“Людина і земля в повісті Михайла Коцюбинського “Фата Моргана”

Одна з вічних тем української літератури – тема взаємовідносин людини й природи, людини й землі. Не можна зрозуміти душу українця, не осягнувши його ставлення до землі, на якій він працює. Земля – всеплодюща мати-годувальниця, свята, багата, плідна, трудівниця. Для людиною може бути легкою, пухом, або, навпаки, лягати тяжким каменем. Михайло Коцюбинський не випадково звертається до теми землі. В його світобаченні порушення генетичного зв’язку із землею для українського народу небезпечне.

Герої повісті “Фата моргана” живуть

ніби в подвійному вимірі. З одного боку, це жорстока реальність з її злиднями, трагедіями, голодними нескінченними днями. А з другого, – примарний світ мрій, надій на щастя – фата моргана. Доля персонажів залежить від землі: земля живе в кожному, керує поведінкою та вчинками. З перших сторінок твору його герої говорять і думають про землю. По-різному ставляться вони до неї.

Безземельний Андрій розчарувався в роботі на землі, зневірився в хліборобській праці. Сподівання Андрія на краще життя підтримуються спогадами про колишню працю на сахарні, де він “брав тринадцять карбованців на місяць”. Не дивно,

що він так нетерпляче чекає відбудови зруйнованого підприємства. Руїни погорілої сахарні нагадують йому молодість. З фабрикою пов’язано всі помисли, усі рожеві сподівання Андрія. Він бачить у мріях щасливим не тільки себе, а й усю родину, бо на фабриці ” не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін – бери гроші…”. Його дружина Маланка – повна протилежність у ставленні до землі своєму чоловікові. Коли Волик проклинає роботу на землі, Маланка, почувши це, “стала, як стовп, і зняла руки до неба:

– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче… Вона стояла біла, як біль, і справді налякана”. Для Маланки земля – це віковічна мрія, мета, від якої вона ніколи не відмовиться.

Земля присутня майже в кожній сцені повісті, у кожному епізоді. Вона дає людині долю – щасливу або нещасну. Тільки на свято дозволяє собі Маланка помріяти, але весело їй тільки в святкових мріях. Земля не належить селянам, а тому насправді несе не радість, а нещастя, голод і холод. Земля співчуває своїм дітям, які віддають їй піт і кров, і сумує разом з ними.

Зі сторінок повісті постає неприваблива картина здичавіння села внаслідок відчуження від землі. Письменник немов прозирав у майбутнє, і воно було затягнене мрякою й туманами. Українська земля, така багата, розкішна, на якій усе цвіте й буяє, одвернулась від нещасливих своїх дітей, належала не їм.

Досвід людства вчить, що людину роблять сильною віра батьків, традиція, пам’ять народу. Дитина спирається на плечі батьків, дідів, постійно живиться зі свого кореня – від усього святого, що породила рідна земля. Тоді їй не треба витрачати багато сил для пристосування до умов чужих і несприятливих, для того, щоб знайти, пізнати й виробляти саму себе. Риси характеру української людини, яка споконвіку займалася хліборобством, формувала саме земля. Тож чи буде правильним, якщо ми бездумно розірвемо наші генетичні зв’язки із землею, яка нас породила, і позбавимося духовного коріння?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Людина і земля в повісті Михайла Коцюбинського “Фата Моргана”