Людина й суспільство (на літературному або науковому матеріалі)
У людині, як у краплі води, відбивається все суспільство: кращі якості і його пороки. Сьогодні люди вперше одержали можливість не просто висловитися, але й виговоритися. Виплеснути все, що нагромадилося на душі. І всім стало видно, скільки раптом з’являється бруду. Не цілюще джерело забило, а гнійник прорвався
Втратила Росія
У Росії Росію, – пише Євгеній Евтушенко у вірші “Втрата”. Як актуальні ці рядки!
Не треба доводити, що суспільство наше боляче, що воно випробовує духовне голодування. І людина шукає форму самовираження.
Коли я слухаю Чайковського, я про усім забуваю, коштуючи на порозі величного духовного миру. Я не розумію, як можна було сімома нотами, сімома значками на нотному аркуші виразити все це багатство, космічну глибину й висоту душі, і думаю про одному: от у цій душі до кінця виявилося те, що дано було від Бога. Але ж життя цієї людини було жагучий, у ній часто траплялися падіння, але ми не пам’ятаємо нічого
И от – душу сучасної людини. Порожня, неодухотворена й не осмислює себе. Коли в ній відбувається боротьба, прагнення показати миру своє “я” – це найчастіше закінчується вчинками нелюдськими, жорстокими. Згадаємо слова Вольтера: “Ні на що не годиться той, хто придатний тільки для себе”. Забуваючи ці слова, ми можемо пройти повз людину, по суті брата свого, котрому стало погано на вулиці й терміново потрібна допомога. Ми мовчимо, коли здорові хлопці, цілком здатні заробити на життя чесною працею, займаються розбоєм. Людина й обществое Ця проблема залишається злободенної, насущної протягом всіх століть, нікого не залишаючи байдужим. І теперішній письменник – громадянин не може не відгукнутися на питання сучасності. Повість В. Распутіна “Пожежа” – глибокий, талановитий аналіз сучасної дійсності. У невеликому по обсязі добутку показана й пожежа в тайговому селищі, і особисті переживання головного героя, і бездуховність людей, що у важку для селища мінуту думають не про порятунок народного добра, а про особисту наживу. Повість змушує нас придивитися до цих явищ, вона призиває: зупинитеся, вдивитеся в себе, чи не так ми живемо? Адже життя дане для усвідомлення себе людиною серед людей: щасливим, добрим, мудрим. Все це розуміє головний герой добутку В. Астафьева “Цар – риба” в останню мінуту. І тільки коли тремтячим голосом він просить прощення за все, що зробив у житті, тоді цар – риба тихенько відходить від нього. Страшне оповідання, що змушує нас думати про кожний сьогоднішній крок. Мир наш твердий. Подивитеся, скільки навколо самогубств! Скільки моїх однолітків зводять рахівниця з життям! Хто винуватий: сім’я, школа, друзі! Простите, але життя – те твоя, тобі дана
Життя – дарунок Божий! Представте, що зникне з особи Землі який – те вид тварин або Рослин. Екологічна катастрофа! Але самогубство – чи катастрофа не більша, хоча Мова йде всього про одній душее Яке би складне, огидної це життя не було, ми зобов’язані боротися за неї, рятувати її. На це здатно людину, у якому жваво добрий початок. Совість. І тільки вона підказує людині точний курс. І тільки совість указує: отут треба б порадитися зі старшим, більше досвідченим. Так, зараз ми не маємо сил самі розкласти все по полицях, один по одному – сил не вистачає, духовних сил у першу чергу. Але адже можна привести приклади, коли й цих зусиль досить не тільки на те, що б не впасти, але щоб всього життя додати вірний напрямок. Це Пушкін, Єсенін, Шостакович, у дуже ранньому віці що зрозуміли, що талант вимагає безустанної роботи. Церква теж могла б привести приклади зі свого ряду імен. Преподобні Сергий Радонежский, Серафім Саровский уже в дитинстві обрали шлях чернецтва, священства й наприкінці життя були оточені численними братіями. Їм вистачило й терпіння, і слухняності, і праці, і сил – і вони досягли духовних висот. Думаю, що всі або майже все визначається нашим вихованням. Наше суспільство з покоління в покоління ростить людей, у яких немає ніякого виховання. Вони нічого не вбрали, кволі духом і душею. Штампується покоління а не особистість. Помнете “Стійкого олов’яного солдатика” Андерсена? Всі солдатики були на одна особа, а він виділявся, був одноногиме А люди – не олов’яні солдатики. Кожний – єдиний і неповторний. Цьому нас учили уроки літератури в школі. Ми знайомилися із творами Гоголя, Толстого, Чехова. Ще б я включила в програму школи якби не саму Великопісну молитву, те її перекладання, зроблене Пушкіним, – “Батьки пустельники й дружини непорочні” Ці вірші є в будь-яких зборах, можна самому взяти й прочитати. Я розбирала б цей текст повільно, по одному слову – як на уроці російської мови розглядають пропозицію. Але шкільна програма дає дуже мало годин для сприйняття хліба насущного – плодів світової літературної ниви. Тому ми самі повинні замислюватися над цим. Є стара – престара книга, відома сотням поколінь під короткою назвою “Біблія”. Вона несе в собі вічні, неминущі моральні підвалини, дотримуючи які, людина вміє залишитися людиною, незважаючи ні на які випробування, людиною мудрим і сильним, надійним і здоровим, добрим і милосердним. Помітьте: я назвала “Біблію” саме книгою, можна додати : для читання, для навчання, для повторення, навіть для поклоніння, тому що людині – якщо він, повторюю, людина! – завжди властиво поклонятися книгам, які вчать добру. Не кривитеся при слові “учать”. Лише кепські книги слащави й повчальні, гарні ж уміють учити поволі, ненав’язливо й захоплююче.
Один мудрець сказав: “Минулого немає – воно пройшло, і нічого змінити в ньому ми не зуміємо. Майбутнє – це від нас не залежить. Використовуй же поточну мить, щоб зробити добро людям. Поспішай творити добро!” І якщо ми сьогодні встигнемо донести добро, якщо ми зробимо його правилом на щодня – ми виправдаємося перед історією й перед людьми. Так, мудрість – на все часи, на всі мінути життя. Ніхто не зуміє спростувати цієї істини
Час тече, сили наші виснажуються, благі пориви гаснуть. У який – те година ми спохвачуємося – пізно. На пам’ять всі частіше приходять слова Чаадаєва, які ще в XIX столітті писав, що Росія створена для того, щоб увесь світ побачив, як не треба жити, і, дійсно, доля Росії за всіх часів була важкою. Але я вірю: наступлять кращі дні, і суспільство відродиться через удосконалення душі кожної людини. І не тільки краса врятує мир, за словами Ф. Достоєвського, але й доброта, милосердя, гуманізм
Ми в туманах таких
По коліно в крові набродилися
Вистачить, Боже, карати нас
Ти прости,
Пошкодуй
Невже ми вимерли?
Або ще не народилися?
Ми народжуємося знову,
А знову – ще тяжчай
Е. Евтушенко.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)