“Мартин Боруля” – приклад багатогранної творчості корифея українського театру

Першим поштовхом до появи професійного українського театру були п’єси Котляревського – “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник” тощо. Котлярев­ський свого часу навіть був директором Полтавського театру, якщо не помиля­юся. Потім з’явилися твори Квітки-Основ’яненка, шевченківський “Назар Сто – доля”, а потім – Емський указ і Валуєвський циркуляр. 1 вистави українською мовою було заборонено, та й майже не було гідних театрів і груп, а були балаганні інтермедії, вертепи, третьосортні драматургічні вправи якихось

графоманів.

Саме тому мені хочеться назвати подвижництвом діяльність М. Кропивницького, братів Тобілевичів, М. Заньковецької, М. Старицького. На перший погляд може здатись, що вони з нічого створили театр світового рівня. Але насправді та­кий творчий вибух абсолютно закономірний: його готували поміщицькі аматор­ські театри, фольклор, талановиті літературні п’єси. Професійний театр насправді виріс на суто національному фунті й охоплював дуже широкий спектр жанрів і тем з народного життя, історії. Кропивницький, засновник Трупи корифеїв, до­бирав акторів-самородків тільки з народу. Ролі, як на сцені,

так і в організації те­атру, розподілились дуже органічно: І. Карпенко-Карий писав соціально-побутові сатиричні комедії й трагікомедії і брав ролі таких собі резонерів, М. Кропив­ницький створив в українській драматургії жанр соціально-психологїчної драми, М. Старицький спеціалізувався на антрепренерстві… Ніхто не нудьгував.

Звичайно, діяльність корифеїв не можна так чітко розділити на окремі цари­ни. У їхній праці все було взаємопов’язане: режисерство, акторство, драматургіч­на творчість. Марко Кропивницький, Марія Заньковенька були акторами досить широкого плану, Іван Тобілевич найохочіше брав ролі таких собі резонерів. Проте його комедії досить багатогранні, вони мають у собі жанрові ознаки й трагічних, і драматичних творів. Це можна показати на прикладі трагікомедії “Мартин Боруля”

Іван Тобілевич, більш відомий під псевдонімом Карпенко-Карий, найбільше любив у житті і без чого не міг би існувати – це родина й театр, що були нероз­дільно пов’язані між собою.

Інколи моменти з історії сім’ї навіть з’являються в його п’єсах. Наприклад, не­варто думати, що сюжет “Мартина Борулі” Карпенко-Карий запозичив у Мольє – ра. Такий самий випадок невдалої боротьби за права на дворянство є й у сімейній хроніці Тобілевичів. Чому вони його не здобули? А тому, що в старих документах у прізвищі Тобілевич замість “і” стояла літера “е”…

Можна сказати, що цей сюжет мандрівний, як сюжети давніх міфів та казок Трохи нагадує байку “Жаба й Віл”, у якій бідолашна пихата Жаба луснула, але таки не роздулася до волових розмірів. І підказаний цей сюжет реальними рухами в суспільстві. У Франції манія на завоювання дворянства почалася в сімнадцято­му столітті, а в Російській імперії – на двісті років пізніше. Але причини гонитви за чином та титулом у цих країнах зовсім різні.

Французький буржуа, розбагатівши й відчувши власну силу, намагається за допомогою грошей підтягнутись до вищого щабля суспільства, він ніби каже: “і я з вами! Візьміть мене до свого кола!” Але це йому личить, як корові сідло. Його поведінка фарсова, комедійна, та й причина такої поведінки несерйозна, смішна.

А що ж штовхає на боротьбу українського “селянина-шляхтича”? Він не бід­ний, не обділений розумом, грошима, повагою таких, як і він, заможних селян. Чому ж у його голові так раптово виникла ця недоладна ідея? А згадаймо попу­лярну в дев’ятнадцятому столітті ідею “маленької людини”, її амбіцій, її права на людське існування. Дворянство для Мартина Борулі – це не менше як засіб са­мозахисту. Довести пану Красовському, що той не гака вже й пава – що може краще заспокоїти розбурхане почуття власної гідності9 Як і в Журдена, у Борулі воно якесь хворобливе. Дворянство Борулі – як шинель Акакія Акакійовича: вій докладає до нього всіх своїх зусиль, грошей, не розуміючи, що його намагання марні, всі його гроші летять за вітром, а обожнювання чину й крючкотворної пра­ці лиш принижують його.

Взагалі, пригадуються ідеї Сковороди про “еродну працю”: кожному своє, і не треба лізти в чужі сани. З іншого боку, можна заперечити: якби людина не стави­ла перед собою недосяжних цілей, вона мало чого досягла б у житті. Інколи й не передбачиш, як людина може змінити свою долю на краще.

Але Мартин Боруля, вочевидь, не цей варіант. Він навпаки ніби навмисне за­ганяє себе у глухий кут. Насправді він, звичайно, цього не розуміє. Напевно, це хворобливе засліплення – найпечальніше, що є в його образі.

Насправді ця комедія зовсім не смішна. Є комічні моменти – наприклад, по­важна розсудливість Омелька в контрасті з нетерплячою дратівливістю його хазяї­на. Чи сцена з Націєвським, де він підслуховує, як Мартин та Палажка обирають майбутніх кумів. Але в цілому після прочитання відчуваєш якесь розчарування в людях. Мені боляче бачити, як чесна і в цілому непогана людина будує свої на­дії на голому повітрі, як вона сподівається на ошуканців (згадаємо хоч повірено­го Трандалєва).

Звичайно, у п’єси є свої закони і на сцені ніщо не відбувається так само, як у справжньому житті. Але кожна гарна драма, чи комедія, чи трагедія відтворює певний життєвий механізм. Відтворює рухи в суспільстві, а на їхньому тлі – рухи людської душі, її сподівання, прагнення. І змушує нас замислитись: а чи не ство­рили й ми собі кумирів, як це зробив Мартин Боруля? Чи наші власні цілі гідні докладених нами зусиль?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

“Мартин Боруля” – приклад багатогранної творчості корифея українського театру