Майстерність у побудові діалогу. По одному з добутків російської літератури XIX століття – А. С. Пушкін ‘Моцарт і Сальери”

У першому ж діалозі Сальери доводить на прикладі всього свого життя, що ніколи не був заздрісником. Чому саме Моцарт так змінив характер літнього вже Сальери, допоміг пробудитися в ньому невідомому раніше почуттю заздрості? Та й заздрість пі це? Чи не ховає Сальери під цим пригожим у цьому випадку прийменником інше почуття, більше серйозне й хворобливе для нього?

Об небо!

Де ж правота, коли священний дарунок,

Коли безсмертний геній – не в нагороду

Любові палаючої, самоотверженья,

Праць, ретельності, молінь посланий –

А

опромінює голову безумця,

Гуляки дозвільного?..

Про Моцарт, Моцарт!

Це “Про Моцарт, Моцарт!” звучало б майже по-отечески, спробуй Сальери поговорити із другом, натякнути про шкоду “ледарства”, образумить “безумця”. Але виявляється, що скільки-небудь нормальні відносини між так званими друзями неможливі, вирок уже винесений, а “Про Моцарт!” звучить як лицемірний жаль над труною. Звідки ж стільки ненависті, що виключає примирення, скасування або хоча б відстрочку вироку? Тим більше що з тексту “обвинувального висновку” ясно: сам Моцарт абсолютно безневинний. Винуватий

Бог, Божий промисел.

Незрозуміло також, звідки узявся “безумець, гуляка дозвільний”. У Пушкіна Моцарт такий тільки зі слів Сальери, автор же дає зовсім інший образ генія. Моцарт зовсім не гуляка дозвільний у загальноприйнятому, мирському розумінні – він “гуляка” у мистецтві. Це й становить кримінал – в очах Сальери, звичайно. Моцарт серйозно, відповідально ставиться до життя, до сім’ї, але у відношенні до мистецтва він частенько підкреслено іронічний, недбалий

Чудо!

Не витерпів, привів я скрыпача

Щоб почастувати тебе його мистецтвом.

Очевидно, що за іронією Моцарт по-юношески цнотливо ховає свою любов до музики, більше живу, людяну, а виходить, і більше раниму. Але Сальери не бажає розбиратися в цих тонкостях, усяка іронія у відношенні до святого для нього поняттям неприпустима.

Хвилюючись, незв’язно й алогічно Сальери говорить про марність Моцарта для мистецтва. Це верх нісенітниці: за марність умерщвляются раби, але не композитори. …

Я вибраний, щоб його

Зупинити – не те ми всі загинули,

Ми всі, жерці, служителі музики…

Тут уже Сальери приписує собі право (називаючи його боргом) стратити Моцарта не просто від свого ім’я, а від імені цілого %


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Майстерність у побудові діалогу. По одному з добутків російської літератури XIX століття – А. С. Пушкін ‘Моцарт і Сальери”