Маяковський – лірик

Після похорону В. Маяковського Марина Цвєтаєва напише: “Боюся, що, незважаючи на народні похорони, на всю пошану йому, весь плач по ньому Москви і Росії, Росія і дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського”. Маяковський залишився незрозумілим. Передчуття цього трагічного відчуження, нерозуміння найглибшого і чистого, що було в ньому, тривожило поета ще за кілька років до смерті:

Я хочу бути зрозумілим моєю країною, А не буду зрозумілий, що ж. По рідній країні пройду стороною, Як проходить косий дощ.

У ранній ліриці Маяковського

навколишній світ трансформується в яскраві, часом суперечливі образи. Кожний штрих, кожна деталь, будь-яке слово – все несе на собі відбиток особистості, настрою, почуття автора! Як неоднозначно, суперечливо сприймає він все, про що пише! Наприклад, нерідко поет звертається в ліричних віршах до небесної своєї подруги – луни. Вона для нього може бути і “коханкою рудоволосої”, і матір’ю його поезії. Він наділяє її рисами жінки – її теплом, чуйністю, розумінням. Він звертається до неї зі словами: “Адже це ж дочка твоя – моя пісня…”. Але от настрій лагідної любові, якогось невловимого
духовного єднання з навколишнім світом переміняється несподіваним прозрінням. Так само гостро і сильно, як раніше любив, тепер почуває поет всю мерзенність, слизьку і безвихідну ворожість цього світу. І місяць – той же самий місяць – бачиться поетові зовсім іншим: “…а за сонцями вулиць десь шкутильгав нікому не потрібний в’ялий місяць”. Необхідний для кожної людської душі етап особистісного, морального самоствердження збігається в Маяковського згодом його творчого становлення. Звідси та суперечливість, безкомпромісність, що властива його ранній ліриці. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійний духовний неспокій визначають поетичне кредо Маяковського: він повинен дати мову без’язикій вулиці. Ця роль не може не бути святою для поета. Він жадає визнання, він вірить, що гідний його. Тільки насмішкуватість, властивої юності, змушує не тільки мучитися і любити, викривати і захоплюватися, але й злегка іронізувати над собою:

І бог заплаче над моєю книжкою! Не слова – судороги, що злилися грудкою, І побіжить по небу з моїми віршами під пахвою й буде, задихаючись, читати їх своїм знайомим. Але крім особистісних протиріч, що існують усередині самого поета, заглиблюються і трагічні протиріччя епохи, сучасником якої йому довелось стати, часу, що характеризується ламанням світорозуміння тисяч людей. Все це не може не відбитися на Творчості, і от з’являються ноти безвір’я, спустошеності, омани, розчарування:

Я самотній, як останнє око У той що йде, сліпої людини!

Біль, самітність, що переживає поет, він не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління:

Ти! Нас – двоє, поранених, загнаними ланями, Здибилося іржання осідланих смертю коней. Дим через будинок наздожене нас довгими долонями, Каламуттю озлобивши очі що догнивають у зливах вогнів!

“Сестра моя!” – так звертається Маяковський до землі у вірші “Від втоми”. У свідомості поета живуть не тільки глобальні, епохальні думки. Як здатний він почувати, співпереживати, як здатний насолоджуватися земними людськими радостями! Через багато років, коли юний лірик з пораненим серцем встане бійцем у робітничий лад, коли майже всі забудуть про його першу, теперішню поезію, поезію серця і любові, поезії болю і самотності, поезії кілких рим і рядків, що розлітаються, поезії, що жолобить і б’є навідліг, ніжний і співаючий, ліричний мотив знову встане у Маяковському. Де вихід з тупика, з нерозуміння, про яке писала Цвєтаєва? Бути може, Майбутнє сприйме поета, зрозуміє і прийме його теперішнім, відкритим, щирим?

Прийдешні люди! Хто ви? От я, весь біль і забій. Вам заповім сад фруктовий моєї великої душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Маяковський – лірик