Людина й природа в лірику Тютчева
Тема природи – одна з головних і улюблених тем у творчості російського поета XIX століття Федора Тютчева. Ця людина була тонким ліриком, що вмів підглянути за лаштунками природи саме таємне дійство й описать його жваво й з почуттям. Коли Тютчев торкається теми природи, він ділиться з нами своїм переконанням, що природа одушевлена, вона живе так само, як живе людина: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик – У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов. У ній є мова. Людина повинен розуміти голос природи, але це провиходить далеко не
(“Не те, що мнете ви, природа…”) Тютчев малює пейзажі природи, часто звертаючись до образа весни. Це божественна сила, зображена поцьомуьому в образі дівчини, що гордо ступає по землі, сипле квітами й дихає свіжістю: Бессмертьем погляд її сіяє, И ні зморшки на чолі.
Своїм законам лише слухняна, В умовну годину злітає до вас, Світла, блаженно-байдужа, Як личить божествам. (“Весна”) Весняний час поет зв’язує із блакитним небом, теплим дощем, із грозою й громом, як
Тут говориться, звичайно, про весну не тільки як про пору року. Тут весна має ще й філософський зміст – це відновлення для людської душі. Весна не самотня подорожниця, неї супроводжує веселий хоровод із днів, що створює легкий образ молодих дівушек на прогулянці: Весна йде, весна йде, И тихих, теплих травневих днів Рум’яний, світлий хоровод Юрбиться весело за нею! (“Весняні води”) Не тільки весну зображує Тютчев у своїх стихотворениях.
Образ осіни часто зустрічається й несе в собі протилежне весні настрій. Це смуток, которую навівають “лиховісний блиск і строкатість дерев”, туман і земля, що порожніє: Збиток, изнеможенье – і на всім Та лагідна посмішка увяданья, Що в істоті розумному ми кличемо Божественною соромливістю страданья. (“Осінній вечір”) И Тютчев визнає, що в осені присутня Якась загальна “таємнича принадність”, а осінні вечори загострюють у людині передчуття – особливий дарунок, настільки значимий для поета. Пейзаж рідних земель народжує в письменнику почуття сродні благоговінню перед скромної, а частіше вбогої на вид землею бідних селищ. Усе в цих пейзажах змушує подовгу вдумуватися, удивлятися в кожну риску, людське око повинен не просто “сканувати” местность.
Спостерігачеві природи варто шукати в місцевих видах сліди присутності вищих сил – благословления Божого, котре Небесний Цар поширив по земле, проходячи по ній. У цьому уривку Тютчев не міг не торкнути важливу для нього проблему – нездатність людини зауважувати таїнства природи: Не зрозуміє й не помітить Гордий погляд іноплемінний, Що протягає й таємно світить У наготі твоєї смиренної. ( “Ці бедние селенья…
” ) Людина незримо пов’язаний з місцем, де він живе. “Иноплеменний погляд” із презирством дивиться на бедние села, але бачить тільки поверхня речей. “Рідний” же чолостоліття не стане дивитися зарозуміло, а спробує проникнути в суть речей, до чого й призиває поет. Поет Федір Тютчев приділяв величезну увагу проблеме взаємодії людини й природи. У його лірику ми знаходимо й замилування, і ніжні почуття, з якими він сам ставився до миру природи.
Знаходимо також благоговение й трепет перед природними стихіями. Тютчев любив усе пори року й часто використовував їх описания у своїх віршах, тонко почуваючи прекрасний і величний стан природи в кожному з них, особливо весняну радість і свіжість. Лірика Тютчева на багато поколінь увійшла в зкровищницу добутків, які вчать любити рідний край і зауважувати красу навколишнього світу, шукати з ним гармонії й намагатися розкрити його таємниці
(1 votes, average: 5.00 out of 5)