс Беллмен та англійського офіцера Ендрю Чейс-Вайта. Як стане зрозуміло з епілогу, розлад цей пояснювався закоханістю героїні в іншого чоловіка – ірландського патріота Пата Дюмея. Саме Патові та його брату – підліткові Кетелу, котрі йдуть на добровільну смерть в ім’я свободи свого народу. Мердок віддає роль справжніх героїв свого роману. Пат гине під час повстання, відсторонений ним від участі у повстанні й тимчасово врятований Кетел – кількома роками пізніше. В епілозі роману, дія якого зазначена двадцятьма роками після описуваних подій, довгоногий син Френсіс, котрий рветься на допомогу іспанським республіканцям, майже дослівно повторює репліку Кетела: “А коли надходить черга якої-небудь країни, хай і маленької, повстати супроти своїх тиранів, вона представляє пригноблені народи всього світу”.

2-а пол. 60-х – 1-ша пол. 70-х pp. відзначена у творчості Мердок низкою романів, які містять у собі як домінуючу платонівську ідею. Це романи “Приємні та добрі” (“The Nice and the Good”, 1968), “Сон Бруно” (“Bruno’s Dream”, 1969), “Почесна поразка” (“A Fairly Honourable Defeat”, 1970), “Чорний принц” (“The Black Prince”, 1973), “Любов земна і любов небесна” (“The Sacred and Profane Love Machine”, 1974), а також роман 1976 p. “Генрі й Като” (“Henry and Cato”). У них письменниця зайнята переважно вирішенням моральних проблем – проблем стосунків, взаємопроникнення та взаємовідштовхування добра та зла.

Особливий інтерес у цьому циклі становлять романи “Сон Бруно”, у якому Мердок досліджує свідомість умираючої людини, та “Чорний принц”, дія якого розгортається “під знаком Аполлона”, тобто присвячена проблемам художньої творчості, істинного та облудного в житті та мистецтві. Роман цей найбільше насичений платонівськими алюзіями.

У 70-х pp. Мердок написала романи “Випадкова людина” (“An Accidental Man, 1971), “Дитя слова” (” A Word Child”, 1975), “Море, море” (1978), “Черниці та вояки”(“Nuns and Soldiers”, 1980), що вирізняються багатством ідейно-художньої структури. Романи ці засвідчують зрослу психологічну майстерність Мердок, талант якої досягає тепер повного розквіту. Вельми складний і витончений психологічний рисунок роману “Черниці та вояки”. Письменниця знову звертається до зображення добре знаного їй середовища англійської інтелігенції, що живе переважно інтелектуальними інтересами. У розмовах, які ведуть персонажі, присутні знову і Вітгенштайн, і Платон із Сократом, та інші античні й сучасні філософи та письменники. У першому розділі роману царює похмура та напружена атмосфера очікування смерті – вмираючий від раку Гюї Опеншоу залишає своїй дружині Гертруд наказ вижити за будь-яку ціну. Він навіть пропонує їй після своєї смерті вийти заміж за їхнього спільного друга Пітера, прозваного Графом за його польське походження (його справжнє ім’я – Войцех Щепанський), котрий “чистий серцем” і давно кохає її. Але життя виявляється складнішим і суперечливішим за будь-які припущення та плани. Гертруд удається “вижити”, подолавши біль втрати коханого чоловіка значною мірою завдяки вірності та відданості її друзів – Графа й Анни Кевідж, її подруги зі студентської лави, котра п’ятнадцять літ провела в закритому католицькому монастирі, а потім повернулась у світ, аби знайти тут свою власну віру. Гертруд справді виходить заміж, але не за Графа, котрий по-рицарськи їй вірний, а за художника Тіма Ріді. Анна, котра кохає Графа, змушує його поклястися “священною кров’ю Польщі”, що він не скоїть самогубства. Замість цього він збирається перевестися у Белфаст, а сама Анна в кінці роману виїздить в Америку.

У романі знову виникають проблеми, що хвилюють автора, як політичні (доля Польщі та її складні стосунки з Росією), так і філософські (проблеми віри та безвір’я, юдаїзму та християнства тощо). Центральним у романі стає сон Анни, в якому вона бачить Ісуса Христа, котрий пояснює їй, що він не чудотворець і ніколи ним не був і що вона сама знає, що їй слід робити: “Роби добро, утримуйся від зла”. Черниця в миру, Анна знаходить сенс життя у діяльному альтруїзмі, а герой – рицар – “солдат” Войцех Щепанський, зостаючись врешті-решт при Гертруд другом родини, виступає в ролі сучасного Дон Кіхота.

Пізні книги Мердок присвячені животрепетним моральним і політичним проблемам сучасності. Це романи “Учень філософа”(“The Philosopher’s Pupil”, 1983), “Старанний учень” (“The Good Apprentice”, 1965), “Книга та братство” (“The Book and Brotherhood”, 1987).

Українською мовою оповідання Мердок “Муха” переклала М. Тарнавська (журнал “Київ”, Філадельфія, 1957; передруковано у збірці перекладів М. Тарнавської “Самотнє місце під сонцем”, Буенос-Айрес, 1991).

М. Воропанова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

МЕРДОК, Айріс

Categories: Біографії

Links