МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович

(1893 – 1930)

МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович (Маяковский, Владимир Владимирович – 07.07.1893, с. Багдади, побл. Кутаїсі – 14.04.1930, Москва) – російський поет.

Творчість Маяковського і по сьогоднішній день залишається визначним художнім здобутком російської поезії поч. XX ст. Його твори не позбавлені ідеологічних перекосів і пропагандистської риторики, але вони не можуть перекреслити об’єктивної значимості та масштабу художнього таланту Маяковського, реформаторської суті його поетичних експериментів, які для сучасників, та й для нащадків поета асоціювалися з революцією у мистецтві.

Маяковський народився у Грузії, де проминуло його дитинство. Після смерті батька у 1906 р. сім’я перебралася у Москву, де Маяковський вступив у 4-ий клас П’ятої московської гімназії. У 1908 р. його відчислили звідти, а через місяць Маяковського заарештувала поліція у підпільній друкарні Московського комітету РСДРП. Упродовж наступного року його ще двічі заарештовували. У 1910-1911 pp. Маяковський займався у студії художника П. Келіна, а потім навчався в Училищі живопису, познайомився з художником і поетом Д. Бурлюком, під впливом якого формувалися авангардистські естетичні смаки Маяковського.

Перші вірші Маяковський написав близько 1909 р. у в’язниці, до якої потрапив через зв’язок із підпільними революційними організаціями. Вірші поета-дебютанта

були написані у доволі традиційній манері, яка наслідувала поезію російських символістів, і сам М. відразу ж від них відмовився. Справжнім поетичним хрещенням для М. стало його знайомство у 1911 р. з поетами-футуристами. У 1912 p. M. разом з іншими футуристами видав альманах “Ляпас суспільним смакам” (“Пощёчина общественному вкусу”), підписаний Д. Бурлюком, О. Кручених і В. Маяковським, з віршами Маяковського “Ніч” (“Ночь”) і “Ранок” (“Утро”), в якому в епатажно зухвалій манері проголошував розрив із традиціями російської класики, закликав до створення нової мови та літератури, такої, яка би відповідала духу сучасної “машинної” цивілізації і завданням революційного перетворення світу. Практичним втіленням декларованих Маяковським у альманасі футуристичних тез стала постановка у петербурзькому театрі “Луна-парк” у 1913 р. його віршованої трагедії “Володимир М.” (“Владимир М.”). Особисто автор виступив режисером і виконавцем головної ролі – поета, котрий страждає у ненависному йому сучасному місті, що нівечить душі людей, котрі хоча й обирають поета своїм князем, але не здатні оцінити принесену ним жертву. У 1913 p. Маяковський разом з іншими футуристами здійснив велике турне містами СРСР: Сімферополь, Севастополь, Керч, Одеса, Кишинів, Миколаїв, Київ, Мінськ, Казань, Пенза, Ростов, Саратов, Тифліс, Баку. Художньою інтерпретацією програми нового мистецтва футуристи не обмежувались і намагалися впроваджувати у життя свої гасла практично, зокрема навіть одягом і поведінкою. їхні поетичні виступи, відвідини кав’ярень чи навіть звичайна прогулянка по місту нерідко супроводжувалися скандалами, бійкою, втручанням поліції.

Під знаком захоплення футуристичними гаслами перебудови світу і мистецтва перебуває уся творчість М. дореволюційного періоду, її характеризує пафос заперечення буржуазної дійсності, яка, на думку поета, морально калічить людину, усвідомлення трагедії існування людини у світі наживи, заклики до революційного оновлення світу: вірші “Пекло міста” (“Адище города”, 1913), “Нате!” (“Нате!”, 1913), збірка “Я” (1913), поеми “Хмарина в штанах” (“Облако в штанах”, 1915), “Флейта-хребет” (“Флейта-позвоночник”, 1915), “Війна і мир” (“Война и мир”, 1916), “Людина” (“Человек”, 1916) та ін. Поет різко заперечував Першу світову війну, яку характеризував як безглузду криваву бійню: стаття “Цивільна шрапнель” (Штатская шрапнель”, 1914), вірші “Війна оголошена” (“Война объявлена”, 1914), “Мама і вбитий німцями вечір”(“Мама и убитый немцами вечер”, 1914) та ін. З саркастичною іронією поет ставиться до лицемірного світу бюрократів, кар’єристів і пристосуванців, котрі дискредитують чесну працю, чисте сумління і високе мистецтво: “Гимн судді” (“Гимн судье”, 1915), “Гімн ученому”(“Гимн ученому”, 1915), “Гімн хабарю” (“Гимн взятке”, 1915) та ін.

Вершиною дореволюційної творчості Маяковського є поема “Хмарина в штанах”, яка стала своєрідним програмним твором поета і в якій він найбільш чітко та виразно виклав свої світоглядні й естетичні настанови. У поемі, яку сам поет називав “катехізисом сучасного мистецтва”, проголошуються і в образній формі конкретизуються чотири гасла: “Геть ваше кохання”, “геть ваш лад”, “геть ваше мистецтво”, “геть вашу релігію” – “чотири крики чотирьох частин”. Наскрізним лейтмотивом через усю поему проходить образ людини, котра страждає від неповноти і лицемірності буття, що її оточує, котра протестує і прагне до справжнього людського щастя. Початкова назва поеми – “Тринадцятий апостол” – була перекреслена цензурою, але саме вона найглибше і найточніше передає основний пафос цього твору й усієї ранньої творчості Маяковського. Апостол – це учень Христа, покликаний впроваджувати у життя його вчення, але у М. цей образ швидше наближається до того, який пізніше з’явиться у знаменитій поемі О. Блока “Дванадцять”. Дванадцять – це традиційне число найближчих учнів Христа і поява в цьому ряду тринадцятого, “зайвого” за біблійними канонами, апостола сприймається як виклик традиційній світобудові, як альтернативна модель нового світопорядку. Тринадцятий апостол Маяковського – це й символ революційного оновлення життя, до якого прагнув поет, і водночас метафора, здатна передати справжній масштаб поетичного явища речника нового світу – Маяковського.

Тогочасна поезія Маяковського заперечує не просто окремі негаразди та вади сучасного суспільства, вона заперечує саму можливість його існування, основоположні, корінні принципи його буття, набуває масштабу космічного бунту, в якому поет відчуває себе рівним Богу. Тому у своєму бажанні бути підкреслено антитрадиційним ліричний герой Маяковського доходить до максимального епатажу, такого, що, здавалося би, балансує на хиткій межі, за якою починається заперечення моралі та здорового глузду: він дає “ляпас суспільним смакам”, вимагає у перукаря “причесати йому вуха” (“Нічого не розумію…”), стає рачки і гавкає по-собачому (“Ось так я зробився собакою… “) і з викликом заявляє: “Я люблю дивитись, як вмирають діти…” (“Я”), кидає в зал під час виступу: “я зарегочу і радісно плюну, плюну в лице вам…” (“Нате!”). У поєднанні із високим зростом і гучним голосом Маяковського усе це створювало неповторний образ поета-борця, апостола-провісника нового світу. “Поетика раннього Маяковського, – пише О. Мясников, – це поетика грандіозного. У його поезії тих років все напружено до краю. Його ліричний герой відчуває себе здатним і зобов’язаним вирішувати не лише завдання перевлаштування власної душі, а й усього людства, завдання не лише земні, а й космічні. Гіперболізація і складна метафоризація – характерні риси стилю раннього Маяковського. Ліричний герой раннього Маяковського почувається надзвичайно незатишно в буржуазно-міщанському середовищі. Він ненавидить і зневажає всіх, хто заважає Людині з великої літери жити по-людськи. Проблема гуманізму – одна із центральних проблем раннього Маяковського.” І водночас, незважаючи ні на що, навіть у період найвищого злету футуристичного епатажу, Маяковський завжди залишався романтиком, самотнім, ніжним, людиною, котра здатна до співчуття і котра розуміє цінність “найменшої піщинки живого”. Про справжнього Маяковського свідчать його вірші, у яких він із співчуттям говорить про “братів наших менших” (“Добре ставлення до коней”, “Що не сторінка, – то слон чи левиця “), прагне до гармонії Всесвіту (“Послухайте!”), з любов’ю пише про дітей. Подібний контрастний пафос притаманний і таким прикметним для ранньої лірики поета віршам, як “А ви змогли б?”, “Послухайте!”, “Лілічко! Замість листа…”:

Наді мною,

Крім твого погляду,

Лезо жодного ножа не владне.

Завтра забудеш,

Що коронував тебе,

Що душу квітучу коханням випік,

І суєтних днів звихрена метушня

Розшарпає сторінки моїх збірок…

Чи ж слів моїх листя сухе

Зупинитися змусить,

Жадібно дихаючи?

Дозволь хоча б

Останньою ніжністю вистелити

Твої затихаючі кроки.

(“Лілічко! Замість листа…” , пер. І. В.)

Російську революцію Маяковський зустрів декларативною заявою: “Моя революція. Пішов у Смольний. Робив. Усе, що доручали”. Пізніше Маяковський із гордістю пригадував, що солдати і матроси, котрі штурмували Зимовий палац, промовляли два його поетичні рядки: “їж ананаси, рябчиків жуй, День твій останній надходить, буржуй!” Як зазначала пізніше критика, поняття “Маяковський” і “поет революції” стали у цей час синонімами. Ця аналогія утвердилась і за кордоном, де Маяковського почали сприймати як своєрідний “поетичний еквівалент” Жовтня.

У 1918 р. Маяковський організував групу “Комфут” (комуністичний футуризм), співпрацював з газетою “Мистецтво комуни”, у 1923 р. створив “Лівий фронт мистецтв” (ЛіФ), у 1923-1925 pp. видавав однойменний журнал. Намагаючись використовувати всі художні засоби для надання підтримки новій державі, пропаганди нових цінностей, Маяковський писав злободенну сатиру, вірші та частівки для агітаційних плакатів (“Вікна РОС-ТА”, 1918-1921). Творчість Маяковського радянського періоду у площині формальних пошуків та художніх здобутків загалом не поступається раннім віршам, тоді як зміст тогочасних поезій фактично зливається з ідеологічними гаслами правлячого режиму. Тогочасні вірші поета пройняті вірою у перемогу ідей нового суспільства, побудованого за законами братерства і справедливості. Поет асоціює себе з “агітатором, горлаєм-ватажком”, котрий не протистоїть натовпу, а є його часткою, робітником, його голосом. Втіленням ідейної позиції Маяковського цих років стали його драми та поеми.

Невдовзі після революції Маяковський створив п’єсу-міф про всесвітній соціалізм “Містерія-Буфф” (“Мистерия-Буфф”, 1918), у якій представники пролетаріату та селянства – “сім пар нечистих” рятуються у ковчезі під час всесвітнього революційного потопу, проходять пекло і рай і знаходять “землю обітовану” – комуністичний Едем. У поемі “150 000 000” (1921; кількість тодішнього населення Радянської Росії) поет висловлює свою духовну єдність з революційною стихією і народом, мріє про той час, коли революційні селяни завоюють США і проголосять там перемогу комунізму. Оспівуванню комуністичних міфів присвячені й відомі поеми Маяковського “П’ятий Інтернаціонал” (“Пятый Интернационал”, 1922), “Володимир Ілліч Ленін”(“Владимир Ильич Ленин”, 1924), “Добре!” (Хорошо!”, 1927). Після кількох закордонних поїздок з’явилося багато віршів, у яких він висловлює свої негативні враження від “капіталістичного світу наживи”. Поет засуджує суперечності буржуазного світу, його негативні явища: “Хмарочос у розрізі”(“Небоскрёб в разрезе”, 1925), “Бродвей” (“Бродвей”, 1925), “Блек енд вайт”(“Блек энд уайт”, 1926) та ін. Нещодавно стало відомо, що в останні роки життя Маяковський почав усвідомлювати примусовий, штучний характер деяких своїх творів. У чернетках було знайдено гірке зізнання, що він “ставав на горло власним пісням”. У відповідь на свою поему “Добре!”, яка оспівувала штурм Зимового палацу і побудову соціалістичного суспільства, Маяковський збирався писати нову поему – “Погано!”

З кінця 20-х pp. у Маяковського поступово посилювалося відчуття разючої невідповідності політичних і соціальних реалій соціалістичної дійсності тим високим ідеалам, з якими асоціювалася для нього революція. Чим далі, тим більше з-під пера поета з’являлися твори, у яких він вдається до нищівної критики негативних явищ радянського побуту, адміністративно-чиновничої системи, культури та мистецтва. Вершиною “революційної” сатири Маяковського стали дві його п’єси, написані в останні роки життя – “Клоп” (“Клоп”, 1929) і “Лазня” (“Баня”, 1930). Перша з них є їдкою сатирою на радянське міщанство. Головний герой Присипкін, котрий маскується пролетарським походженням, аби влаштувати собі сите і безбідне життя, у якому й сліду не залишається від тих цінностей, заради яких здійснювалась революція. Друга п’єса – це сатира на бюрократичні порядки у радянських установах. У центрі зображення – конфлікт між інженером Чудаковим, котрий винайшов машину часу, і бюрократом Побєдоносиковим, котрий намагається завадити науковому відкриттю. Обидві п’єси були визнані ідеологічно хибними, а поетові дорікали відсутністю у його творах партійності. Критики проголосили, що Маяковський збився з революційного шляху, став “попутником”, на що поет гірко зауважив: “Смішно бути попутником, коли відчуваєш себе революцією”.

Поступово Маяковський потрапив у літературну, а далі й ідеологічну ізоляцію. Його п’єси були зняті з постановок, йому було відмовлено у в’їздних візах до Парижа (на побачення з коханою, російською емігранткою Тетяною Яковлевою), його не визнавали ні колишні колеги з ЛіФу, ні нові з РАППу, а виставку М. “20 років роботи” проігнорували і партійні чиновники, і впливові літератори. Драматизм становища М. ще більше ускладнили його стосунки з Веронікою Полонською, котра нібито й кохала поета, але відмовлялася залишити заради нього чоловіка. Усе це спричинило глибоку душевну кризу, наслідком якої стало самогубство Маяковського. Він вистрілив собі в серце, залишивши знамениту посмертну записку:

Все, як кажуть,

“інцидент поперчений”,

Об побут

Розбився любові баркас.

Життя,

Сподіваюсь з тобою ми квити,

До біса рахунки мук,

Болей

Й образ.

Щасливо залишатися.

Володимир Маяковський

Через десять років, очевидно, з тих же причин – “нестачі повітря”, до самогубства вдасться й інша видатна російська поетеса – М. Цветаева, а в 1930 році, відразу після поховання Маяковського, вона, одна із небагатьох, сказала про поета ті слова, на які він насправді заслуговував і які виявилися пророчими для його посмертної долі: “Я боюся, що, попри всенародний погреб, попри всю пошану й усі плачі за ним Москви та Росії, Росія до кінця так і не зрозуміла, хто був подарований їй в особі Маяковського… Маяковський набагато випередив нашу сучасність і десь, за якимось поворотом, чекає на нас. І озиратися на Маяковського нам, а може, й нашим онукам доведеться не назад, а вперед”.

Хоча ще за життя Маяковського його слава почала тьмяніти, від цілковитого забуття Маяковського “врятував”, як відомо, Й. Сталін, котрий у відповідь на лист Лілі Брік, колишньої коханки поета, котра поскаржилася на несправедливе ставлення до Маяковського, через п’ять років після його смерті наклав відому резолюцію: “Маяковський був і залишається найкращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Байдуже ставлення до його пам’яті і творів – злочин”. Але ця “милість вождя” зіграла злий жарт із посмертною долею поета.

Вона наперед усувала можливість об’єктивного підходу до вивчення творчості поета, з правом на різні точки погляду на його поезію і сприяла канонізації Маяковського винятково як пролетарського поета, твори якого, за словами Б. Пастернака, у цих нових умовах “почали вводити примусово, наче картоплю за Катерини”. Звісно, як і будь-яка “поетична величина”, особистість Маяковського складна і неоднозначна, не позбавлена внутрішніх суперечностей і драматичних помилок. Тому до поета насамперед потрібно підходити неупереджено, пам’ятаючи, що Маяковський – це син складної епохи, яка розпочалася з великих революційних зрушень і завершилася трагедією мільйонів людей. Поет пережив духовну драму, пов’язану з кризою віри у соціалізм. Але, незалежно від своїх поглядів, він увійшов в історію літератури як сміливий новатор поетичної мови, системи версифікації та засобів художньої виразності. Його поезія вирізняється особливою піднесеністю духу і постійним пошуком шляхів у майбутнє.

Не тільки в російській, а й у світовій поезії навряд чи знайдеться ще один поет, масштаб новаторських перетворень і художніх реформ якого можна було би порівнювати з тим внеском, що його зробив у поезії XX ст. Маяковський. Поетичному стилю Маяковського притаманні підкреслена експресивність, підвищена метафоричність. Вірші М. часто будуються як одна велика розгорнута метафора. У цій самій функції Маяковський використовує й гіперболи, які фантастично збільшують ознаки зображуваного і тим підсилюють емоційне враження від нього. М. пропагує “зламаний” синтаксис, який протистоїть логічно упорядкованому, чіткому порядку слів у реченні. Найулюбленіші прийоми М., що розривають традиційний синтаксис, – це різноманітні, іноді дуже складні форми інверсії, порушення форм граматичного підпорядкування слів, т. зв. “телеграфний” синтаксис, що імітує стиль телеграфних фраз. Маяковський увів у російську поезію безпрецедентно велику кількість неологізмів, демократизував поетичну мову як у лексичному аспекті (прозаїзми, вульгаризми, професіоналізми і т. д.), так і в інтонаційному, надавши поетичній мові виразних інтонацій прозаїчного мовлення. Услід за символістами та акмеїстами Маяковський продовжив упроваджувати в російську поезію нову, тонічну систему віршування, причому робив це набагато сміливіше і радикальніше від своїх попередників. Поет розробив новий графічний малюнок вірша – знамениту “драбинку”, яка виносить слова та їхні групи в окремі рядки, що посилює їхню смислову вагу та забезпечує точність смислових вражень. Маяковський запровадив у поезію нові види римування (римуючи початки поетичних рядків, кінець попереднього і початок наступного, кінцеві слова рядків зі словами із середини рядків і т. д.), а також обгрунтував смислову функцію рими як такої позиції вірша, на яку повинно виноситись найважливіше у смисловому аспекті слово рядка. З навальним шквалом порівнював поетичні пошуки М. П. Неруда, а О. Мандельштам назвав його першим серед поетів, творчість котрих розрахована “не на вчора, не на сьогодні, а назавжди”.

У 1912-1914 pp. Маяковський тричі відвідав Україну, а з 1924 – щороку. Тут він виступав у цілому ряді міст, оспівав столицю (вірш “Київ”, 1924). присвятив Україні теплі рядки у віршах “Борг Україні”(1926), “Нашому юнацтву”(1927), “Три тисячі і три сестри”(1928) й ін.

Твори Маяковського українською мовою перекладали П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський, Л. Первомайський, Остап Вишня, М. Терещенко, П. Воронько, С. Голованівський, Є. Дроб’янко, Р. Лубківський та ін.

В. Назарецъ


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович

Categories: Біографії

Links