Людина й природа в “Кримських сонетах” Адама Міцкевича
Потрапивши на чуджу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві вроду
Рідної землі, яка підсвідомо проявляється в сутності єства ліричного
героя його “Кримських сонетів”:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі Й голос із Литви
(“Лкерманські степу”).
“Кримські сонети” – особливі твори за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю й тематичною розмаїтістю. Смороду уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний
Про мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спити на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рові серце пазурами
(“На верховині Тарханкут”).
Сонет про яструба – це твір, який відображає почуття автора під година перебування у ворожому гурті. Співає порівнює собі з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування в чужому середовищі. Становище яструба – це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, у чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої, На щогли сівши, зморений,
(“Яструб”).
Мені здається, що сонет “Руїни замка в Балаклаві” перегукується з твором Лесі Українки “Царі”. Певно, у душі шкірного поета є нотка єдності з народом і відповідальність за його частку
Яскраво й образно розповідає співає про вроду кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини й природи, вловлюєш навіть її звуки й заходи. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму мерхнути, коли автор згадує свою батьківщину:
Далекої Литви природа непочата –
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший отут шум сосон, дзвін коси,
.Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата
(“Мандрівник”)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)