Людина й суспільство в добутках А. И. Куприна (“Гранатовий браслет”, “Олеся”, “Гамбринус”)

У літературі взагалі, а в росіянці літературі особливо, проблема взаимоотношения людини з навколишнім його миром займає істотне місце. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство – про це міркували багато російських письменників XIX століття. Плоди цих міркувань відбийлисій у багатьох стійких формулюваннях, наприклад у відомій фразі “середовище заїла”. Помітно загострився інтерес до цієї теми наприкінці XIX – початку XX століття, в епоху, переломну для Росії. У дусі гуманистических традицій, успадкованих від прошлого, розглядає

це питання Александр Куприн, використовуючи при цьому всі художественние засобу, які стали досягненням рубежу століть.

Творчість цього письменника бути довгий час як би в тіні, його заслоняли яскраві представники сучасників. Сьогодні добутку А. Куприна викликають більшой інтерес Вони залучають читача своєю простотою, людяністю, демократичностью в найблагороднішому змісті цього слова. Мир героїв А. Куприна строкатий і різноманітний.

Він сам прожив яскраву, наполненную різноманітними враженнямі життя – був і військовим, і конторщикому, і землеміром, і актором бродячої циркової трупи. А. Куприн

багато разів говорил, що не розуміє письменників, які не знаходять у природі й людях нічого интереснее себе. Письменникові дуже цікаві людські долі, при цьому герої його добутків – найчастіше не щасливі, процвітаючі, задоволені собою й жизнью люди, а скоріше навпаки. Але А. Куприн ставиться до своїм зовні непоказним і невдачливим героям з тією теплотою й чоловічністю, які завжди відрізняла русяваских письменників.

У персонажах оповідань “Білий пудель”, “Тапер”, “Гамбринус”, а також багатьох інших угадуються риси “маленької людини”, однак письменник не просто відтворює цей тип, але заново переосмислює його. Розкриємо дуже відоме оповідання Куприна “Гранатовий браслет”, написаний в 1911 році. В основі його сюжету – реальна подія – любов телеграфного чиновника П. П. Желткова до дружини важливого чиновника, члена Державної ради Любимова Про цю історію згадує син Улюбленийвиття, автор відомих спогадів Лев Любимов.

У житті все закінчилося інакше, чим в оповіданні А. Куприна, -• чиновник прийняв браслет і перестав писати листа, більше про нього нічого не було відомо. У сім’ї Любимових цей випадок пригадувався як дивний і курйозний. Під пером же письменника історія вилилася в сумне й трагічне оповідання про життя маленької людини, якого підняла й погубила любов. Це передається через композицію добутку. У ньому дається великий, неквапливий вступ, которої вводить нас в експозицію будинку Шийних Сама історія незвичайної любові, история гранатового браслета розповідається таким чином, що ми бачимо її очами різних людей: князя Василя, що раскаже її як анекдотичний випадок, брата Миколи, для якого все в цієї истории бачиться образливим і подозрительним, самої Віри Миколаївни й, наконец, генерала Аносова, першим предполо щожили, що тут, може бути, криється теперішня любов, “про яку марять дружинщини й на яку більше не здатні чоловіки”.

Коло, до якого належить Віра Миколаївна, не може допустити, що це сьогодення почуття, не стільки через чудність поводження Желткова, скільки через забобони, які володіють ними. Куприн же, бажаючи переконати нас, читачів, у дійсності любові Желткова, прибігає до самого незаперечного аргументу – самогубству героя. У такий спосіб утверждається право маленької людини на счастье, при цьому виникає мотив його нравственної переваги над людьми, що настільки жорстоко образили його, що не зуміли зрозуміти силу почуття, що становило весь зміст його життя. Оповідання Куприна одночасно смутний і світлий. Його пронизує музичний початок – як епіграф вказується музичний добуток, – і завершается оповідання сценою, коли героїня слушает музику в трагічний для неї момент морального прозріння.

У текст произведения входить тема невідворотності загибелі головного героя – вона передана через цимволику світла: у момент одержання браслета Віра Миколаївна бачить червоні камені в ньому й із тривогою думає, що вони схожі на кров Нарешті, в оповіданні виникає тема зіткнення різних культурних традиций: тема сходу – монгольська кров відца Віри й Ганни, татарського князя, уводить в оповідання тему любові-страсті, безрассудности; згадування про те, що мати сестер – англійка, уводить тему рассудочности, бесстрастности в сфері почуттів, влади розуму над серцем. У фінальній частині оповідання з’являється третя лінія: не случайно, що квартирна господарка виявляється католичкою. Цим у добуток уводиться тема любові-преклоніння, яким у католичестве оточена Божа Матерь, кохання-самопожертви. Герой А. Куприна, маленька людина, зіштовхується з навколишнім його миром нерозуміння, миром людей, для яких любовь – це рід божевілля, і, зштовхнувшись із ним, гине У чудовій повісті “Олеся” перед нами з’являється поетичний образ девушки, що виріс у хаті старої “чаклунки”, поза звичайними нормами селянської сім’ї. Любов Олеси до випадково заехали в глухе лісове сільце інтелігентові Іванові Тимофійовичу – це вільне, простое й сильне почуття, без оглядки й обязательств, серед високих сосон, пофарбованих багряним відблиском зорі, що догоряє.

История дівчини закінчується трагічно. У привільне життя Олеси вторгаються й дористние розрахунки сільських чиновників, і марновірства темних селян. Побита й осмеянная, Олеся змушена з Мануйлихой бігти з лісового гнізда. У творах Куприна багато героїв мають подібні риси – це щиросердечна чистота, мрійність, палка уява, зединенное з непрактичністю й безвільністю И ясніше всього розкриваються вони в любові.

Всі герої ставляться до жінки із синівської чистотої й благоговінням. Готовність порибнуть заради улюбленої жінки, романтичне поклонение, лицарське служіння їй – і в той же час недооцінка себе, невір’я в собственние сили. Чоловіка в оповіданнях Куприна як би міняються місцями сженщинами. Це енергійна, вольова “поліська чаклунка” Олеся й “добрий, але тільки слабкий” Іван Тимофеевич, розумна, розважлива Шурочка Ніколаевна й “чистий, милий, але слабкий і жалкий” підпоручик Ромашов.

Все це купринские герої з тендітною душею, що потрапили в жорстокий мир. Атмосферою революційних днів дихає чудове оповідання Куприна “Гамбринус”, створений у тривожному 1907 році. Тіма всеперемагаючого мистецтва сплетена тут з ідеєю демократизму, сміливого протесту “маленької людини” проти черних сил сваволі й реакції Лагідний і веселий Сашка своїм неабияким талантом скрипаля й щиросердністю залучає в одеський кабачок різноплемінну юрбу портових вантажників, рибалок, контрабандистов. Із захватом зустрічають вони мелодии, які як би є тлом, як би відбивають суспільні настрої й події – від російсько-японської війни до заколотних днів революції, коли Сашкина скрипка звучить бадьорими ритмами “Марсільези”. У дні терору, що наступив, Сашка кидає виклик переодягненим детективам і черносотенним “мерзотникам у папасі”, відмовиваясь грати на їх вимогу монархический гімн, відкрито викриваючи їх в убивствах і погромах.

Покалічений царською охранкою, він візобертається до портових друзів, щоб играть для них на окраїні мелодії оглуши тельно-веселого “Чабана”. Вільна творчість, сила народного духу, по думці Куприна, непереможні. Вертаючись до поставленого на початку питанню – “людин і навколишній його мир”, – відзначимо, що в російській прозі начала XX століття представлений широкий спектр відветов на нього. Ми розглянули лише один з варіантів – трагічне зіткнення особистості з навколишнім його миром, його прозріння й загибелі, але загибелі не бессмисленної, а утримуючої в собі елемент очіщения й високого змісту