МАРЛО, Крістофер

(1564 – 1593)

МАРЛО, Крістофер (Marlowe, Christopher – 06.02. 1564, Кентербері – 30.05. 1593, Дептфорд) – англійський письменник.

Народився у Кентербері, в сім’ї шевця, майстра цеху шевців і дубильників. Упродовж багатьох століть у Кентербері йшли численні прочани на могилу Т. Беккета, непокірного архієпископа, вбитого посланцями Генріха II. Там само знаходився палац архієпископа, провідника національної церкви, наділеного правом коронувати англійських монархів. З XVI ст. у Королівській граматичній школі почали безкоштовно навчати 50 хлопчиків за рахунок церковних доходів.

Не відразу в родині знайшлися гроші для того, аби дати Крістоферу початкові знання. У граматичну школу він пішов лише в 14 років на церковну стипендію, і вивчав латину й основи грецької мови, спів і віршування. Одним із найяскравіших вражень Крістофера був приїзд у Кентербері королеви Єлизавети. Два тижні в місті були присутні пишно вдягнені придворні, проходили врочисті процесії та святкування. Архієпископ Паркер встановив кілька стипендій для навчання уродженців Кентербері в Кембриджі та підготовки їх до духовної кар’єри. Це дало Марло можливість продовжити освіту. З березня 1581 р. він став студентом Кембриджського коледжу Тіла Христового. Університетське життя тих літ вирізнялося певною свободою звичаїв, але для небагатих студентів правила були достатньо суворими. їх слід

було ретельно виконувати, аби отримати щотижневу стипендію розміром в шилінг. Слід було обов’язково відвідувати заняття, не можна було носити довгого волосся та модного одягу.

В університеті Марло познайомився та потоваришував з Т. Нешом, спільно з яким по закінченні університету він напише першу п’єсу “Дідона, цариця Карфагену” (“The Tragedie of Dido, Queene of Carthage”, 1587) – про кохання Дідони до Енея. П’єса не мала великого успіху. У ті ж роки Марло зійшовся з Т. Волсінгемом, племінником керівника англійської таємної поліції та члена Таємної Ради сера Ф. Волсінгема.

У 1583 p. Марло отримав ступінь бакалавра і почав готуватися до іспиту на ступінь магістра. Але в праві скласти іспит йому було відмовлено через систематичне невідвідування занять, пов’язане з поїздками, маршрут і мета яких були невідомі. Екзамен він здав після сповіщення Таємної Ради про те, що Марло прислужився її величності королеві. Після закінчення університету Марло розпочав свою діяльність драматурга в Лондоні, де поселився в районі Нортон Фольгейт – ближче до театрів.

Справжнім тріумфом була з’ява в театральному сезоні 1587-1588 pp. трагедії Марло “Тамерлан Великий”. У центрі п’єси – титанічна постать, котра ставить перед собою грандіозні цілі, що в епоху Відродження вважалося єдино гідним людини. “Скіф невідомий, простий пастух”, наділений сильною волею та фізичною міццю, прагне створити велетенську імперію, стати володарем світу. Він золотоволосий, “високий і ставний… і в плечах такий широкий, що міг би він без зусиль… підняти світ увесь”, “тужаві м’язи довгих, спритних рук в нім надмір сили гордої являють”. “Засвідчує його статура й міць, що світом він народжений владати”. Чудовим виконавцем ролі Тамерлана став провідний актор трупи Лорда Адмірала Е. Аллейн, котрий майстерно передавав патетику неримованого п’ятистопного ямба, що ним був написаний текст. Білий вірш Марло вирізнявся жвавістю, кінець фрази чи синтаксичного періоду в ньому не завжди співпадав із закінченням рядка, що сприяло утворенню багатства інтонацій.

До часу з’яви “Тамерлана” у королівському придворному театрі та на сцені одного із найдорожчих лондонських театрів – Блекфрайєрс – вже йшла п’єса “Александр і Кампаспа”, написана придворним драматургом королеви Єлизавети Дж. Лілі. У центрі цієї п’єси був володар півсвіту Александр Македонський, котрий прагнув бути однаково великим і на бойовищах, і в мирному житті. Тамерлан поглинутий лише пристрастю до завоювань. Водночас, він – жива людина, здатна любити. Але й в любовних мареннях поряд із Зенократою він мріє про майбутню могутність. Монологи Тамерлана присвячені роздумам про людську велич і красу. У битвах він жорстокий і нещадний. І вже знаючи, що на нього чигає смерть, продовжує завойовницьку битву та хоче скорити своїй волі навіть недугу та смерть. Він прагне бути переможцем навіть над природнім ходом речей.

У перші ж роки життя у Лондоні Марло увійшов у гурток В. Ралі, котрий вирізнявся вільнодумством, атеїзмом і був страчений 1618 р. за брехливим обвинуваченням у зраді королю. Ралі об’єднував довкола себе поетів, був чудовим критиком і написав “Відповідь німфи”, в якій показав недоречність пасторальних умовностей у вірші Марло “Пристрасний пастух – своїй коханій”.

У гуртку Ралі Марло познайомився з високо ним поцінованим Т. Херіотом (1560-1621), видатним ученим-математиком, котрий розробив чимало постулатів алгебри й аналітичної геометрії, листувався з Й. Кеплером і використовував телескоп для спостережень за зоряним небом. Свої нові враження та попередні спостереження за університетським життям Марло втілив у “Трагічній історії доктора Фауста” (“The Tragical History of Doctor Faustus”, 1593), яку в сучасному англійському літературознавстві вважають останньою п’єсою, написаною М. У п’єсі втілилися роздуми епохи Відродження про грані між сумнівом і єрессю. У центрі – постать доктора Фауста, непогамовного у своїй жадобі знання. Марло одним із перших увів у світову літературу цей образ німецьких народних книг, перекладених англійською мовою та виданих в Англії 1550 р.

Фаусту видаються нестерпними будь-які обмеження, що накладаються на знання:

Безсила філософія набридла

Мені давно, хай для дрібних умів

Дають поживу право й медицина,

А нице богослов’я гірше всіх,

І магія одна мене лиш вабить…

І я, що вмів коротким силогізмом

Всіх пасторів німецьких спростувать

І змушував учених Віттенберга

Злітатися до тез моїх, немов

Пекельних духів до пісень Орфея,

Агріппу перевершу, що колись

Його уся Європа шанувала!

(Пер. М. Стріхи)

Він готовий віддати свою душу за абсолютне велике знання. Але Фауст вражений тим, що навіть Мефістофель не хоче відповідати йому на всі запитання. Він не отримує відповіді на питання: “Хто створив світ?” і докоряє Мефістофелю: “Поклявся ти на всі питання Відповідати!” І Мефістофель відповість йому: “Лиш тільки те, що пеклу не вороже”. Думка Фауста виявиться сміливішою та зухвалішою за мефістофелівську. Але Фауста не вабить обмежене знання. І тепер, аби втримати Фауста, необхідне втручання самого князя пітьми – Люцифера. Він вкине Фауста прямісінько у вихор подій.

Деякі сцени п’єси Марло побудовані за правилами мораліте – жанру, в якому традиційно про долю героя сперечалися Гріх і Чеснота. Задушу Фауста борються Ангели добра та зла, Люцифер, Вельзевул і Мефістофель. З’являються й характерні для мораліте алегорії семи смертних гріхів – Пихи, Жадоби, Гніву, Заздрості, Ненажерливості, Лінощів, Любострастя. Але присутність у п’єсі такої могутньої постаті як Фауст виводить її за рамки мораліте й підносить до високої трагедії Відродження.

Фауст сам вибирає поміж Гріхом і Чеснотою. Він промовляє слова: “Чи не господар ти душі своїй?” У фіналі Фауст сам виносить собі вирок, вважаючи, що йому немає прощення передусім тому, що, здобувши нелюдське знання, він забуде про свої великі задуми та почне розтрачувати його на пусте штукарство. Йому нема трощення й тому, що він зводить на цей небезпечний шлях людей, зовсім до цього не готових. Комічна за своєю тональністю сцена, в якій конюх Робін, користуючись магічною книгою, викликає Мефістофеля, сам не знаючи, задля того. Мефістофель розлютований тим, що заради розваги мусив подолати шлях з Константинополя, й закидає Робіна вертушками. Буфонність цієї сцени, окрім веселощів, несе в собі н атмосферу страху: на що ще здатна негідна людина, в руках якої опиниться легко здобуте магічне знання? Про важливість того, в чиїх руках опиняється знання, в англійській літературі писатимуть Ф. Бекон, Дж. Свіфт, Г. Веллс, О. Хакслі.

Не менш страшною силою наділені й гроші. І не менш важливо, хто стає їхнім володарем. М. зумів показати це в трагедії, яка іноді прочитується як гротескова зловісна комедія, – Мальтійський єврей” (“The Jew of Malta”, 1598). Центральний її персонаж – лихвар Варрава, заражений “приємною красою грошей”. Йому, зайнятому справою, ніколи розмірковувати про моральність чи неморальність своїх вчинків. Його вабить властивість грошей, яку задовго до з’яви науки, що вивчає функції грошей, опише Марло: золото в процесі обміну саме себе примножує. “З нічого спершу створиш небагато, потому більше, а затим – багато”. Варрава готовий занапастити свою єдину і пристрасно люблену доньку, аби лише не втратити нічого зі своїх багатств. Він кмітливий лише в накопиченні. Коли бачить, що люди, наділені владою, можуть відібрати в нього гроші, він рветься до влади шляхом зрадництва, аби лишень зберегти своє право розпоряджатися грішми на свій розсуд. Варрава підтримує турків проти ордену мальтійських рицарів і намагається зробити так, щоб його вороги знищили один одного. Все це обертається загибеллю для нього самого. Відродження вимагало від людини ширшого погляду на речі. Герої Шекспіра будуть розмірковувати про те, що гроші – не найвища вартість у житті. Варрава ж буде і страшний, і смішний до відрази.

У сезоні 1589 р. з’явилася й інша п’єса Марло – “Паризька різанина” (“The Massacre at Paris”), з якій досліджується проблема влади: в чиїх руках вона опиняється і якою ціною завойовується. У ході громадянської війни у Франції між гугенотами та католиками перемогу здобуває король-гугенот Генріх Наваррський. Католики зображені Марло віроломними, корисливими, зарозумілими та жорстокими. Їхній провідник – герцог Гіз. Гугеноти сильні своєю згуртованістю, одержимі ідеєю братерства та миру. Це додає їм певної величі. З надзвичайною гідністю тримається син вугляра Рамус, прямо відповідаючи на всі звинувачення.

Марло продовжив дослідження цієї теми в п’єсі 1592 р., за основу якої взяв сюжет з національної історії, описаний у хроніці Холіншеда “Едуард ІІ” (“Edward the Second”). Правлячий король Едуард II, користуючись своєю владою, наближає до себе численних фаворитів і усвідомлює власну нікчемність лише після того, як його позбавляє престолу політичний супротивник Мортімер-молодший, котрий на словах діє на благо Англії, але, посівши трон, обертається на тирана і теж втрачає престол.

Через усі твори Марло проходить мотив фатуму, непідвладного розуму, але тісно пов’язаного з людськими пристрастями. Цю ж тему Марло намагався розвинути і в поемі “Геро й Леандр” – про богиню, котра захопилася пастухом. І коли дві частини поеми були вже дописані, в Лондоні відбулися заворушення підмайстрів. У пошуках прокламацій поліція вчинила обшук у домі драматурга Р. Кіда, в якого було знайдено рукопис із вільнодумними висловлюваннями. Заарештований Кід сказав, що трактат належав Марло. Останній був змушений дати підписку про невиїзд із Лондона, але через спалах епідемії чуми його вислали у Дептфорд, що в трьох милях від Лондона, де він і був убитий 30.05.1593 р. під час бійки в таверні з трьома людьми з кола Волсінгема, котрий, вочевидь, передбачаючи арешт Марло, побоювався його свідчень про відомі йому факти діяльності таємної поліції.

Марло був похований наступного ж дня на кладовищі Дептфорда. Раптова таємнича смерть Марло породила чимало легенд і версій.

Українською мовою “Фауста” Марло переклали Є. Крижевич і М. Стріха.

Є. Чорноземова

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
МАРЛО, Крістофер